Так голосно, ніби все вже минулося. Навіть ця крапка завбільшки з муху, яка й досі пливе серед білої днини по сутулому небу. Кажуть, що інколи легенди обростають жовто-зеленими крильцями. Вчора я обріс гарячим пушком, і мені стало добре. Тепер я гладжу свою руку, як гладжу кошеня, а воно не муркоче, а тільки всміхається. Ти бачив коли-небудь, як сміються коти? Ти бачив коли-небудь котів, які сміються?

Софія Остафівна бачила. Їй було все одно. За роки роботи вона звикла до всього, навіть до мух. Тому вона сказала, що нам не можна мати дітей. Поки що. Доки муха не долетіла до землі.

Знаєш, я зовсім не боюся Софії Остафівни. Я боюся Назарчика. Ми його вбили два роки тому. Він виросте і відомстить. Він народився в небо. Але він не став янголом, бо янголами стають тільки народжені діти. Йому було лише два тижні від зачаття. Тепер я бачу його посмішку. Так не сміються навіть сліпі кошенята. Так сміялася тільки Оксанка, коли в неї був приступ хвороби. Софія Остафівна цього не бачила. А ми з Назарчиком їй не розкажемо: вона не може вилікувати від сміху.

Коли зелені кола облітають із зачерствілих хмарин; коли єдиний з усіх котів на світі, якого я люблю, звісивши голову, відсипався цілий день на табуреті, а тепер намагається роздерти старий рюкзак, аби виловити звідти всю живність, але в нього нічого не виходить; коли опівночі в стіні розчиняються двері, замуровані ще покійним дідом, - тоді я знову збираю старі подерті шкарпетки і нові усміхнені рукописи і несу до дуба палити. Той дуб росте біля самого півострова Фундеклей, на мисі Червивих Грибів. У нього був брат-близнюк, але того зрубали ще до мого народження. Я любив гратися біля пенька на Квадратному півострові. Там, неподалік, з одного боку потоку Волово росла калина, а з другого - коло півострова Арнемлен - сусідка Анна Штинчукова висипала сміття.

На Арнемлені ніколи не косили траву. Тато казали, що то бур'ян і шкода з-за жмені бадилля десять хвилин косою махати. Там жили дивні рослини. Маленькі і непримітні, вони розквітали вночі, але мене до них не пускали. У пні водилася ласка, і бабця боялася, що вона мене вкусить. Тато навіть клали на ласку капкана, але у нього впіймався сусідський кіт. Кота закопали в гноївці біля Кривої Яблуні. Наступного ранку я сказав бабці, аби, коли я помру, мене поховали поряд з ним.

Мені так само хотілося покопатись у тім підземеллі. Ми з Оксанкою ходили оглядати замок. Там діти випасали череду, і на кожному кроці красувалися потрухлі купи, вщерть виповнені хробаками. Стіни помалу розвалювались, і великанські камені котилися вниз, у городи.

Я дуже боявся висоти. Я не міг стояти на валу: здавалося, ось-ось, уражений стрілою, полечу вниз на голови нападників.

“ТУДИ ЩЕ МОЖНА ПРОЙТИ. ЗАМУРОВАНІ ЛИШ ВХОДИ І ВИХОДИ, А САМ ТУНЕЛЬ ЗБЕРІГСЯ. ТАМ ЖИВУТЬ ЛЮДИ, АЛЕ ВОНИ ВЖЕ НІКОЛИ НЕ ВИЙДУТЬ НА СОНЦЕ”.

— Ти говорив з ними?

“ВОНИ НЕ ВМІЮТЬ ГОВОРИТИ ПО-ЛЮДСЬКОМУ. ВОНИ РОЗУЧИЛИСЯ ПЛАКАТИ І ВМИВАТИ ОЧІ. ВОНИ ЩЕ Й ДОСІ ЗАХИЩАЮТЬ СВОЮ ФОРТЕЦЮ”.

— Але ж там, у ямі, я бачив тільки бите шкло і старі кізяки...

“ВОНИ ХОТІЛИ ЗІШТОВХНУТИ ТЕБЕ З ВАЛУ, АЛЕ ОКСАНКА ЇМ ПЕРЕШКОДИЛА”.

— А як же діти, що пасуть там худобу? “ДІТИ ЇМ НЕ СТРАШНІ. ДІТИ НЕ ЧУЮТЬ ЗАПАХУ ПОТУ З ТІЛА МЕРЦЯ”.

— Ти був з ними довго?

“Я БУВ ОДНИМ З НИХ. Я БУВ З ЖІНКОЮ, ЩО ЖИВЕ У ЧЕТВЕРТІЙ БІЙНИЦІ НА ДРУГОМУ ЯРУСІ. ВОНА НАРОДИЛА КАМЕНЯ. КОЛИ МІЙ СИН ВИРОСТЕ, ВІН ЗАГОРОДИТЬ СОБОЮ ОСТАННЮ ДОРОГУ В ПІДЗЕМЕЛЛЯ. Я МУШУ БУДУ ВИБИРАТИ - АБО ТУТ, АБО З НИМИ”.

Мухи страшенно плодючі. Не минуло й три дні, а їх уже в хаті - як у вулику. Складаю увосьмеро старі газети і розмазую ними мушву по стінах. Оксанка не може дивитися на те місиво. Її тягне від того блювати. Я жартую, ніби мене воно не зачіпає, і навіть бавлюся. Насправді ж у кожній плямі бачу вбитого ембріона. Скільки потомства поприсихало на цих стінах? Софія Остафівна не знає. Вона наказала приймати карбонат літію, а на ніч оті - нозепам - завбільшки з муху, але білі. Ембріони у формі таблеток чи мух - яка різниця! Головне, що вони не мають побічної дії - не порушується ні сон, ані слиновиділення. Інакше б це привертало увагу.

Не порушується навіть творчий процес. Я так само пробував ті таблетки і можу потвердити. Але мого підтвердження потребують хіба що сорокопуди. Колись я косив у саду, а вони думали, що я на них нападаю. Вони прострочили мене мушвою, як з кулемета.

На Арнемлені ми стояли на смерть. Саафи наступали від Штинчуччиного смітника. Тут вони хотіли прорвати Червоноградський фронт. Коли підоспіло підкріплення, серед нас живими залишились тільки четверо.

Коли я від'їжджав до міста, вони троє плакали на старім табуреті поміж пластилінових фігурок. Потім їх спресували разом з кіньми і танками і замастили на зиму щілини у віконній рамі - аби не дуло.

Відчуття холоду довго було непорушне. Інколи воно називалося криком, інколи горобцем, а інколи сливою, але завжди існувало. Він казав, що камінь літає краще від голуба, але ж йому ніколи не було холодно. У пожмаканому рюкзаку носив він прокурений острів, повний кротячих лабіринтів та мишиних нірок. І ці маленькі смішні тваринки вовтузились в нього за плечима і гріли.

Він прийшов перед опівніччю, коли ми ще не спали. Йому постелили, але він не хотів лягати в ліжко. Вийняв старого гамака і, загорнувшись ним, вклався на підлозі, підклавши під голову свій біблійний рюкзак.

Потому ми довго мовчали про підземні ходи, які, ніби тхорячі лабіринти та мишині нори, обплутали усю землю.

Коли я прокинувся, його вже не було. По стінах кімнати повзали зелені кола. На підлозі коло ліжка сидів усміхнений одновухий Ведмідь. Оксанка в сусідній кімнаті грала концерт Шпора.

Скрипка плакала на четверту зорю в Оріоні...

...І коли ми побачили світло в кінці тунелю, спини гребців заблищали. Човен, вантажений деревом, біг і падав, і лиш єдина струна ослабла і деренчала. У кожного були маленькі ікони в нагрудних кишенях, і хто не вмів боронитися, ховався в серце.

Я дуже сміливий. Я можу в польоті поцілувати ластівку, можу померти на лавці при вході, можу жити в тарілці з сушеними грушами. Інколи мені хочеться плакати, я йду до людей і плачу. Інколи мені хочеться сміятися, і я ховаю очі в подушку.

Маленьке крило забитого янгола править мені за віяло. Маленькі віяла забитої панни правлять мені за крила.

Інколи в мені пробуджується маніяк. Гострим лезом скобоче зментрожені нутрощі, і хвиля жагучого бажання росте аж до горла, як росте пінка на молоці при температурі кипіння.

Але це усього лиш Скіфія, тому я ніколи не напишу свою іліаду і не матиму своєї одіссеї. Бо я ж не сліпий. Бо коли мені забракне куль або нігтів, я ще можу вкусити.

Гасіть платонічні пожежі. Нехай ці придурки злягаються з едвардом камінґсом, хай стирається цей антураж на вікні гуртожитку, - ми вип'ємо з тишею на брудершафт, і то вже буде інша реальність, вихоплена з Господнього друшляка.

Мені замало цієї хованки. Мене шукає апостол Магомет, аби піддати кастрації, а я п'ю каву з чайника, мені ніколи жебрати філіжанку. Маленька дитина в руслі стічних вод, месія кінського пророка Пантелеймона...

Інколи я себе ненавиджу. Свої труси, мокрі від поту. Свою голову, покриту щавелем. Інколи вагітна діва Марія з прищиками на червоних щоках повагом іде купатися в Мертве море, і черв'як на стежці не може її зупинити і гине попід пантофлею.

Мерці приходять опівночі. Старий гебрейський цвинтар похований під цим гуртожитком, і кали на вікнах - його далеке відлуння. Юні красиві гебреї приходять вночі до дівчат, і їхні прозорі біцепси грають місячним сяйвом. Дівчина моєї мрії, похована тут ще в минулім столітті, цілує мене щоранку, і я кінчаю всередину - хай смерть також має дитину.

Це буде так само дівчинка, дуже схожа на маму, бавитиметься місяцем і жодного разу не промовить “Отче наш” навиворіт.

Вона мені не присниться - у Скіфії забули мерців, і мерці не виходять в люди. Їм немає діла до диких людей, котрі розучилися жити.

У спинах гребців поховані гори.

Тут інші метаморфози. Дівчата, перетворені в домашніх кіз, плекають чужих вовченят. Бурі ведмеді їдуть по сіль у прокурену Ольвію. Голі корови тікають в похнюплену Індію, і я залишаюся сам.

Ох, Рим! Ох, цивілізація!

Цибулізований нарід смердить у дощенту набитій конюшні, - змилуйся, Перуне, запали!

Маленькі ікони у кожного в нагрудній кишені. Хто боїться - хай заховається в серце...

Тепер ось і я - мізантроп з катренами замість цілунків. Грає стара катеринка про двійко лебедів: коли він загине, кидається й вона додолу каменем.

Лежить на дорозі старий прокажений.

Ідуть автомобілі.

Осінь...

І йона стоїть, як пророк. Її розчахнула буря. В череві цієї долини легко мовчати. Легше, ніж дихати.

Вчора загинула первістка. Прозора, з прожилками, вона вже не рикала, тільки дивилася. Легко дивитися в небо - завше з'являється надія на щось іще прозоріше.

Поки кіт не видер останніх ластівок, пора вирушати в дорогу. Ластівки не полетять зо мною. Полетить Василько, замурзаний і трішки блакитний. Його повантажать на фіру, як пласт соломи. Він поколе їм руки, і вони лаятимуться во всю камарінскую, заки сонце зайде.

Йона також залишиться. Нарік вона буде сивна, як перед кінцем світу, і сусідські діти раюватимуть в ній, як у череві кита. Тільки з тріщини під горлом сочитиметься живиця. Хтось відідре той згусток разом зі шкірою і крадькома смоктатиме в потемку.

А вони хай собі лаються. Їх все одно не спинити. Їхні спини промокли. Вони вантажили серпень, гарували, як навіжені, але що з того:

жовті фаланги звисають зі стріх, вітер все далі жене пустотливі ілюзії, а під образами сидить домовий, старанно повимітавши з кутків павутину. Хазяїв нема - але й павуки не приживуться, нічого їм тинятися по суглобах чужих легенд і переказів, нічого дерти на шмаття ці білі фіранки - йона все ще живе і все ще родить, і артерії під драницями все ще бринять.

Все далі, все далі, все далі котяться равлики цих вагонів. Двадцять четверо коней - привиди колишніх пасажирів - труться об ясла. Вівса немає. Овес поїли ще вдома. Вдома напились води, але смак її чується досі. Шпали, і шпали, і шпали - сотні тисяч смерек полягли на ненатлім шляху. Мовчать непрані сорочки - їм забагато печалі. Дремо на клаптики голос, заповиваємось шматтям розмов, аби не замерзнути.

Говорить Василько. Мати мовчить, щоб не впасти. Довкола повітряні кучугури. Проминаємо - а вони все зринають, немов перескакують. Чимраз швидше, чимраз більші. І жодної кулі. На всенький сибір - жодної маленької своєї кулі. Хай найменшенької, але своєї. Усі - червиві.

Василько мовчить. Мати говорить про хату, занесену серпнем аж по комінок. Слухати так приємно. Погане забувається. Згадуєш тільки малесенькі бульбашки, висипані по всьому тілу - як в мурашнику живучи. Бульбашки чи бурульки - хтозна. Вони з'явилися, коли загинув чотовий. Мати про це не говорить. Василько спить.

Терпи, терпи, терпи... Скоро і нас замете снігом і тифусом. Скоро і нас виженуть з барака міряти воду. А поки що тиша, як істина в потрісканих черевиках стоїть серед сплячого гурту і сушить онучі подихом.

Мовчить навіть повітря, терпке, як дичка. Мовчить навіть повітря.

Спи, Васильку...

Над сибірськими соснами сходять вершники. Білі і помаранчеві, сходять і сходять. Архетипи містичних історій - надходить їхня пора.

Пропливають над хуртовиною, горді і незворушні. Розходяться по світу вершити печаль.

Підійди, стань поряд. Роздивись цю могилу - тут з'юрмились острови. Змішались, як на пташинім базарі, мертві, живі й ненароджені. Винеси їм води - хай нап'ються, хай вмиють очі. Хай вийдуть з барака спорожнитися і знову вертають до гурту.

Не лякайся нічних силуетів. Ті не заб'ють нас. Ті залишили нас жити, бо їм було б нецікаво. Вони з племені яфетового - несуть учення. Вони ще діти, ці вершники, а ти вже великий, Васильку. Вони не вміють мовчати, а ти вже навчився.

Смереки падали й падали, і не було їм ні дна, ні просвітку. Як поранені птахи, відчайдушне скреготали пили. Вгризались твердими зубами у вічну скорботу і пили хрумкий дерев'яний сік. Густо цюкали сокири, обламуючи бентежні руки. Будуть нові шпали, будуть нові істерії, буде гостра хода роздутих биків по смерековій стерні.

Василька з'їли щури у тифознім бараці. Перебирали по кісточці, по волоску. Розносили аж до Чукотки його паруючі м'язи. І падали буйні смереки на груди пітьми, і за червивим столом давилися збуджені нетелі.

Ой ти дубочку кучерявий, а хто ж тебе скучерявив? Скучерявили душі пробуджених перед світанком.

Помолилась до сорочки, вишитої хрестиками. Сіла в кінський вагон і всю дорогу їла гнилу солому.

Їй проповідували коні: “Й-й-є-го-ова...” Маленьке лоша ссало холодну кров.

Щури - Василькові могили - цілували їй ноги, і вона благала коней не толочити пацюків, а лиш промовляти до них молитву за упокій.

Вдома зустріли її невиспана яблуня і голова сільради, порослий люцеркою.

Ми помаленьку всихаємо - я і йона. На всеньку вкраїну - жодної кулі. Жодної нашої кулі. Усі - червиві. Запах горілого пороху занадто стійкий і чужий.

Сьогодні відчахнулася ще одна гілка. Грюкнула об землю недоспілими яблуками - аж хата задрижала.

Серпень уже довантажують. Нові й нові фіри від'їжджають у пустку, нав'ючені запахом меду. Двадцять четверо коней допасають принишклий сад.

Лиш на самому вершечку чіпко тримаються трійко зелених віконечок. Так що до зими якось дотягнемо. А там - на дрова. Хай погріються останні щури перед тим, як покинути лігво. Хай їм буде тепло - і тому проворному, що відгриз вушко, і тому маленькому, що ховає в утробі мізинчик...

Цей жовтий геній Ліст навколішки до листу. Цей дрімучий суперник мистецтва - прийди і вклонися альтистові, накрапай зелені мажори по снах і прогресіях. А потім ковтай і ковтай письмена марокканців, бо чимдалі в печаль, тим гостріша сльота насолоди.

Міст розбирають.

Кожен несе по колоді додому і бездонними вечорами майструє лавку. Серед ночі виносить її, недостругану, перед ворота, лягає на неї, як в човен або в труну, і дивиться на чиюсь блакитну дорогу, всіяну росою і листом.

І лиш коли баба подагра виходить з хатини під лісом, ти підіймаєш свою сукувату колоду, ти довго-довго несеш її на подвір'я, ти вкладаєш її спати під стріху і накриваєш веретою з головою

- як вбитого.

Вітер - старий жиголо, а клієнтка - печаль. Стриманий запах парфумів зі схилу гори, де поховані сидячи з букетом троянд на колінах. Сухі патики, і сухі патики, і сухі патики.

Коли тінь акації впаде на чотири дороги водночас, тоді й дихати стане легше, і дихати стане легше.

Дівчинко недоторкана, мачухо непритомна, зійди над горою. Поцілуй кисневу подушку в гумові вуста.

А коли розбредуться по світу стрічки і коси, тоді не залишиться ані одного причетного до сльоти, і ти поволі скидатимеш гомінливу запаску, і крізь білу сорочку світитимуть дві ост-реви.

А накриєш очі китайчаним волоссям - і тепло.

Жінка опівночі як листок.

Червона.

Бо як розбили в Межидорогах хлопців Відважного, то нікому стало їсти носити, та й нікому стало. Плети тепер ивові кошики і на той світ продай. А дадуть по мерцеві за штуку -тішся.

Бо як наздогнали Відважного в тій стодолі, бо як бризнуло - слава Вкраїні -

і мозок по сіні розлився, аж тоді нагадали й про тебе, що курва, та й далі, та й далі, а до того ж була тільки осінь, була тільки осінь.

Агонія Ліста в ярузі покручених нот, де смутні черв'яки гріють дітей у збанках.

Доброго ранку, коричневий жмутку з жовтками очей. Обзираєш вибиті шиби і спустошені гнізда.

Роздуті ноги маестро, грим і слюда. Еволюція хмари в химеру і нічний горщик з бегоніями.

А коли одійде, аж тоді одійде. І просмолену бочку одкупориш ударом. А там не вина, а тільки личинки, тільки личинки - червоні, жовті, зелені, коричневі.

Тоді розчиниш вікно, і в кімнату, не роззуваючись, увійде одинока сойка і довго ковтатиме ті сотворіння, аж доки не станеться сама шкаралуща.

Вийде тоді сойка у простір, дивлюсь - а за нею, як за циганкою, слід залишається. Роззирнувся -а то вже -

с

н

і

г

Все починається зі снігу. Гострого і печального. Сперся аж ген на вершку та й дрімає. І що йому до того, з котрого боку сонце його обзирає. Най собі дивиться - все одно вже не з'їсть.

Тож тепер ти, Олексику, пензлюй цими зворами, як отой ґайда, та й завертай до гурту цих дурних баранів - а вони не завертаються. Хоч скачи, хоч плач, а не тримаються купи - і все тут! Куда ж ти потеклася, немоче? На, бріцько, бррррр... беее-е-е-е... Ровта ведмедів на твою дурну бербеницу!

А поза кадром якісь діди і баби, знай, співають собі отих полонинських, пастуших:

о я піду у лісочок запію в листочок буде милий пізнавати чий то голосочок

А на дідька лисого він здався тут, твій голосочок, як той пацан генде поночі корчами бродить. Панська вівця кудись відшиблася, то ватаг нагримав, як на остатного: не вертайся без неї - і фертик! А ви розспівалися, гейби роботи не мали:

Помогли би ліпше шукати, бо цими зворами сам чорт ногу зломить. Але ж ні - співають...

А ніч все глибша, все глибша, все глибша.... І смереки якісь нетутешні - понурі й нудні. І кожна норовить підставити ногу.

Перечепився, встав - і знову, вперто: на, бріцько, бррррр... беее-е-е... ровта ведмедів... а вівці не чути, хоч лусни.

Хаос, і хаос, і хаос. Але преться, бідачисько, все далі в гори. Якісь птахи шугають з-під ніг. Якісь тварюки репетують як навіжені - не зважає.

Світанок. Зморився. Став на горі. Роздивився довкола - мовчанка. За спиною червона яма. Не зважає. Витер піт крисанею. Фанатично, зо злості - далі, вище!

А ті, поза кадром, співають далі. Лиця їхні - потріскана гума - час від часу появляються нізвідки і знову щезають.

Але...

Стій!

Що то за ватра вгорі під дубом?

І звідки тут дуб? - дуби не ростуть так високо!

Так ще який дуб!

Ага -

стая.

І два діди коло стаї. Сидять, підкладають до ватри по хворостині. Спокійні, гейби цілу вічність отак просиділи.

— Славайсу!

— Слава навіки, - понуро.

— Чи дужі-сте, ґазди?

— І ґазди дужі, та й ми нівроку. Дивно. Якісь такі... Аж містичні.

— А чи не виділи ви єрку? Відшиблася від отари, цілу ніч шукаю.

Генде, - Білий сказав, - кобилу сце. Ссала. Кінь ревниво обзирав, але не смів зачіпати.

— Сідай, - Чорний похмуро, - відпочинь.

Сів.

Тихо.

Як заворожений.

Незчувся - голову на коліна й заснув. Снилася жінка. Файна, але якась аж задуже земна. Скидала сорочку. Кликала. Чи йшов, чи не йшов - не пригадує.

Втворив очі.

Чорний: - Їж кулешу, - подав миску. Лесь нагадував сон, але лізли в очі лиш гумові співці...

Білий: - Нагадуй добре. То смерть твоя снилася.

Не втямив.

Аж потім -

— раптом -

— де я?— роззирнувся:

сніг у стаї,

папороть і печаль ростуть зо сволока, чорний кінь мовчки догризає вівцю,

а біла кобила ревниво дивиться... і Чорний - не дід, а баба, волоссям обросла. Білий: - Не бійся. То вам лиш здається, що ми далеко одне від одного. Муж і жона - одна сатана. Разом варили кулешу - разом і їмо.

Наплили на очі гумові лиця співаків, наклались одне на одне, покотилися...

...а я піду у лісочок

Струснув головою. Відійшли.

— А вівцю... нащо?

— Не твоя то доля. Не твій хліб.

— А моє що?

— То.

Виходить чорна зі стаї,

топірцем ся підпирає,

в лівій долоні пістоль завис.

— Маєш, - каже, - не діямантами штукатурені, зате - твої. Рідко хто свою зброю має, для нього вихрещену.

— Ви що мене опришком по світу пустити хочете, людей по шляхах рабу вати? - скипів!

— Опришком, синку, - спокійно. - Пси також різні бувають. Один кусає, інший - стереже.

Відступив. Озирнувся.

Витер з чола і з кадра лиця гумові. Обірвав на півслові їх пісню.

— Сам візьми - поклала коло ватри. - Але знай, що не дурно тобі даємо її. Як матимеш розум і душу, то й жити будеш, і славу меш мати, та й не лиш славу. А якщо встекнеш, то ліпше пусти собі зараз кулю в чоло.

Роззирнувся.

Вдихнув на повні.

Здоймив причандалля.

Ворону на дубі -

— га!!!

ах

ах

ах

ах.............

Горить дуб.

Ніде нікого.

Навіть пісні.

Пістоль у пазуху - та й в долину.

А там - рейвах!

Бог ногою тропнув.

Отари - врозтіч.

Пастухи, як барани, очима - на Олексу.

Роти повторяли.

Мовчать.

Раптом котрийсь:

— Дідька вбив! Дідька!.. (...дідька... дідька... ідька...),

і покотилося горами.

Стояв, блідий...

В пору пізньої ночі Сотня Печальних Джмелів рушила у Північні гори і затерлась поміж лавин. Повільний, як самота, Провідник заховався за виступом скелі, приперся до вишитого мохом каменя, набиваючи люльку, і незлобливо бурчав:

- А бодай ви тойво...

Місяць на найближчому небі показував пів на дванадцяту. Хлопці, загорнуті в теплу броню мішків, спали покотом. Огарок скупого багаття тлів і чадив.

Потягнувшись за жариною, Провідник раптом почув звідкись із пращі приглушені вітром непевні звуки. Так, ніби хтось повільно, але спокійно прошкував до їхніх присохлих жарин.

- Що за їдрі його? - пробурчав чи подумав несміло. - Лавини ж, туди їх...- і увімкнув ліхтарик. Батарейки стухали, і йому було жаль, а цікаво.

Провіяна постать, якась недоречно тендітна, йшла з глибини легко, як марево. Провідник вимкнув ліхтарик і сів - не лавина ж ішла.

- Мо’ привид, - подумав, - то най хоч погріється.

Вона підійшла, зовсім не задихавшись:

- Привіт.

- Умгу, - промимрив повільно. - Сідай. Погрійся.

Присіла. Втирала великі сумні окуляри о край рукава.

- У вас що, теж зір буває тойво..? - здивувався Провідник, затягуючись, і доклав до вогню ще знизу припасену гілку.

- Я не тойво... - блимнули бісики в темних вологих очах. - Я жива.

- А як же вони? - показав головешкою в пращу.

- Вони лиш чужинців не люблять, а ми з ними друзі.

Потім, помовчавши, додала:

- Чужинці кричать ночами, а лавини - вони теж живі, їм теж спати хочеться.

- Мабуть, їдрі його... - ствердно хитнув головою.

- Батько молився сьогодні лавинам, але вони сердиті. Казав: вони жертви просили.

- А жерти, до пса...

Мовчали. Лиш пасмо скупого волосся, короткого до безтями, принишкло над окулярами, як сойчине крило.

- Мо’ чаю? - спитався потому.

- Зігрій, - маленькі долоньки застигли над тонким полизуванням жару.

Докладав рештки хмизу. Лив воду з фляги у казанок.

- А ви котрі? - впекла оченятами.

- Джмелі ми, їдрі їх. Сотня печальних Джмелів. “Кораблі вершин”, кажуть.

- А-а, - кивнула, - з вами ще можна миритися.

- З кождим мож’ тойво...

- Так таки й з кожним!

- А хрін зна...

Вітер завіяв і диму в очі пустив. Знову зняла окуляри і краплі втирала. Місяць на гору виходив.

- Що там внизу?

- А, - відмахнувсь, - метушня.

- Знову гризуться?

- Умгу, їдрі їх... Шершені.

- А кажеш: з кожним... - і усміхнулась. Очі з-поза скелець теплом світилися. Провідник пошкряб неголену щоку і не сказав. Вода в казанку ледь тремтіла.

А коли розливав, місяць на мить освітив променем її тепле обличчя, і пасмо тонкого волосся колихнулось на вітрі, як сойчине крило.

- Птаха така є. Сойка. - сказав Провідник.

- Це вже було. У Франка.

- То було інше. - І стрілися поглядом.

- Вас теж... учили?

- І нас... - сумно проковтнув чергове “тойво”.

Дим межи хмари губився.

- А чого ви... - не доказала, але він зрозумів:

- Сумно там.

- А ж цікаво!

- У Франка цікаво, а тут, їдрі їх...

Місяць всміхався за схилом.

Торкнулась його щоки:

- Їжачок, - прошептала.

- А інколи дріть колюча, - мовив примирливо.

І сміх забринів, і лавини в пращі принишкли.

- Ти добра, - сказав Провідник. - Нащо ми тобі? Бався з вітрами.

- Вітри цілуватися лізуть, а ти мовчиш.

- Тобі хочеться цілуватись?

- Так, але я не скажу...

Пригорнув до грудей. Відтулив окуляри. Пасмо тендітне лягло до очей, торкнулось носа.

- За кораблями не сойки пливуть, а чайки, - прошепотіла. - Не цілуй мене в губи - рана там не твоя.

Він цілував її в очі, добрі і теплі.

- Почекай, - відтулилась по хвилі. - Зараз гарно, а потім болітиме.

- Мабуть, їдрі його... - сумно узявся за люльку.

З пращі світало.

- Буди своїх Джмелів, - піднялась.

- А в жертву?

- То най буде в жертву!

Повільно сходили з гори, і лавини їх обминали.