Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ

 

 

ПІДЗЕМНИЙ ВІТЕР

 

(повість)

 

Переклад з російської Івана Андрусяка

 

Я поведу тебе в далекий край...

Леся Українка, «Лісова пісня»

 

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 

* * *

 

Улія йшла по краєчку свого району, жовті світляки висотних будинків гасли один за одним, потім знову спалахували, запрошуючи погратися. Зачувши її наближення, квапливо підморгували ліхтарі; Шаплюск, який чекав на розі великої й малої вулиць, затремтів, наче од вітру, і згас аж на секунду.

– Чекав? – вона поклала руку на холодний бік.

Шаплюск був раниміший за інших. Він потерпав од журби й невиразних передчуттів, і квапився вилити їх Улії, а вона вислуховувала й ніколи не пояснювала йому, що його страх перед майбутнім походить від коливань напруги в мережі, невидимого поля навколо танцюючих дротів і сили вогкого вітру.

– Усе буде добре, – вона обняла бетонний стовбур, притулилася щокою, відчула на мить тугу й занепокоєння Шаплюска – і довіру, яка помалу їх витісняє. Улія погладила напівзмите дощами оголошення «Винайму ква...», Шаплюск мигнув ледь помітно, попросив приходити до нього частіше, Улія пообіцяла й пішла далі, вздовж шеренги хирлявих лип, уздовж великої вулиці, здорової й пружної, із чистим мокрим асфальтом, з маяками рекламних щитів на автобусних зупинках.

Уночі потоки людви робилися спершу тонкі й переривчасті, як біла розмітка на шосе, а тоді й узагалі висихали, переміщаючись із-під неба в прямокутники вікон. Рух на дорозі був вільним потоком, а не збивався в затори.

Улія зупинилася перед Даюванном, що був майже настільки ж чутливим і розвиненим, як Шаплюск, але значно оптимістичнішим. Вони привітали одне одного стримано й навіть іронічно, Даюванн гойднув тінню й повідомив, що наближається осінь. Він не може пояснити, чому настільки впевнений в цьому, але з потоків води й потоків у мережах, із шарів повітря й переміщення людви він виснує, що осінь – скоро...

– Ти помиляєшся, – сказала йому Улія.

І Даюванн знову повів тінню, на що Шаплюск ніколи б не зважився.

Улія рушила далі; з іншого боку вулиці безшумно пролетів Перевул, поодинока людва, помітивши його, прискорювала крок. Перевул повернувся, загальмував, перетнув подвійну осьову й зупинився перед Улією – за три кроки.

Світлофор над його головою нервово запульсував жовтим.

– Покатаємося? – запропонував Перевул і поплескав по вільному сидінню мотоцикла.

– У мене справи, – сказала Улія.

– З ліхтарями цілуватися? – запитав Перевул.

– А тобі що до того, – сказала Улія.

– Сідай, – сказав Перевул.

Вона подумала – і сіла.

Стихією Перевула був політ – коли сходяться в одну точку лінії узбіч, коли звичні речі розмазані в стрічку спокійної ситої швидкості; Улія обійняла його за плечі й заплющила очі. Вони летіли просто по осьовій, довкруж зникло все поодиноке – лише цільне, лише Місто, дві смуги ліхтарів праворуч і ліворуч, щонайніжніша мережа дротів, рух, від якого хотілося стогнати й сміятися; Улія притулилася обличчям до шкіряної спини Перевула, цегельні стіни зливалися з ажурною огорожкою, а коли вони злетіли на пагорб, спереду відкрилася палаючим вогнем дзвінка біло-червона дорога...

– Ти мене любиш? – весело запитав Перевул.

– Люблю...

У цю мить звідкілясь повіяло підземним вітром. Це був короткий слабкий подих, крізь який вони одразу й пролетіли, однак жовте волосся Перевула стало сторчака, й Улія міцніше вчепилась у його жорсткі плечі.

Певно, десь зовсім поруч була віддушина – вентиляційна шахта з насосами.

 

* * *

 

Світлофор усе ще мигав жовтим.

– Скоро ранок, – сказала йому Улія.

Світлофор мовив, що Перевул чавить колесами стрічні тіні.

– Але ж я не тінь, – сказала Улія.

Світлофор повагом гойднувся й перестав мигати. Спалахнув рубіново-червоним, приємним для очей вогнем.

Підворіття похропували роззявленими темними ротами – випускали застояне у дворах дихання людви, що текло з відчинених вікон. Світлячки закінчили гру в переморгування; де-не-де спалахувало жовте квадратне око, згасало відразу – або ж зоставалося зорити в ніч, і тоді можна було розгледіти тіні, що металися за тонкою тканиною.

Улія йшла тепер уздовж бульвару; маленький сквер наприкінці його був темним і незатишним. Улія так і не змогла знайти спільну мову з цими деревами – вони здавалися їй потворними, вона здавалася їм небезпечною.

Зараз у сквері не було тихо й не було темно. Горіли червоні вогники, крихітні, як іскри, але, на відміну від іскор, довговічні; Улія зрозуміла, що в парку людва. Що та розмовляє, курить, грає й співає.

Із цікавості вона підійшла ближче. Голоси зливалися – вона мусила докласти зусиль, щоб збагнути, про що тут іде мова; здається, було якесь свято, і замість того щоб зустріти його під дахом, в освітленому вікні, ця людва – молода – курила й співала у скверику.

Улії стало нудно, й вона обернулася вже, щоб іти, аж раптом щось змінилося. Молода людва і далі сміялася й курила, але з її товщі раптом зринув звук, який змусив Улию затриматися.

Це була пісня.

Улія зосталася спершу лише через те, що їй сподобалася мелодія. Та за хвилю-другу їй раптом стало легко й спокійно, легше й спокійніше, ніж за спиною в Перевула на мотоциклі, що летить крізь Місто; їй згадалися вогні над рікою, подих старого Моста, лінії узбіч, що сходяться в одній точці – там, далеко, де всі щасливі. Їй згадався тополиний пух, що покриває ґрати водостоків, пере́зирки світлофорів опівночі, літнє кольорове мобілля, що тече по бульварах, блиск хрому й скла, святковий шум Міста, що прокидається на зорі, – й вона посміхнулася, сама не знаючи навіщо.

Пісня була проста й щира. Улія ступила два кроки вперед, прищулилася й закліпала, ніби пилинки втрапили їй в очі. Людва незвично роздробилася перед її очима, як фасад дробиться вікнами, якщо довго на нього дивитися. Улія побачила, що людва складається з окремих... як їх краще назвати? І один із них стоїть на лавочці, в руках у нього гітара, і його пісня, слів якої Улія не розуміє, якраз і втримала її...

Той відспівав, і людва – інша людва – заплескала в долоні. Цього разу Улії вдалося розібрати окремі слова: ну, Саню, ну, хлопче, ти даєш...

Виходить, цей осібний, що випав з людви на здивованих Уліїних очах, себто цей, що співав, зоветься Санею, Хлопцем...

Вона пішла вперед, анітрохи не вагаючись.

– Ти гарно співаєш, – сказала Хлопцеві так само просто, як проказувала часом ліхтарям: усе, мовляв, буде гаразд.

Він дивився на неї згори, з лавочки, і, здається, не знав, що відповісти.

Хто це, запитувала людва за спиною Улії.

– Проспівай ще, – сказала Улія.

Він зліз із лавочки.

– Ти хто? – запитав він. – Ми знайомі?

– Я Улія, – сказала вона нетерпляче. – Будеш співати чи я йду?

Людва щось бурмотала. Трошки сміялася. Улія дивилася на Хлопця, і той чомусь бентежився під її поглядом.

– Добре, – сказав він нарешті. – Якщо жінка просить...

І заспівав.

 

 

Повністю текст читайте в книжці, яка готується до друку у видавництві «Грані-Т»