НЕ МОЖЕШ ЗНАЙТИ ДВЕРЕЙ – НАМАЛЮЙ ЇХ НА СТІНІ

 

(Галина Пагутяк. Королівство. – Тернопіль: Джура, 2005)

 

Справжня письменницька майстерність полягає в тому, аби показати світ не буквально таким, як він є чи принаймні бачиться, а трішечки… іншим. Пустити, так би мовити, одразу декілька променів під різними кутами зору, але не прямо, а трішечки їх “заломивши”. Таким чином висвітлюються зовсім несподівані, місцями геть парадоксальні ракурси, які, проте, значно адекватніше виказують саму природу життя, ніж безпосереднє відображення. Так створюється казка, яка більше подібна до дійсності, ніж сама дійсність.

Однак, чесно кажучи, я давненько вже не зустрічав у вітчизняному письменстві творів подібного штибу, витриманих у рамцях класичного, сиріч доступного й цікавого широкому читацькому загалу, набору виражальних засобів. Модерних чи постмодерних – скільки завгодно, але ж вони потребують і специфічно підготовленого читача; а от “стара добра традиція”, здавалося, обірвалась. На щастя, лише здавалося – новий роман Галини Пагутяк “Королівство”, що побачив світ наприкінці минулого року в тернопільському видавництві “Джура” нарешті підтверджує принципову істину, згідно з якою вічне навіть у найпостмодерніші часи нікуди не зникає.

Власне кажучи, Галина Пагутяк усього лише написала… казку. Саме так: звичайнісіньку красиву казку про три світи – наш Серединний (іще б пак!), злу Імперію (кого ж вона нам нагадує?!) і мудре Королівство (така собі патріархальна, але не старожитня Україна мрій). Є тут, щоправда, іще й четвертий світ – Граничний, податний усім упливам (кажучи з усмішкою, майже казкова “Білорусь”), та й усе решту діється, як у казці, себто, як у житті. Адже є тут принцеса, якій у плині дії випадає побувати в ролі як Попелюшки, так і Сплячої Красуні; є й принц, спершу навіть зачаклований, якому доводиться пройти цілу низку небезпечних і карколомних випробувань. Є й майже “гарріпоттерівська” жага боротьби добра зі злом – щоправда, без усе активніше притаманного текстам Джоан Роллінґ “озброєного фанатизму”. У Галини Пагутяк натомість розгортається одвічна боротьба грубої сили з одвічною мудрістю, і остання перемагає, може, не так ефектно, зате, вочевидь, значно ефективніше. Одним словом, як і в житті, де вона так само перемагає, незважаючи ні на що.

 Послухати таку казку з вуст Галини Пагутяк – письменниці-філософа – саме нині особливо доречно. Бо надто багато паралелей із “житейським довкіллям” простежується в її простих, зрозумілих, але далеко не банальних словах. Бо якщо не можеш знайти дверей – намалюй їх на стіні. Бо повінь починається з того, що впала зайва крапля дощу. Бо лише часом можна виміряти правду. Бо для того, щоб ловити вітер, треба врости в землю корінням. Бо які люди, такі їхні книги. Бо, врешті-решт, кожен має право на таємницю. Тим паче, що складних рішень завжди багато, а просте – лише одне, і краще обрати його. Такі от краплини мудрості з “Королівства” відомої письменниці просто так не сіються в неблагодатний ґрунт. Здається, ми вже потихеньку прозріваємо до того, аби їх сприймати. Нарешті...

Іван АНДРУСЯК