ГУРТОЖИТСЬКІ ДІТИ

 

Наталка Поклад. Хліби жертовні: Поезії. –К, 2006

 

Не знаю, чому, – бо так нібито не повинно бути, – а все ж, читаючи нову книгу віршів знаної й авторитетної поетки чи то з пізніх сімдесятників, чи з ранніх вісімдесятників (ото вже ці поколіннєві недоділи!) Наталки Поклад «Хліби жертовні», я весь час згадував оте наголошено сумбурне, оте напозір несусвітнє, оте виклично кон’юнктурне, оте принизливо вірнопідданське Тичинине: «Поете, любити свій край не є злочин, якщо це для всіх». Пригадується, скільки списів наламали критики й некритики довкола трактування цієї – дикунської, взагалі ж! – фрази протягом останнього півстоліття, коли житейський маятник українства коливався аж надто інтенсивно, і на протилежних точках його амплітуди відчитувалися ці як мінімум дивні слова по-різному насторожено. Вірніше, однаково насторожено – але по-різному відчитувалися. Навіть тоді, коли потрактували-таки пізнього Тичину крізь призму постмодерного «вбивства поезії» як виклику «смерті автора», і це виявилося наразі найадекватнішим.

Так чи інакше, мене бентежили такі асоціації, бо насправді в «Хлібах жертовних» і близько немає нічого сумбурного чи несусвітнього, не кажучи вже про такий жах, як кон’юнктурна вірнопідданість. Немає – і бути не може. Чого ж тоді «крутяться в голові» такі нібито геть не достосовні до суті покликання? Чому згадується Тичина там, де «не тичиниться»?

Рід, очевидно, в тому, що як свого часу слово Павла Тичини, так і тепер слово Наталки Поклад стало віч-на-віч із різним естетично, але дуже близьким за своєю етичною суттю викликом: невідповідності України уявленням поета про Україну. Бо як тоді, точнісінько так само й тепер остаточно, ба навіть, здається, безповоротно з’ясувалося, що є, виявляється, не лише політики (поголовно!), але й поети, котрі можуть «любити свій край» з огляду на численні «якщо» – і з кожним роком-кроком таких поетів чомусь усе більше, а сама поезія все мертвіша, як цвях в одвірку (так чомусь кажуть англійці, хоча іще Дікенз дивувався, чому цвях в одвірку мертвіший од цвяха, скажімо, у віку труни – хоча це й зовсім інша історія).

Саме з органічної, природної реакції «поета традиції» на цей виклик і постала, як мені видається, книжка Наталки Поклад, у якій сама поезія недвозначно порівнюється з паперовим змієм, який зробив одчайдушну і, як спершу здавалося, прекрасну спробу злетіти в кімнаті – але зачепився за одвірок… Це здається невідворотним у світі, де «дешева держава – і доля в поета дешева, на листі опалому пише в майбутнє листа». Бо «день почався – й знову треба вибрати: ось так – ти вільний, а ось так – лакей» (ось де вони, оті зловісні пізньотичининські рефлекторії!). Але ж при цьому «дуже, дуже хочеться повірити, що XXI-й – все-таки прогрес»… І ще дуже-дуже хочеться вірити в те, у що вірилося нібито завжди – у велич і могутність народу. Та маєш тобі:

Він – великий.

Він – могутній.

Він для Вірочки Сердючки

пляшку цідить і «соколика» співає.

В недоносках європейських

волоче свої кравчучки –

воскресає!?

Урешті-решт, подвійність прочитання назви цієї книжки промовляє сама за себе. Адже хліби жертовні – це ж ритуальний хліб: великодня паска, весільний коровай, різноманітні печені горлиці-перепелиці-зозульки, пироги-вареники, які від свята до свята завжди супроводжували українця по житті Людиною. «Ключик» до нього у збірці – вірш «Маланка», де «посівальничок малий» приходить не з пшоном, а неодмінно із зерном («і гречка є»!) – «Та голосно і гарно. Щоб чутно, і прозуторно, і збулось…». І, звісно, «нарік теж приходь. Та вже із житом, із вівсом, з ячменем, й пшениці прихопи, докинь квасолі, і соняшника не забудь також»…

Стояло межи нами віще слово, –

не театральне, а оте ЖИВЕ:

принесене – і прийняте…

Але разом із цим хліби жертовні – це ж метафоричне покликання на страшні роки Голодомору! І з назви цей код жаху проступає невідворотніше, ніж навіть із тексту – нічогісінько з цим не вдієш…

…Урешті-решт, осмислення поеткою всіх цих викликів, усіх цих з одного боку прекрасних, а з іншого – страшних метафор буття й небуття вилилося в абсолютно геніальне («любити свій край не є злочин»!) і абсолютно моторошне («якщо це для всіх»?) означення рідного народу:

Гуртожитські діти – Валерка і Маша,

яким усе знане і звичне, мов каша, –

і лайки дядь-Васі, і сльози тьоть-Нати,

й брудні коридори, й тісненькі кімнати,

й суботні вечірки, й недільні запої…

…Які з молоком ще у себе ввібрали…

безликість думок – так безпечніше жити,

пекучу приреченість бути юрбою,

покірливу звичку до долі малої.

НАРОДЕ МАЙБУТНІЙ, гуртожитські діти.

Так, ми все ще «гуртожитські діти», народжені за совка, де «мой адрєс нє дом і нє уліца»; і наші хліби жертовні занадто пекучі; і покоління наше «затоптане, замовчане, закручене, запродане, заражене, замучене…»; і при словах «любити свій край» у нас іще неодмінно спливають у пам’яті «злочин» і «якщо»… Але

якби із тебе позривати всі

прокляття, й тавра, й відьомські заслони, –

в якій би силі, у якій красі

постала, Україно невідома!

І Наталка Поклад – де жорстко, де тяжко, де ніжно – зриває своєю книжкою ці тавра й заслони. Чи дослухаємося до неї?..

Іван АНДРУСЯК