З
Іваном Андрусяком маю свої порахунки: якось у приватній розмові давно, „коли ще
звірі говорили”, як сказав би Франко, а ми – молоді – били лобами стіну
неперебивну, Іван назвав мене Мефістофелем, запевне, в позитивному значенні, а
багато років потому в одній зі своїх статей назвав мій „Вінок цибулі”
графоманією, що мене крепко зачепило, але й вельми потішило.
Попри те, якщо робити певний підсумок нашого
покоління (перший, не вичерпний), то у ньому є п`ять китів поетичних:
Козаченко, Кожелянко, Бедрик, Скиба і Андрусяк. Це їм далося досить тяжкою
працею над словом і над собою, але так є.
Давно хочу написати літпортрет Андрусяка, але все
щось не давало то вчинити. А не давало відчуття, що Іван є поетом одного
вдалого ритму.
Прочитавши „Часниковий сік”, з приємністю
відзначаю, що Іван Андрусяк переріс цю діточу хворобу і став направду поетом
стихії.
Його стихія українська, безкомпромісна,
незагумінкова, сильна і владна. Потрапивши в неї, читачеві нема коли ані
нудитись, ані приємно впізнавати. Тут свій світ – тисячі дивовижних ритмів,
образів, перевтілень. А головне – в автора багато за душею є.
„а нійчийне каміння, хапке як вогонь, язиком
прилипає, пече батогом. скільки тої вкраїни у горлі його – лиш півкварти на
денці” – каже він гірко і владно водночас.
Він точний у образах, а образи випуклі і зримі :
„окріпли ґражди слів у кутиках розмов”, „слова стираються, неначе жорна, -- так
близько тулиться їх тінь до нас. виходять першими ченці і діти”, „з горла осоту
ображено сочиться мед”, „жовті окрушини: стеляться оси над лугом, тонко і довго
літають, неначе живі”, „доки зболена крихта поезії порсне в просвіт, як з
порхавки дим, і над музами, ніби над лезами, запах мирту здається рудим”, „хай
паволока сонна і густа сама в собі не втримає нічого”, „захланний месник вийде
на дорогу і у сухих вустах вологу принесе”, „порожня вода витікає в порожнє”,
„скоропису, присохлого бузком”, „а до кого та брага до кого та спрага тече”.
Дуже сильним є цикл монологів відомих (Андрусяк
начеб вкладає в улюблену Бедриком форму усього себе – усю свою нестримну
стихію).
Невдалим є тільки монолог Герасим`юка – і тому, що
він ще живий і говорити його голосом без потреби, і тому, що сам Герасим`юк у
своїй поезії сильніший.
Дуже сильна спроба поемного мислення – „Саломея”.
Але назва нікчемачна, і нема якогось емоційного крещендо, без якого поема не
може збутися. Тут є як і куди рости, варто тільки повернутись до цього ще раз.
Також Андрусяк поповнив мою колекцію хуїв (Доній
збирає ліплені з чогось, а я -- поетишні). У виконанні Івана се виглядає так:
„страХУ І ДЛЯ СОРОМУ”. Гарний і свіжий образ, чи не так?
Попри те „Часниковий сік” є добрим набутком як
поезії загалом, так і Андрусяка зокрема. Він не тільки поет стихії, він через
цю стихію проривається у вічне, а це, повірте, вищий у поезії пілотаж: „і
тільки далі незборимо далі тебе мізерна пташка не спиня і тільки тонко гнеться
у повітрі сюркочучи розбризкані лади і так нестерпно хочеться повірте не
наступити на її сліди”, „а ти мені хоч дерева налий лише такого щоб не
говорило”, „Я довго знав, що буду жити довше (...) І тільки кадуб жовтої труни,
і під ногами миші яворові. А сни виходять в заміть, і по них ні сліду не
лишається, ні крові”, „доопріч нас – чи перед усіма, чи над усім, чи просто так
– в усьому. не втома крику, а некрику втома така сама, як істина – сама. і
снитися – бо Ти іще до сну, і слухати, допоки Ти опісля збираєш пісню пальцями
– бо пісню, і тінь перегортаєш – бо пісну. Осипляться пелюстки цих пісень,
затопчеться посіяне насіння. мій Господи, заговори до тіні! вона бодай відбиток
їх несе”.
Роман
Кухарук