Мій Господи, я любив полуничний джем

І темнавий солод жіночого тіла.

Любив холодну горілку й оселедці в олії,

А ще запахи: цинамону й гвоздики.

То який із мене пророк? Чого б це дух

Мав зійти на такого? Бо ж скільки інших,

Вибраних справедливо, вартих довіри.

А хто мені віритиме? Адже бачили,

Як западаю на їдло, висушую келих,

Як лакомо зиркаю на шию кельнерки.

Я не ідеальний, і свідомий цього. Прагнучи величі,

Вміючи розпізнавати її навіть здалеку,

Я все таки не провидець, я знаю,

Що залишається для менших, таких як я:

Фестини коротких надій, бундючні збіговиська,

Турніри горбунів, література.

Маленька дівчинка розглядає в книжці малюнок –

Кота, вдягнутого в зелене, з пухнастою манішкою.

Її вуста яскраво червоні, привідкриті в милому подивуванні.

Це 1910 або 1912 рік, картина не датована.

Її намалювала Марджорі С. Марфі, американка,

1888 року народження, майже як моя мати.

Наприкінці століття. Де тепер той кіт із манішкою?

Де дівчинка? Чи зустрічав я її колись,

Таку собі нарум’янену мумію, що стукотить паличкою?

Але обличчя: кирпатий носик, кругленькі щічки, –

Так вражає мене, ніби це те ж обличчя,

Яке серед ночі, прокинувшись, бачив на подушці поруч.

Кота немає, лишень у книжці, а книжка – на картині.

Дівчинки немає, хоча вона тут, передо мною.

Ніколи не втрачена. Справжня наша зустріч

У лоні дитинства: подив, що зветься коханням.

І мрії про дотик, і кіт у манішці.

Наймення їхні з пам’яті зітруться.

Латальниці подертих светрів, опікунки

Шкарпеток і кальсонів, куховарки

Смачних і легких страв, корисних для його здоров’я,

Прасувальниці комірця його вечірньої сорочки,

Полюбовниці, наложниці, коханки.

Спокусниці, господині, дружини,

Терпенні до всяких ідей.

Плани змінити світ, віра в геніальність,

Виношування невідомої йому таємниці.

Усміхаються, заварюють чай,

Ідуть до вікна, поливають квіти.

Але ж воно насправді не так і важко.

Господь сотворив світ. А як давно це сталося?

Недавно. Нині вранці. Заледве годину тому.

Адже квіти розкриваються, щойно викінчені.

Чинять, але не те, що найважливіше.

Бігають, нібито вірять, що житимуть вічно.

І кожне з них собі найцінніше.

І кожне вважає себе єдиним.

Я малесенька пташка на великанському щасливому дереві.

Але це дерево не росте в лісі, бо воно власне і є лісом.

У ньому мій початок, пам’ять і заніміння,

Бо воно не хоче бути назване жодним словом.

Статися могло.

Статися мусило.

Сталось раніше. Пізніше.

Ближче. Дальше.

Сталося не з тобою.

Уцілів, бо був першим.

Уцілів, бо був останнім.

Бо сам. Бо люди.

Бо зліва. Бо справа.

Бо падав дощ. Бо падала тінь.

Бо стояла сонячна погода.

На щастя, був там ліс.

На щастя, не було дерев.

На щастя, шина, гак, балка, гальмо,

фрамуґа, закрут, міліметр, секунда.

На щастя, бритва сковзнула по воді.

Обіч, оскільки, одначе, помимо.

А що б то було, якби не рука, нога,

за крок, на волос

від збігу обставин.

Ти є? Просто з уцілілої ще хвилі?

Сіть була одноока, і ти крізь те око?

Не можу надивуватись, не намовчуся з того.

Послухай,

як мені швидко б’ється твоє серце.

Куди біжить ця написана сарна крізь написаний ліс?

Може, напитися з написаної води,

яка писок її відобразить, наче калька?

Чого піднімає голову, що наслухає?

На визичені в правди чотири ніжки сперта,

під моїми пальцями вухом стриже.

Тиша – це слово також шелестить по паперу

і прогортає

спороджені словом “ліс” галузки.

Є в краплині чорнила велика спромога

мисливців з примруженим оком,

готових збігти стрімким пагорбом униз,

оточити сарну, налаштуватись до пострілу.

Забувають, що це не життя.

Інші, чорні на білім, тут панують закони.

Мить триватиме стільки, скільки захочу,

скільки дозволю їй ділитися на малі вічності,

повні затриманих на льоту куль.

Ніколи, якщо накажу, не стануться тут нічого.

Без моєї волі навіть листок не впаде,

ані стебло не прогнеться під крапкою копитця.

Це ж бо такий світ,

який від волі судьби не залежить?

Час, який в’яже ланцюгами знаків?

Існування з моєї волі безконечне?

Радість писання.

Можливість творення.

Помста руки смертної.