ПОЕТ СТИХІЇ

 

З Іваном Андрусяком маю свої порахунки: якось у приватній розмові давно, „коли ще звірі говорили”, як сказав би Франко, а ми – молоді – били лобами стіну неперебивну, Іван назвав мене Мефістофелем, запевне, в позитивному значенні, а багато років потому в одній зі своїх статей назвав мій „Вінок цибулі” графоманією, що мене крепко зачепило, але й вельми потішило.

Попри те, якщо робити певний підсумок нашого покоління (перший, не вичерпний), то у ньому є п`ять китів поетичних: Козаченко, Кожелянко, Бедрик, Скиба і Андрусяк. Це їм далося досить тяжкою працею над словом і над собою, але так є.

Давно хочу написати літпортрет Андрусяка, але все щось не давало то вчинити. А не давало відчуття, що Іван є поетом одного вдалого ритму.

Прочитавши „Часниковий сік”, з приємністю відзначаю, що Іван Андрусяк переріс цю діточу хворобу і став направду поетом стихії.

Його стихія українська, безкомпромісна, незагумінкова, сильна і владна. Потрапивши в неї, читачеві нема коли ані нудитись, ані приємно впізнавати. Тут свій світ – тисячі дивовижних ритмів, образів, перевтілень. А головне – в автора багато за душею є.

„а нійчийне каміння, хапке як вогонь, язиком прилипає, пече батогом. скільки тої вкраїни у горлі його – лиш півкварти на денці” – каже він гірко і владно водночас.

Він точний у образах, а образи випуклі і зримі : „окріпли ґражди слів у кутиках розмов”, „слова стираються, неначе жорна, -- так близько тулиться їх тінь до нас. виходять першими ченці і діти”, „з горла осоту ображено сочиться мед”, „жовті окрушини: стеляться оси над лугом, тонко і довго літають, неначе живі”, „доки зболена крихта поезії порсне в просвіт, як з порхавки дим, і над музами, ніби над лезами, запах мирту здається рудим”, „хай паволока сонна і густа сама в собі не втримає нічого”, „захланний месник вийде на дорогу і у сухих вустах вологу принесе”, „порожня вода витікає в порожнє”, „скоропису, присохлого бузком”, „а до кого та брага до кого та спрага тече”.

Дуже сильним є цикл монологів відомих (Андрусяк начеб вкладає в улюблену Бедриком форму усього себе – усю свою нестримну стихію).

Невдалим є тільки монолог Герасим`юка – і тому, що він ще живий і говорити його голосом без потреби, і тому, що сам Герасим`юк у своїй поезії сильніший.

Дуже сильна спроба поемного мислення – „Саломея”. Але назва нікчемачна, і нема якогось емоційного крещендо, без якого поема не може збутися. Тут є як і куди рости, варто тільки повернутись до цього ще раз.

Також Андрусяк поповнив мою колекцію хуїв (Доній збирає ліплені з чогось, а я -- поетишні). У виконанні Івана се виглядає так: „страХУ І ДЛЯ СОРОМУ”. Гарний і свіжий образ, чи не так?

Попри те „Часниковий сік” є добрим набутком як поезії загалом, так і Андрусяка зокрема. Він не тільки поет стихії, він через цю стихію проривається у вічне, а це, повірте, вищий у поезії пілотаж: „і тільки далі незборимо далі тебе мізерна пташка не спиня і тільки тонко гнеться у повітрі сюркочучи розбризкані лади і так нестерпно хочеться повірте не наступити на її сліди”, „а ти мені хоч дерева налий лише такого щоб не говорило”, „Я довго знав, що буду жити довше (...) І тільки кадуб жовтої труни, і під ногами миші яворові. А сни виходять в заміть, і по них ні сліду не лишається, ні крові”, „доопріч нас – чи перед усіма, чи над усім, чи просто так – в усьому. не втома крику, а некрику втома така сама, як істина – сама. і снитися – бо Ти іще до сну, і слухати, допоки Ти опісля збираєш пісню пальцями – бо пісню, і тінь перегортаєш – бо пісну. Осипляться пелюстки цих пісень, затопчеться посіяне насіння. мій Господи, заговори до тіні! вона бодай відбиток їх несе”.

Роман Кухарук

 

Хостинг от uCoz