Із архіву «Суміжного Вісника», випуски V-VI за Рік
Сизого Грифона,
рубрика «Світська хроніка». Опубліковано під
псевдонімом «Етьєн Хурделиця»
(ймовірно Агапон Красень), в адаптованому для
юнацтва варіанті.
Фінал «Турніру...», спалений автором і не
призначений до публікації,
був відновлений Горацієм Цукром, метром-верстальєром II-ої
категорії,
за рештками творчих подувів.
Сигнальні екземпляри передані Гувальду
Мотлоху,
верховному архіваріусові Нагляду Сімох, для очної
ставки.
I.
– Дядьку Силе!
Агов, дядьку! Витріщівна знову в болоті тоне!
Чаклун Сильвестр Бірюк
знехотя відірвався від важливого заняття – він саме латав протерті поли каптана
– й похмуро зиркнув на захеканого білявого Филька́.
– У Бугаячій
Западині, певно? За Куликовим Пійлом? – уточнив він про всяк випадок, хоча ніяких
інших боліт довкола зроду не було.
Проте заввага
досягла мети: Филько́ віддано закива́в, заглядаючи в рота наставникові. «Ось що таке
– справжній чаклун! Одразу здогадався!..» – тривершковими
рунами було написано на веснянкуватій фізіономії учня.
– Ага! Це вона навмисно!
Филько вчився в чаклуна понад рік і вже вмів готувати
зілля від запору й поносу. Ще він спритно знімав випадковий «вирви-пристріт» за
допомогою заговореного пензлика з хвоста плямистого озлобника.
Узимку Бірюк почав знайомити учня з основами гадання
на бобах і на баранячій лопатці. Однак до деяких серйозних заклять, якими
володів сам, поки що малого не підпускав.
І, схоже, даремно. Дибай тепер на болото,
твори «тягни-штовхай», чари важкі, з побічними ефектами, виволікай кляту Витріщівну з трясовини, де вона тоне із завидною
сталістю... Має рацію Филько: навмисно вона це
робить. Певно, літати сподобалося. Ото зараз послав би учня, а сам залишився вдома.
Хіба мало в старого чаклуна хатніх справ?
Зітхнувши, Бірюк
сховав голку з нитками до кошика, де зберігав усіляке дрібне, але потрібне
причандалля, накинув на плечі каптан з недозалатаною
дірою й перевальцем посунув до хижі.
– Ти куди, дядьку Силе?!
А Витріщівна?!
Бірюк не відповів, зник у сінях. Филько залишився надворі, пританцьовуючи з нетерпіння.
Незабаром чаклун знову зринув у дверях, взутий у бахіли
з високими халявами, куплені торік восени на ярмарку. Бруднити дорогу́ взувачку смердючим брудом не хотілося, але й віддирати п'явок-прилипал, що розплодилися в Бугаячій
Западині понадміру, хотілося ще менше. Та й наступити босою ногою на болотну
гадюку – сумнівне задоволення.
А відьма-пристрітница
Меланфія отримане від бабки «зміїне слово» тримала в
секреті, відмовляючись повідомити його навіть в обмін на одне із семи спадкових
заклять роду Бірюків.
– Ходімо, чи що? Тиць-миць…
Учень із радістю припустив уперед,
смакуючи майбутнім видовище.
Чаклун статечно рушив слідом, для
солідності спираючись на вузлуватий посох, з виду достеменно чарівницький. Цей
посох Бірюк особисто вирізав із сухої груші, відполірував,
покрив таємничими, але зовсім безглуздими знаками, прикрасив на кінці фігуркою
лютого непощасника, а тоді «вичорнив» настоянкою з
горіхів, дубової кори і ягід дружиннику. Вийшло переконливо, навіть з огляду на
те, що ніякою магічною силою посох не володів. На щастя, клієнти й шкодлива
конкурентка Меланфія про це не здогадувалися.
А білявий Филько
поважав посох дужче від грому. Грім коли ще гримне, а посох завжди під рукою.
Звернувши із запиленого путівця, вони
перетнули заросле соковитим різнотрав'ям Куликове
Пійло, обходячи бочажки з темною, смоляною водою.
З-під ніг раз у раз спурхували кулички, перепілки й цибаті плюгавки. Останні,
перш ніж злетіти, воліли подзьобати подорожанам щиколотки. Чаклуна рятували
чоботи, а Филька – вертлявість і підібрана по дорозі
лозина, якою учень успішно відмахувався від нахабних пернатих.
Оддалік, на краю Пійла, весело стукали
сокири й молотки, пищали пили: малокатахрезці з вражинцями спільно відбудовували млин, що згорів торік,
сподіваючись поспіти до збору врожаю. Із крокв, ризикуючи грьопнутися,
Бірюкові привітно махав рукою Олекса Дуль, мірошників кум, п'яниця й бешкетник.
Чаклун махнув у відповідь: Вічний
Мандрівнику, помагай!
Сонце припікало, і він жалкував, що не
прихопив солом'яного бриля. Повернутися? Ні, пізно. Уже, вважай, прийшли.
– Ой, де ж це ви пропадали?! Чого ж так
довго?! Ой, бідолашну Витріщівну, вважай, геть-чисто
засмоктало! Лише голова визирає! Ой, що ж це коїться, що за напасть така?! Певно,
наврочили вилупки мою красуню...
Не звертаючи уваги на скрекіт знаної на
всю околицю красуні Янки Кулеб’яки, господині перекірливої Витріщівни,
чаклун рушив по ненадійній гаті вглиб болота.
Учневі він знаком велів залишатися на
місці.
– Зачекайте! Іменем короля!
Обертаючись, Бірюк
оступився на слизькому обаполі й мало не шльопнувся в бруд. Вилаявся, дивлячись
з-під долоні: сонце сліпило очі. Нижня Мамо, звідки гроза на нашу лисину?
Через Пійло, бухаючи казенними, відверто
завеликими чоботищами, до них квапився гонець. Над зеленим капелюхом розвівався
на вітрі вилинялий вимпел з гербом Блезуа. Крім
капелюха й чобіт, гонець був одягнений у розстебнуту пажеську курточку на голе
тіло й полотняні штани, збрижені на колінах.
«Спекотно нині!»
– виразно промовляло його вбрання.
На краю болота гонець зупинився, пихкаючи
від ретельності.
– Чого тобі? – сварливо поцікавився Бірюк.
– Його величність!.. Король!.. король Серджио...
– Ну?
– Велів!
– Та кажи швидше, чого ти телишся!
– Велів, щоб чаклун Сильвестр Бірюк негайно з'явився в замок. Ось!
Гонець стягнув капелюха, спробував обтерти
рукавом піт із чола, але подряпався галуном і, зашипівши,
витер чоло долонею.
– І чого це мені така честь, тиць-миць? Не бачиш, справа в мене?
– Справа в нього! – одразу опинилася поруч
Янка, палаючи праведним гнівом. – Зрозумів, скакуне драний?! Не слухай його, Сильвестрику, рятуй мою ластівку!
Гонець обернувся до Янки, маючи намір дати
зухвалиці гідну відповідь. Та через спеку з горла
вирвався лише невиразний сиплий звук.
– Рятувати? – видавив він нарешті. – Кого
це ви на болоті рятуєте? П'явку?
– Витріщівну.
Уп'яте вже, – встряв у розмову веснянкуватий учень Филько.
– Корова, чи що?
– Ет, якби ж то
корова... – зітхнув чаклун. – Гаразд, а королеві я навіщо знадобився?
– Його величність кличе вас на бенкет! – посміхнувся
гонець.
Чаклунові усмішка гінця не сподобалася. Зроду
Серджио Романтик не ділив бенкети із Сильвестром Бірюком. Однак відмовити найяснішій особі ніяк не випадало.
Треба йти. Бірюк пошкріб брудним нігтем щоку, роблячи
вигляд, що міркує. Добре б і Филька з собою взяти. А чого
ж? Чаклун з'явився зі своїм учнем. На бенкет малого, звичайно, не пустять, зате
на кухні напевно погодують. Нехай королівських харчів покуштує. Коли ще така
нагода буде?
І на обіді заощадимо.
– Дякую за запрошення. Біжи назад, скажи:
чаклун скоро прийде. Ось Витріщівну визволю – і вирушу.
– Ой, Сильвестрику!
Ой, рідненький! Ой, спасибі! – кинулася Бірюкові на шию Янка.
Сильвестр Бірюк задоволено
посміхнувся, а тоді мовив до учня:
– Ти, Фи́льку,
додому біжи. Сорочку чисту вдягни і взуйся. На бенкет ідемо, тиць-миць!
Ошалілий від щастя, що так раптово звалилося
на нього, Филько́ пискнув, кивнув так завзято,
що мало голова не відірвалася, і припустив з усіх ніг по Куликовому
Пійлу. А чаклун знову рушив по гаті, обережно намацуючи посохом дорогу. Ну, де
тут ця злощасна Витріщівна?
«Правду кажуть: чоботи надягни – то і в
дорогу вирушати доведеться. Чи не трапилося чого?» – думав Сильвестр Бірюк.
Переклад Івана Андрусяка
Текст повністю читайте в книжці. Яка готується до
друку у видавництві «Грані-Т»