Томас Стернз ЕЛІОТ

 

ПРАКТИЧНЕ КОТОЗНАВСТВО,

ПИСАНЕ СТАРИМ ОПОСУМОМ

 

Переклав з англійської

Іван АНДРУСЯК

 

 

НАЗВАТИ КОТА

 

Назвати кота – це далеко не жарти,

    і тут недоречно дурниці плести.

У мене всі дома – сміятись не варто, –

    та ТРІЙКО ІМЕН мусять мати коти.

 

Найперше ім’я – то для хатнього вжитку:

    Мурко чи Микитка – це він, а вона –

Варварка, Аліска, або ж Маргаритка, –

    я дуже шаную такі імена.

 

Та є і складніші: Платон чи Деметра,

    або ж Алевкіда, Ніоба, Варнак…

Це як собі знаєш – аби тільки впетрав!

    Я дуже шаную такі імена.

 

Одначе потрібне іще й неповторне,

    шляхетне й чарівне наймення кота,

яке лиш зачує – і вуса розгорне,

    і гордо й поважно наструнить хвоста…

 

Для прикладу ось вам імен цих дещиця:

    Манкустрап, чи Кваксо, чи Корикодер,

чи Бомбаруліна, чи Джелла-цариця, –

    навряд чи вони ще повторяться де.

 

Проте ж іще третє ім’я, потаємне

    в кота неодмінно, без сумніву є;

його й не вгадаєш – старання даремні:

    хоч КІТ ЙОГО ЗНАЄ, та не видає.

 

Зобачте кота, що немов у нірвані,

    що, начебто мліючи, розмисел в’є, –

то знайте: глибинні його міркування –

    він думає думу про ймення своє;

 

своє невимовне,

невимовенне,

таємне своє Наймення.

 

 

 

ПОРЯДНА КІШКА ҐАМБІ

 

Ось кішка ґамбі, що її розкішно звуть Дженіаґарда.

Уся в смугастому пальті – плямистий ворс, як в леопарда.

Ціліський день на килимку, на сходах, або де завгодно

сидить, сидить, сидить, сидить, – лиш ґамбі так сидіти годна.

 

Але як тільки день погас –

тоді її приходить час.

Сім’я поснула – тож помалу

крадеться кішка до підвалу.

Нечемні миші там живуть,

від них постійно гамір чуть, –

вона ж їх музики навчає,

а ще плете і вишиває.

 

Ось кішка ґамбі, що її розкішно звуть Дженіаґарда.

Пригрітись полюбля вона – тоді їй солодко і гарно.

На сонці, чи біля вогню, чи в капелюсі – де завгодно

сидить, сидить, сидить, сидить, – лиш ґамбі так сидіти годна.

 

Але як тільки день погас –

тоді її приходить час.

Оце зачула: миші знову

вживають їжу нездорову, –

тому вони й нечемні, знай.

Покласти треба цьому край!

Тож наготує мишам киця

борщу і каші, як годиться.

 

Ось кішка ґамбі, що її розкішно звуть Дженіаґарда.

Вона по шторі тільки шасть і – дивуватися не варто –

на підвіконня прудко стриб, а там собі спокійно й гордо

сидить, сидить, сидить, сидить, – лиш ґамбі так сидіти годна.

 

Але як тільки день погас –

тоді її приходить час.

Скажімо, бачить: таргани

геть неслухняні – хай вони

пластунський створюють загін,

на добрі справи здатен він.

І вже під музику «бітлів»

шикує ґамбі тарганів!

 

Тож нині співаймо ми їй дифірамби!

Порядній родині не можна без ґамбі.

 

 

 

 

ОСТАННІЙ БІЙ РЕВУЧОГО ТИГРА

 

Ревучий Тигр – кіт-бандит, розбійник хоч куди.

На баржі промишляє він. Зобачте – ждіть біди!

Од Ґрейвсенда до Оксфорда[1] торує чорну путь,

ще й гордий з того що його Прокляттям Темзи звуть.

 

Прикмети хижого кота виразні, та прості:

у мішкуватих спортштанах, у драному пальті,

піввуха втратив, на щоці від рани давній слід;

похмуро зиркає на весь йому ворожий світ.

 

Тріпоче Патні, Гамерсміс у розпачі – авжеж;

ба навіть в Ротергайзе всі насторожились теж

і замикають курники, комори і стодоли,

як тільки чутка промайне – РЕВУЧИЙ ТИГР НА ВОЛІ!

 

Канарці горе, що втекла із клітки в час лихий;

і пікінесу, що гуляв, мов пан, коло ріки;

і бандикуту, що зійшов з чужинського судна –

їх перестрів Ревучий Тигр, і доля їх сумна.

 

Але найдужча в нього лють до всіх чужих котів,

кого ще й по-чужому звуть – до того й поготів;

якщо ж сіамець або перс – то навіть не проси:

колись йому сіамський кіт піввуха відкусив!

 

Та якось тепла літня ніч стояла на ріці,

зірки сміялися згори – все небо в молоці;

і місяць сонні береги і баржі освітив –

така краса, що розімлів і сам Ревучий Тигр.

 

ҐРУМБАСКІН, помічник його, на березі давно –

десь у гемптонському «Дзвінку» він попива вино;

і ТАМБЛЕБРУТУС, боцман, теж повіявся – ачей,

поблизу «Лева» у дворах винюхує мишей.

 

А сам Ревучий Тигр співа, весь пристрастями повен,

і ніжно мліє перед ним панянка ҐРІДЛБОУН…

Команда вся у трюмах спить, нали́ґавшись по вінця –

ніхто не бачить, як до них скрадаються чужинці:

 

сампани й джонки підійшли до баржі близько дуже,

на них сіамці – молоді, затяті, хижі, дужі;

але Ревучий Тигр співа, не чує і не бачить –

красуня Ґрідлбоун з ним, зваблива і гаряча,

 

вона від голосу його бентежиться, шаліє…

Співа, співа Ревучий Тигр – о, він співати вміє!

Але чужинці – тихо, ша! – до баржі вже пристали,

Блищать під місяцем ножі з гартованої сталі!

 

Ракету ҐІЛБЕРТ запуска – сигнал «на абордаж».

Чужинці кинулись на штурм – і сонний екіпаж

у трюмі зачинили весь, задраїли ходи всі –

ніхто б не вибрався звідтіль, хоч як би він не бився!

 

Що ж Ґрідлбоун? Чи вона зо страху умліває?

Та ні! Стрибнула через борт – і вже її немає.

Я певен, що до берега вона доплисти зможе…

Лишився сам Ревучий Тигр в оточенні ворожім.

 

Все сунуть, сунуть вороги, і ліку їм не знати –

аж здивувавсь Ревучий Тигр, які вони затяті!

Він загубив десятки душ, був хижим, навісним –

тепер і сам пішов на дно, лиш булькнуло за ним…

 

У Генлі, Вопінґу – та скрізь це був святковий день!

Все узбережжя аж гуло від сміху і пісень.

Цій небуденній новині раділи, як могли,

і велетенських пацюків на вогнищах пекли.

 

 

 

РАМ ТАМ ТАҐЕР

 

Ось Рам Там Таґер – цікаво з ним!

Натура така багатьом відома:

попросиш із дому – а він у дім,

запросиш у дім – а він із дому;

чим не годуєш – а все не тим,

що не наллєш йому – все оскома…

Це ж Рам Там Таґер, це він, авжеж,

   бо неодмінно одне і те ж:

      як собі знає,

         так обертає –

            і що ти з нього візьмеш!

 

Цей Рам Там Таґер – впертюх, ачей!

Ніколи місця свого не знає:

лови пацюка – він хапає мишей,

лови мишей – пацюка хапає;

він завше не з того боку дверей

і завше в шухлядах розгром учиняє…

Це ж Рам Там Таґер, це він, авжеж,

   бо неодмінно одне і те ж:

      як собі знає,

         так обертає –

            і що ти з нього візьмеш!

 

 

Цей Рам Там Таґер – кіт навпаки!

Ото характер – немає спасу…

Даси йому риби – поб’є горшки,

а риби захоче – не їстиме м’яса.

Даси сметани – і не моргне:

її просто так він їсти не стане;

та тільки на кухні не буде мене –

одразу в нього пика в сметані!

Він на колінах не всидить і миті,

як тільки візьмеш – утече неодмінно;

та щойно захочеш в’язати чи шити –

одразу ж влягається на колінах.

Це ж Рам Там Таґер, це він, авжеж,

   бо неодмінно одне і те ж:

      як собі знає,

         так обертає –

            і що ти з нього візьмеш!

 

 

 

 

ПІСНЯ МЕДОВИХ КИЦЬ

 

Медові киці виходять з ночі –

ізнадовкола медовий шал;

медовий місяць горить охоче –

сьогодні буде медовий бал.

 

Медові киці білі та чорні,

медові киці малі й прудкі,

вони веселі, вони проворні,

а голосисті, а гомінкі!

Медові киці – розквітлі лиця,

медові очі горять вогнем.

Такі ґраційні медові киці,

що навіть місяць моргає їм.

 

Медові киці такі пухнасті,

медові киці малі, авжеж, –

але до танцю ідуть за щастя,

ґавот танцюють, і джиґу теж.

А щойно місяць зайде за хмару –

час відпочинку, урветься твіст;

тож лапки миють вони помалу,

розчешуть вуса, пригладять хвіст.

 

Медові киці чорні та білі,

медові киці малі такі, –

але ж яке в них ґраційне тіло,

медові очі у них які!

Удень тихенькі, удень тендітні,

де не приляже – там позіхне;

медові киці вночі розквітнуть –

медовий місяць їх надихне!

 

Медові киці білі та чорні,

медові киці (кажу ж) малі.

Не зійде місяць – їх сум огорне,

стають без нього нестямні, злі.

Удень понурі, удень сонливі –

приберігають до ночі шал.

Медові киці вночі щасливі:

медовий місяць, медовий бал…

 

 

 

МАНҐОДЖЕРІ ТА РАМПЕЛЬТЕЙЗЕР

 

Манґоджері та Рампельтейзер – вигадлива з біса парочка, як їх не знати!

Репутація в них ще та: комедіянти, клоуни, фокусники, акробати –

циркачі, одне слово. Поселились собі у Вікторія-Ґрув,

і звідти провадять хвацьку свою розбишацьку гру.

Стільки всього вчинили у Корнвел-Ґардені, в Лейсестон-Плейс – хто б не угледів,

то сказав би, що це забагато для двох котів, це варте ведмедя.

 

Якщо в домі бракує дверей чи вікна,

по підвалу немов прокотилась війна,

так що годі впізнати, чи ваш воно дім –

наче стадо свиней потовклося у нім;

скрізь гармидер нечуваний – годі й пройти,

ще й свого піджака не вдається знайти;

а до всього цього, щоб не видалось мало,

виявляє дочка, що сережки пропали, –

на це скажуть усі: побував тут котисько,

Манґоджері чи Рампельтейзер, однаковісінько – його вже нема і близько.

 

Манґоджері та Рампельтейзер лаятися вміють неперевершено,

а ще ламати замки і бити вітрини – тут вони перші.

Поселились собі у Вікторія-Ґрув, а завтра, може, деінде поселяться.

Дружелюбні хлопці – навіть коли з поліцейським говорять, і то не сердяться.

 

У неділю в родини святковий обід,

всі зібралися чемно і чинно, як слід;

і готує вже кухар смачні дивовижі,

соковиті, поживні – аж пальці оближеш…

Відвернувся на мить – і нема вже обіду:

із духовки індичка пропала без сліду!

На це скажуть усі: побував тут котисько,

Манґоджері чи Рампельтейзер, однаковісінько – його вже нема і близько.

 

Манґоджері та Рампельтейзер – нерозлийвода, один одного вартий.

Удень виходять на діло, а чи вночі – а все їм смішки та жарти.

Ураганом по дому проносяться – і ніхто тверезий достеменно не скаже,

чи то був Манґоджері, чи Рампельтейзер, чи обидва разом.

 

І коли із їдальні почуєш: бабах! –

а з комори за мить-таки: трах-тарарах! –

а із бібліотеки тонесеньке: дзінь! –

то розбилася ваза династії Мінь, –

на це скажуть усі: побував тут котисько,

Манґоджері чи Рампельтейзер, однаковісінько – не дістанеш його і близько!

 

 

 

ПОВТОРЕННЯ ЗАКОНУ

 

Старенький кіт Повторення Закону,

     мабуть-таки, прожив кілька життів.

Оповідають навіть, що до трону

     Вікторію він, королеву вів.

Лише дружин він пережив десяток,

     а вже коханок – не перелічить;

довкола нього бавляться внучата,

     а він собі на сонечку мурчить.

Коли ж його старенький хто зобачить,

     то, вражений, застигне, мов од дзвону;

буркоче: «Ой… та ні… не може бути…

          Одначе

          я ж зрячий!

Хоч міг би не впізнати чи забути,

та вірю – це Повторення Закону!»

 

Старенький кіт Повторення Закону

     серед дороги ляже на Гай-стріт.

Авта ж – на тротуарику вузькому:

     такого діда оминати слід.

Ось полісмена кличуть на підмогу,

     і тихо-тихо, щоб не розбудить,

ладнають знак «ЗАКРИТО ЦЮ ДОРОГУ» –

     хай не турбують, хай собі поспить.

Коли ж його старенький хто зобачить,

     не зваживши, бува, на заборону;

буркоче: «Ой… та ні… не може бути…

          Одначе

          я ж зрячий!

Інакше навіть годі б і збагнути,

що справді це Повторення Закону!»

 

Старенький кіт Повторення Закону

     у пабі спить у пообідній час;

чоловіки ж, збиваючи оскому,

     по чарочці вживають раз-по-раз.

Але як тільки хтось посоловіє,

     як тільки розбушується – умить

його шинкарка вгамувати вміє:

     «Повторення Закону онде! Цить!»

І той лише старенького зобачить –

     як водиться, одразу й охолоне.

Буркоче: «Ой… та ні… не може бути…

          Одначе

          я ж зрячий!

Хоч випив, та ще можу обминути,

йдучи домів, Повторення Закону!»

 

 

 

ПРО СТРАХІТЛИВУ БИТВУ ПЕКІНЕСІВ І ПОЛІКЛІВ

ЗА УЧАСТІ МОПСІВ І ШПІЦІВ,

У ЯКУ ВТРУТИВСЯ ВЕЛИКИЙ РУМПУС

 

Пекінеси і полікли, як відомо,

гризуться, щойно вийдуть із дому, –

дозволь їм тільки збити оскому.

А мокси і шпіци, – хоча вони

нібито й мирні, – лиш натякни,

одразу ж приєднуються до війни.

Й борони чи не борони:

                       гав гав гав гав

                       гав гав ГАВ ГАВ

            Парк весь на вуха став!

 

Одного разу сталося так:

тихо із тиждень було (однак

це забагато для тих собак).

Якраз тоді поліцейський доґ

десь відлучився хіба на крок, –

кажуть, в шинку собі цмулив ґроґ.

Аж тут зустрілися пекінес

і полікл – теж забіяка-пес.

Вони не зчепились і не відступили,

а задніми лапами землю зарили

і завели щосили:

                       гав гав гав гав

                       гав гав ГАВ ГАВ

            Парк весь на вуха став!

 

Пекінес, звичайно, домашня цяця,

хоч він і китайське поріддя собаче.

Та всі пекінеси, зачувши сварку, –

хто у вікно, а хто й у шпарку, –

задзявкотіли дрібно і шпарко,

все по-китайськи та по-китайськи,

а про що саме – і не питайся…

Але й поліклу лайка – рідна стихія,

йоркширець хвацько дзявкати вміє;

і голос для цього є, і відвага –

він, як відомо, шотландський дворняга.

Тож, немов на волинках, полікли радо

закигикали «Сині шапки до параду».

Тут уже й мопсів та шпіців чимало

на дахи і балкони повибігали –

і нумо гордо

дерти горло

хором:

                       гав гав гав гав

                       гав гав ГАВ ГАВ

            Парк весь на вуха став!

 

Коли всі ці герої отак завелися,

на довколишніх вулицях рух зупинився;

перелякані мешканці – душі у п’ятах –

почали до пожежних телефонувати…

Та раптом на це звідкілясь із підвалу

ВЕЛИКИЙ РУМПУС вийшов помалу.

Смачно й ліниво він позіхнув,

пащу оголюючи страшну.

Зблиснули люто хижі очиська:

хто ж це посмів потривожить котиська?!

Зиркнув понуро, стрибнув спроквола –

жодного пса й не завважиш довкола.

 

Коли ж доґ поліцейський вернувся з обіду,

від гармидеру вже не зосталось і сліду.

 

 

 

ПАН МІСТОФЕЛЬ

 

Ось уславлений пан Містофель –

кіт-чаклун, справдешній артист;

він до фокусів має хист

безсумнівний і неспростовний,

бо ж такий ілюзіоніст,

що подужа і беззмістовне, –

творить номер, весь чару повний,

ексцентричний такий, що аж.

Вводить кожного він у раж:

    вміє так хвацько

       схитрить, обманути,

    що тобі ніяк цього

       не збагнути.

Отож, навіть маги то́впляться

у черзі до пана Містофеля.

  Presto!

    Все місто

      тільки й гуде:

        чи є ще де

          хоч і неблизько

            такий котисько,

              як наш чарівник пан Містофель!

 

Весь він чорний навдивовижу.

Де б не видряпавсь – не впаде:

у найменшу щілину пролізе,

по найвужчій рейці пройде;

відгадає карту ізнизу,

у колоді туза знайде

із зав’язаними очима –

він туманити наловчився.

    Із ножем пограється трошки

        і з тарілками, може, теж, –

    а тоді виделка і ложка

        зникнуть так, що вже й не знайдеш.

Лиш за тиждень чи місяць по тому

вони будуть в траві перед домом.

    А хто знайде –

      тільки й гуде:

        чи є ще де

          хоч і неблизько

            такий котисько,

              як наш чарівник пан Містофель!

 

Хто не зна його дивної вдачі –

набереться багацько страху.

Чуєте: він нявчить на даху,

бачите – лежить коло печі;

чуєте: він нявчить коло печі,

бачите – гуля по даху!

(Але ж ви чули, авжеж!)

Цього ніяк не збагнеш.

    Сам бачив: уся родина

        його у саду шукає,

    мабуть, уже з годину –

        а він під столом дрімає.

Вірте чи ні, а нема більше такого зуха,

щоби дістати зумів сімох кошенят з капелюха!

    Тож хто прийде –

      тільки й гуде:

        чи є ще де

          хоч і неблизько

            такий котисько,

              як наш чарівник пан Містофель!

 

 

 

ТАЄМНИЧИЙ МАКАВІТІ

 

Кіт-чарівник Макавіті – не знав такого світ!

Його Незрима Лапа звуть, закон перейде вбрід.

Не раз грозився Скотланд-Ярд: уже йому тюрма, –

на місці злочину однак Макавіті нема.

 

Макавіті, Макавіті, невловний цей Макавіті,

хоч як чатуйте – а його однаково проґавите.

Закон тяжіння він, мабуть, теж зневажати звик:

є місце злочину, однак Макавіті вже зник.

Отак ось завше: день чи ніч і літо чи зима –

є місце злочину, однак Макавіті нема.

 

Рудий, високий і худий цей таємничий кіт,

а очі десь у глибині, як вдавлені з орбіт;

чоло у зморшках, а пальто припав недбало пил,

і вуса мовби хто йому росою покропив.

Немов змія, скрадається – хода його така.

Здається, сонний – але він готовий до стрибка!

 

Макавіті, Макавіті, невловний цей Макавіті

вас бачить наскрізь – ви із ним нізащо не злукавите.

Здається, щойно він отут на сонечку дрімав…

Це місце злочину, однак Макавіті нема.

 

Він респектабельний (хоча у картах зна азарт).

Проте відбитку його лап не має Скотланд-Ярд.

Якщо ж комору хто за мить пограбував, а чи

загриз курчат, чи скло розбив в теплиці уночі,

чи для коштовностей футляр прострелив хто – дарма,

що там Макавіті гуляв – Макавіті нема.

 

Чи в міністерство хто проник і документи вкрав,

а чи в адміралтействі хто всі карти попсував, –

проте сліди його давно поглинула пітьма,

шукати марно – все одно Макавіті нема.

Вже полісмени збились з ніг, та скаже комісар:

«Це все Макавіті зробив – одначе де він сам?»

А він вже десь відпочива, зализуючи хвіст,

і тихо лічить бариші, цей кіт-авантюрист.

 

Макавіті, Макавіті, невловний цей Макавіті

такий крутій, що ви його ніяк не ошукаєте,

він двадцять алібі в суді пред’явить вам на зло,

що де б не сталось невідь що – ЙОГО ТАМ НЕ БУЛО!

Чимало є котів, яким відчинені всі двері

(ось Рампельтейзера візьміть чи навіть Манґоджері), –

та тільки всі коти, яких шукає Скотланд-Ярд,

супроти нього хлопчаки, а він їх Бонапарт.

 

 

 

ҐУС, ТЕАТРАЛЬНИЙ КІТ

 

Ґус у театрі – придворний кіт.

Його Аспараґусом звать не слід,

хоч це його повне ім’я – боюсь,

що він відізветься лише на Ґус.

Він, мов граблі, худий; у потертім пальті.

Він чимало, напевне, спізнав у житті.

Вже не годен ловити мишей і щурів,

хоч у юності з ними робив, що хотів.

Вже старенький тепер – не зігнути колін;

а колись, каже, був знаменитістю він.

Від театру ж і нині не йде ні на крок

(там, за рогом, якраз є чудовий шинок).

І коли валер’янкою хто пригостить,

розстебне він пальто і розчулиться вмить,

розповість анекдот із далеких часів,

як він зіркою був, як він грати умів,

як сам Ірвінґ[2] виходив на сцену із ним,

як заходилась зала нявчанням страшним,

як на біс викликали – найкраща-бо роль

Файрефрорефілд в нього, Шкуря́ний Король[3].

 

Каже: «Славу я вмів спізнавати сповна.

Сімдесят монологів напам’ять я знав.

Роль завжди випадала мені непроста –

а проте, де подіти на сцені хвоста,

чи який би учворити їм імпровіз,

щоби зала уся реготала до сліз –

все це легко і просто давалось мені;

лиш кілька репетицій – і я на коні.

Біля ліжка маленької Нел[4] я сидів;

учепившись за шнур, я у дзвони дзвонив;

в пантомімі я грав на самих півтонах,

дублював я кота Діка Вайтінґтона[5];

та найкраща моя, найвідоміша роль –

Файрефрорефілд, звісно, Шкуря́ний Король».

 

А тоді розімліє і, сьорбнувши джину,

пригадає, як тричі він грав у «Іст-Лінні»[6];

і як навіть в одній із шекспірівських п’єс

його гладить актор забажав був колись;

як він тигра зіграв – у виставі якраз

того тигра полковник загнав у дренаж[7];

як ішов по дротах у палаючий дім

рятувати дитя, що зосталося в нім;

і він певен, що досі ще може зіграти

завивання примари – там треба нявчати.

«А тепер, – каже, – дивні пішли кошенята,

не уміють як слід і дрібниці зіграти;

через обруч стрибнуть – і повторюють хором,

що вони уже, бачте, великі актори».

Ще, пошкрібши потилицю, скаже: «О, ні,

у театрі вистави й тепер є смішні,

та немає таких переконливих доль,

так прожити ніхто не зуміє вже роль,

            як в часи, коли славну

            відіграв я виставу –

Файрефрорефілд, друзі, Шкуря́ний Король».

 

 

 

БАСТОФЕР ДЖОНС, КЛУБНИЙ КІТ

 

Бачите, ось – Бастофер Джонс,

доволі товстенький кіт.

Бари і клуби дуже він любить –

ті, що на Сент-Джеймс-Стріт[8].

Таке, бач, пальто, якого ніхто

не має і поготів –

все чорним прошите, і ніби улите,

пасує до білих штанів.

На Сент-Джеймс-Стріт мов цілий світ

клином йому зійшовсь,

там всі його знають, усі поважають –

такий він, Бастофер Джонс.

 

Він приходить на третю в «Клуб університету»,

а в «Професорський» – ані-ні!

Всім відомо: між ними, межи клубами цими,

все давно вже, як на війні.

Із тієї ж причини його стрінете нині

у мисливському клубі «Лис»;

а в «Фазан», безперечно, заходити неґречно –

клубних правил тримайся скрізь.

Тут креветки смакує, там днює чи нічкує,

тут желе, там коктейль, вино…

Він тут знає багато – і де саме бувати,

зрозуміло, не все одно.

Він веселий – це значить, що в «Сіамці» добряче

пообідав сьогодні всмак;

а сумує по хвилі – це тому, що в «Могилу»

на вечерю зібравсь, однак.

 

Так цілісінькі дні з клубу в бар, а як ні –

з бару в клуб йде Бастофер Джонс;

з кожним днем стає все кругліший він,

мов його надуває хтось.

Я готов присягнуть: фунтів двадцять, мабуть –

і все більше й більше щодня!

Головне – апетит і розмірений ритм,

а все решту, каже, дурня.

Бо хоч як не крутіть – все стабільно в житті

і стоїть непорушно світ,

коли бачите: ось знову Бастофер Джонс

гуляє по Сент-Джеймс-Стріт.

 

 

 

СКІМБЛШЕНКС, ЗАЛІЗНИЧНИЙ КІТ

 

Десь о 23.30 зашептали провідниці:

«До відправлення готовий вже наш потяг, однак

знову десь подівся Скімблі. Ви не знаєте, із ким він?

Бо ж без нього вирушати нам не можна ніяк».

І шукають по вокзалу, по усіх перонах, залах:

«Я отут ось подивлюся, ти отам подивись.

Де ти, Скімблі? Мусиш знати – скоро час нам вирушати.

Озовися, Скімблшенксе! Де ти є? Озовись!»

Ось дзвінок, а ось і другий… Провідниць змагає туга.

Вже вони на пасажирів ладні вилити злість.

Раптом крики на пероні: «Він в баґажному вагоні!

Все спокійно, вирушаймо. Вже він мишу там їсть».

    Он горять зелені очі –

        їдем хоч би й проти ночі,

    хоч у червні, хоч у січні,

        хоч на полюс на північний.

 

Скімблі в потязі – й, на диво, у дорозі все щасливо:

ані клопотів надмірних, ні аварій нема.

Зазирне до машиніста, перевірить все геть-чисто,

і як треба – втихомирить тих, хто галас здійма.

А коли яка дрібниця випадково і стається –

він покличе провідницю, і все буде гаразд.

Побуває скрізь, де варто; а тоді вже й там, де в карти

охоронці грають, зрине якраз.

Буде в кожному вагоні, – там, де пасажири сонні,

не шумітиме, звичайно, а тихенько пройде.

Так він все собі гуляє, ні на мить не задрімає –

тож і з ним і ніч минає тихо й легко, як день.

    Так розмірено і звично

        їде потяг опівнічний.

    Все лихе його минає –

        Скімблшенкс оберігає!

 

В цьому потязі нічному пасажири як удома,

навіть прізвища на дверях купе

попрописувані всюди, щоб не плуталися люди;

а всередині – вкладайся і спи

на м’якенькому фотелі; хочеш – лапочка на стелі,

а захочеш – біля ліжка нічник;

умивальник є і столик, на вікні красиві штори –

одне слово, все, як кожен і звик.

Завітає провідниця, запитає, як годиться,

чи міцний ізранку чай ви п’єте;

а за нею, як і звично, Скімблі, кіт наш залізничний,

незалежно так і чемно зайде.

    Поведе хвостом поважно

        і спокійно, як домашній:

    хвилюватися не слід,

        укладайтеся і спіть,

    вас ніхто не потривожить –

        в цім запевнити вас може

    Скімблшенкс, залізничний кіт.

 

Так гуляє він до ранку, і хіба лиш чаю склянку

вип’є з крапелькою віскі – підкріпить це його;

чи коли блоха вкусила, він зупиниться на хвилю,

упіймає – і спокійно йде в наступний вагон.

Всі заснули вже щасливо, зупиняємось у Кріві –

погуляє по перону наш кіт;

вийде в Карліслі він знову, поспілкується з черговим,

припильнує, чи усе тут як слід;

а у Дамфрісі, напевне, кіт покличе полісмена:

пасажиру треба допомогти –

до Ґалловґейта той їде, та не знає, бач, як слід він,

краще тут чи на наступній зійти…

    Вже й приїхали. Чудово!

        Він махне хвостом: привіт! –

    мовби каже «їдьте знову»

        Скімблшенкс, залізничний кіт.

 

 

 

ЯК ЗВЕРНУТИСЯ ДО КОТА

 

З кількома, як бачте, котами

познайомилися ми з вами

і побачили, що достоту

цікавущі вони істоти.

Головне ж затямить потрібно,

що до нас вони дуже подібні,

а тому за одним із них

неможливо судити про всіх:

є хороші, а є не дуже,

є і злі вони, й добрі, друже,

в кого сила, в кого краса

(я у віршах це описав),

хто до гри, а хто до роботи,

в кого інші які турботи –

справа, бачите, непроста…

Але

            як звернутися до кота?

 

Найперше згадаймо все ж

очевидне: КІТ – ЦЕ НЕ ПЕС.

 

Псам хизуватися – перше діло:

вони зазвичай вас облають сміло,

а кусаються рідко. Скажу вам так:

кожен пес у душі – простак

(лише, звичайно, не пекінес –

він напрочуд капризний пес).

А звичайний собака, як хочете знати,

не буває надміру пихатий;

кирпи він не гне анітрішки –

йому в голові жарти і смішки.

Тому дуже легко його обманути:

досить погладити, лоскотнути,

подати лапу – і вже за мить

за вами радо він побіжить,

і буде стрибати, буде радіти –

досить лише його поманити.

 

Отож, іще раз нагадати слід:

пес – це пес, а КІТ – ЦЕ КІТ.

 

Дехто, звичайно, скаже вам:

краще, щоб кіт вас примітив сам.

Та я, здається, таки правий:

першим зверніться до нього ви,

одначе з повагою. Варто знати:

з котом не можна запанібрата!

Тож я капелюха припідніму,

вклонюсь і НЯВ, КОТЕ! скажу йому.

Якщо ж ми зустрілись не перший раз

(йому вже мене впізнавати час),

якщо він, як знаєте, мій сусід –

тоді привітаюсь я УПСА КІТ!

Його, взагалі, Джеймс-Баз-Джеймсом звуть –

та імен наразі між нами не чуть.

Коли хочу назвати його на ім’я,

маю дещо для нього зробити я:

для початку бодай (за цим діло не стане)

покладу перед ним повне блюдце сметани.

Інша лагоминка теж згодиться:

куряче крильце, кав’яру дещиця,

грудка лосося, шматочок сала –

головне, щоби це йому смакувало.

(Колись я кота зустрічав такого,

який і до рота не брав нічого,

крім крільчатини – зате її

скільки завгодно їв би і їв).

Отже, як бачимо, спершу коту

запропонувати слід смакоту –

і аж тоді маю право я

нарешті назвати його НА ІМ’Я.

 

Справа, як бачите, непроста –

лише так ЗВЕРТАЮТЬСЯ ДО КОТА.

 

 

 

КІТ МОРҐАН ВІДРЕКОМЕНДОВУЄТЬСЯ

 

Далекі моря борознив як пірат –

а нині комісіонер я:

у Блумсбері-Сквері повинен чи рад

стояти поважно у дверях.

 

Люблю я куріпок та інших пташок,

купався не раз у сметані, –

та радий, як в мене є пива ковток

й до нього шматочок тарані.

 

Хоча й не набрався високих манер,

але не зовсім неборака –

я радий, що всі поважають мене,

хороший ти, кажуть, хлопака.

 

Не раз довелось побувать у боях,

тож вік свій прожив недаремно.

Ще й досі дівчатам подобаюсь я,

і це мені дуже приємно.

 

Отож, як потрібен вам містер Фабер[9],

до нього ви маєте справу, –

з котом, зі швейцаром, дружіть відтепер –

і все у вас вийде на славу.

 

МОРҐАН.