ШКАРЛУПАР
Перемога над собою – банальність,
заслинена тисячею язиків. Монета, що стерлася від довгого ходіння в леґендах і
притчах, наставляннях і моралізаторствах. Скільки не волай на перехрестях про
велич такої перемоги, вона не стане для людей привабливішою. Тисячі цілей,
значно більш виразних, затулять бідолашну замазуру, відтіснять убік і будуть
праві.
«Я» – не найкраща мішень для тріумфальної
стріли.
Перемогтися – дієслово, якого не існує в
нашій мові. Немає дієслова, отже, немає й дії? Іноді я щасливий, здогадуючись,
що наша мова недосконала; іноді тішуся, знаючи, що десь хтось усе-таки,
незважаючи ні на що, перемагається; іноді просто мовчу.
Із записів Сивобородого Нихона
– Хто першим зробив вилущення ока?
Лейб-малефактор Серафим Нексус вирізнявся
неабиякою грайливістю розуму. Він умів і, головне, любив задавати питання, що
перетворювали співрозмовників на колекцію соляних стовпів. На щастя, Андреа
Мускулюс останнім часом звик до манер невгамовного старця.
– Джордах Барташ, придворний окуліст
курфюрста Боніфация Відважного. Операція докладно описана в підручнику
«Ophthalmodouleia, das ist Augendienst». Видання ілюстроване ґравюрами Егідія
Сандлера, розфарбованими вручну.
Про ґравюри він додав з неприхованою
гордістю. Знайте, мовляв! – усе вивчили, від а до я...
– Молодець, отроку! Хто в науках
старанний, тому пристріт – літній дощик. А хто ж, дозвольте запитати, першим
зробив вилущення третього ока?
– Ви, пане.
– Я? Ну так, звичайно, я... Коли?
– Сорок п'ять років тому.
– Ох, золоті часи! І ми були юні, нас
тішили струни!.. – Нексус затягнув древній, давно забутий романс, але швидко
зрозумів, що сьогодні зі своїм голосом йому не впоратися. – З яких джерел
відомості, отроку?
– З усної розповіді мого
куратора-наставника Просперо Кольрауна.
Балкончик, на якому вони сиділи, був
тіснуватий. Крихітний столик, дві табуретки, кручені ґрати з перильцями, плющ
по стіні – двійко магів нагадували пару канарок у клітці. Унизу, на грядках із
зеленню, копошилася господиня дому – мила бабуся, одна з трьох сорентійських
крикливиць. Її чепець, немов метелик-клопотуха, пурхав над кропом і васильками.
За вишнею, із завзятістю, вартою кращого
застосування, крутив сальто малоумний онук господині. Як на циркового акробата
його потуги були слабенькі; але як на аматора – доволі незлецькі. Більшість
нещасних, від народження недоумкуватих – а шкарлупарі насамперед –
вирізняються завидним здоров'ям. Міцні, дужі, вони рано дозрівають, багато їдять
і живуть довго, якщо хтось про них піклується. Ось і цей хлопчик тілесною міццю
вдався на славу. Кульбіт за кульбітом – з нудною, байдужою, механічною
сталістю, насунувши на вуха ковпака, розшитого по краях бісером...
Від його гімнастики глядачів хилило на
сон.
– У твого Просперо молоко на губах не
обсохло, коли я вилущив злоякісне третє око Йосифові Тлінну! Що він може
пам'ятати? Нічого, і навіть менше, – лейб-малефактор із задоволенням почухав
кінчик носа: старий полюбляв хизуватися своїм віком. – Мабуть, усе перебрехав,
базіка!
Назвати Кольрауна, бойового мага трону,
базікою міг дозволити собі не кожен. Мускулюс про всяк випадок оглянувся. Ні,
громи й блискавки не одізвались.
– А тебе, отроку, на ту пору ще й на світі
не було. Йосиф Тлінн, експерт Колеґіуму Волхвування, тихий, добродушний,
спокійний пан... Вічний Мандрівнику, за що караєш? Живе людина, і раптом його
mal occhio, погане око вельми дивовижних властивостей – до речі, «воронячі
баньки», як у тебе, отроку! – раптово перероджується на «пробудну виразку»!
– «Мановорот» за класифікацією
Нексуса-Кухеля, – з належною улесливістю уточнив Мускулюс, тайкома роблячи
відворотні паси.
Старець, вічне йому життя, умів
віддаватися спогадам. «Воронячі баньки, як у тебе! – раптово перероджується...»
Дуже хотілося тричі сплюнути через ліве плече. Але такий відкритий знак
недовіри лейб-малефактор міг розцінити, як образу.
Ображати начальство – біди не оберешся.
– Саме так, «мановорот»! Спрацьовуючи,
«пробудна виразка» смокче ману з всіх доступних шарів носія. Тлінн мало не
збожеволів, поки я готувався до операції. Не так і просто тримати цю заразу у
вузді, не дозволити їй відкрити навіть на йоту... Бідолаха схуд, почав
заговорюватися; думав накласти на себе руки. Після операції він виїхав у гори –
відлюдником став...
– У вашій практиці ще траплялися
«мановороти»?
– Ні. І сподіваюся, що не трапляться – я
старенький, довго не проживу. Скоро, отроку, скоро покину я вас, молодих,
гуляти на волі! Сьорбнете щастячка без дідуся Серафима...
Біля воріт по цей бік паркану нудьгував
кудлатий пес. Безсоромно задерши ногу, він з насолодою чесався й гримів
ланцюгом. А по той бік паркану, на лаві, в унісон псові нудьгували два
стражники. Притуливши до паркану алебарди, вони обговорювали свої походеньки.
Судячи з деталей, походеньки заслуговували окремої балади.
Стражники теж чесалися: блоха ж бо кожного
гризе.
– Дати б їм по голові, – мрійливо сказав
Андреа Мускулюс. – Б’юсь об заклад, я обійшовся б нашими табуретами. Просто
звідси, з балкона. У мене великий досвід застосування табуретів у критичних
ситуаціях. Чудова картина: йолопи лежать непритомні, ворота відчинені, ми
покидаємо гостинний Сорент, хай він горить синім полум'ям...
Лейб-малефактор слухав цей монолог,
посміхаючись. Зуби старця чудово збереглися. Здавалося, з роками їх стало
навіть більше, ніж потрібно людині, нехай навіть вона – маг найвищої
кваліфікації, кавалер «Найвищого Шкідника» з трояндами й бантами.
Прихильність
«отрока» до жорстких методів подобалося Нексусу.
– Ну,
навіщо ж табуретками...
Старий
узяв ватрушку, видер з рум'яного боку дрібку м'якушки. Андреа жадібно стежив за
його діями. Нечасто доводилося бачити лейб-малефактора у всій, так би мовити,
красі й силі! Сплюнувши в долоню, Нексус зліпив із м'якушки ковбаску, яка
анітрохи не нагадувала традиційну «ляльку». Але щойно він сунув край ковбаски в
горня з чаєм, завареним зі свіжої м'яти, як стражник унизу із занепокоєнням
заворочався.
–
Спекотно, – сказав він напарникові. – Аж у піт кинуло...
–
Угу...
Вітер
штовхнув крайню алебарду. Зброя гойднулася, похилилось і впало, добряче
буцнувши хазяїна ратищем по шолому. Пес покинув чесатися й загавкав басом:
собаки першими чують недобре.
– От
зараза!
Зітхнувши,
старий укинув ковбаску до рота і з'їв її без видимих для стражника наслідків.
Він плямкав, чавкав; струмок слини стікав із куточка вуст на підборіддя. Для
стороннього – неохайність людини, що добряче вже пожила на світі. Для Мускулюса
– ліквідація злобливої спрямованості манопотоку.
Для
стражника – неабияк пощастило.
– Не
можна, – з жалем виснував Нексус, запиваючи ковбаску чаєм. – Утекти можливо,
але не можна. Герцог Сорентийский, хай полюбить його Нижня Мама, тільки цього й
чекає. Утекли? – отже, винні. Без суду й слідства. Отроку, тобі це не здається
смішним: Серафим Нексус, лейб-малефактор Реттії, і Андреа Мускулюс, дійсний
член лейб-малефіціуму – під домашнім арештом?
– Не
здається, – відповів чесний Мускулюс.
– Ось
і мені не здається... Гаразд, повернімося до Високої Науки. Як називав третє
око Вінченцо Лонхард?
–
Мозковою залозою.
– Ще?
–
Камерою здорового глузду.
–
Символ третього ока?
–
Білий трикутник у жовтому колі. По крайці кола – синя облямівка.
– І
дві блакитних пелюстки. Колір пелюсток у «воронячого баньки»?
–
Синювато-чорний.
– У
«пекельного віщуна»?
–
Фіолетовий.
–
Спосіб відвернути вплив «віщуна»?
–
«Коза» із двох пальців, спрямована в землю. Серга з бірюзи. Амулети. Що більші
– то краще: обернена сила прямо пропорційна...
–
Відмінно!
Похвала не втішила Мускулюса. Іншого разу
від захвату стрибав би, а тут лише кивнув і знову насупив брови. Вимушена
бездіяльність доводила малефіка до шаленства. Він сам собі нагадував нещасний
білий трикутник у жовтому колі – ще трішки, і почне наводити пристріч направо й
наліво.
Але ж як банально все починалося...
Переклад
Івана Андрусяка
Текст повністю
читайте в книжці. Яка готується до друку у видавництві «Грані-Т»