ВІСІМ ШЕДЕВРІВ

 

Двадцять років тому Василь Портяк видав свою першу книжку новел, яка називалася “Крислачі”. У ній оповідалося про Карпати, але зовсім не так, як зазвичай оповідають про них навіть чимало вихідців із цього краю, не кажучи вже про заблукалих “туристів від літератури”. Там не було й тіні попсово-барвистої “базарної” екзотики, не було ні нудного позерства, ні бридливого “марґінального” патосу. Ця книжка мислила так, як мислять себе самі гуцули – людинно, органічно.

Відтоді хтось інший давно вже написав би як мінімум вісім книжок – а Василь Портяк написав вісім новел. Вісім новел за двадцять років “межі тисячоліть”! Вони склали скромну на вигляд “білу книжечку” (у Стефаника, якщо пригадуєте, була “Синя книжечка”), яка так само скромно, на перший погляд, і зветься – “У снігах” (Київ, “Факт”). Одну з цих новел – “У неділю рано” – навіть зазвичай украй скупий на похвалу поет Василь Герасим’юк у післямові скромно назвав шедевром.

Як на мене, шедеврів там значно більше, – але суть не в цьому. Суть найперше у самому жанрі, який, скажімо, англійською зветься так само, як і роман – novel, на відміну від ріденької кашки story, яка в нас чомусь теж називається романом. Один із небагатьох, на моїй пам’яті, випадків, коли англійська термінологія виявляється адекватнішою – але менше з тим. Для нас – для розуміння того, чим є ця книжка – наразі важливо, що новела-novel за своїми жанровими якостями концентрує на кількох сторінках таку ж глибу експресії, як і роман-novel на кількох сотнях сторінок (а роман-story навіть на кількох тисячах до неї й не наблизиться). Недарма Василь Гаморак якусь сотню років тому казав Василеві Стефанику: “Не пиши ТАК, бо вмреш!” Після безсмертного Стефаника ТАК, власне кажучи, писало лише троє – Григорій Косинка, Григір Тютюнник і ось – Василь Портяк. Вісім novel за двадцять років – це багато, це дуже багато. Тим паче, на межі тисячоліть...

Узагалі – на межі, бо лише так і можлива настільки гранична концентрація експресії. Для Гуцульщини такою межею були найперше сорокові-п’ятдесяті роки минулого століття. Тоді дві страшні армади нищівними валами прокотилися по наших горах, спустошуючи все на своєму шляху – і гори повстали проти них обидвох, прагнучи оборонити своє єство. Про УПА – чи нехай про час УПА – останнім часом стало писати “модно”, і це значить, що за таку писанину беруться всі, кому лиш не лінь, профануючи тему і знищуючи сюжети. І на всю велику українську літературу знайшлося лише двоє Митців, які сказали про це на високому рівні духовної адекватності – бо говорили не про зовнішні ознаки того часу і не про банальний патос, а – про Людину. Василь Герасим’юк у “Косі”:

“Я чесатиму сам. Скільки треба. Засни”.

“Відітни”, – вона плаче. А він до весни

чеше косу. Розчісує косу.

Хай усе на землі у крові і в золі –

є живі і в землі! І між ними, в землі

він розчісує чорноволосу.

.............................................

Ти вже рвешся на світ? Ти на цей не спіши.

Чорну косу чеши. Чорну косу чеши.

Твердь, як смерть, над тобою з косою.

І Василь Портяк у новелі “Гуцульський рік” – у формі коротких, але страшенно щемких записів на берегах календаря: “Прости, Боже, його душу, але чи пастиреве то діло – збрійно по лісах блавучити”; “Умерли в нас Нявчук, та й Бедзюк, та й син його Дмитро вмер. Читав псалми, котрі вмію напам’ять, а хтось то Городову розказав. “Небось, дьячок, перевіраєшь? Нєпорядок – та бух на стіл мій “Псалтир”. – Дєржі свою кніжіцу!” А я – по хаті бігаю, та шемраюся, та “спасібо!” кричу як на ґвалт, та ніяк місця не нагрію... “Совсєм, дурак, спятіл”, – буркнув уже з порога, а я лиш собі сів, та й сидів так, без духу й без слова...”; “Вночі одні, а вдень інші. Ці – “продав”, а ті – “банду прячєшь?”

І – у згаданій уже новелі “В неділю рано”, яка іноді дослівно перегукується з “підземною” символістикою Герасим’юка. Лише тут у схроні переховуються дві сусідські родини, сини яких в УПА. Їхні розмови, молитви, щемкі жарти, невимовна ніжність і краса душ за простими, іноді аж буденними словами... Погані письменники створюють для людини штучні межові ситуації, “вичавлюючи” з неї неприродні вияви надприродної поведінки – справжні письменники зображають тонку простоту людяності у неприродному болеві межової ситуації.

Як на мене, шедевр – кожна Портякова новела. І “Перед косовицею” – яка вкотре потверджує банальну, в принципі, істину, що в кожній житейській ситуації бувають свої люди і нелюди, – банальну, якщо вона не писана кров’ю. І “Хованець” – із філософією зради й самопокари. І дивовижні гімни коханню “Цвіте ясний...” та “У снігах” – настільки тремкі, що й вимовити їх гріх... І “Охоронителі діви” із символікою розрізняння свого-чужого, органічного-штучного, добра-зла. І, ясна річ, “Ісход” – життя як філософське узагальнення. Без цієї книжки говорити нині про українську літературу – хіба як про щось неповноцінне... Бо ця книжка багато про що за всю літературу говорить. І, можливо, виправдовує її – літератури – існування.

Навіть так!

Іван АНДРУСЯК