ПРОКЛЯТТЯ
Компіляція зі звіту Андреа
Мускулюса, дійсного члена лейб-малефіціуму,
про робочу
поїздку в Ясні Завусениці,
з матеріалів королівської канцелярії за Рік Сивої Мантікори
і спогадів столітньої давнини.
В остаточному вигляді передане Гувальду
Мотлоху,
верховному архіваріусові Нагляду Сімох,
особисто лейб-малефактором
Серафимом Нексусом.
«І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці
й усі знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, – то я ніщо!»
Перше послання св. Павла до Коринтян, 13, 2
Зітхань на лавочці дещицю,
І мить чудову, і тепла,
І щирих оплесків, добра, –
Всього, що мріється і сниться;
Тоді додам вчорашній суп,
Захланну пащу чемодана
Й колоду карт – дурепа-дама
Валета-блудня тягне
в суд;
Тоді ще дощику, либонь,
Ледь-ледь жаги, багацько ліні –
Тоді й спинюся в занімінні:
Любов!
А бачите! – любов…
Томас Бінорі, «Я не вмію про любов»
– Ну, то що, майстре? Вивітрилося?
Староста майже без надії заглянув в
обличчя Андреа Мускулюсу:
знизу вгору. Не дочекавшись відповіді, він дістав з-за пазухи картату хустку
завбільшки з полковий прапор, зняв картуза – і заходився старанно промокати
зіпрілу лисину. Блискуча, гладка, оточена ріденькими прілими волосинами, лисина
співчуття не викликала.
Мода на хустки з’явилася в столиці рік
тому. Почалося все із заїжджого нобіліта – чепуруна,
знавця поезії й затятого дуелянта Раймонда д'Естанора.
Ні, в Реттії й раніше цей предмет туалету був у
пошані! Але лише після д'Естанора почали носити при
собі не одну, а цілу колекцію хусток. За поясом, у кишенях, за обшлагами
рукавів; з мереживами й без, лляні й батистові. Пізніше, коли ця мода неабияк
поширилася, хустки почали пов'язувати ще й на шию.
Франти сперечалися, що красивіше: «вузол
повішеника» чи «мертвий вузол»? Офіцери-кавалеристи з піною на губах доводили,
що правильно зав'язана хустка захищає шию від шабельного удару.
Дехто вірив.
Однак староста Ясних Завусениців,
селища ложкарів, нічого не знав про примхи столичних модників. Тим паче, хустка
в селищі була лише у нього, і він цим заслужено пишався.
– Так одразу й не визначиш, – Мускулюс вирішив, що витримав достатню паузу. – Проклін,
пане, штука тонка. Обплутає павутинкою, а тоді й з’ясовується, що та павутинка
міцніша за сталеву! Не хто-небудь, а сам Нихон клав.
Великий Нихон!
Тяжкі зітхання ложкарів слугували
красномовною відповіддю. Навколо їх зібралося зо двадцятеро. Стояли мовби
оддалік, у розмову не встрявали, але ловили кожне слово. Здавалося, в яснозавусенців ось-ось відростуть стоячі вовчі вуха – щоб
краще чути.
«Серед білого дня роботу занедбали? –
в'яло здивувався малефік. – Несхоже на селян. Та ще й
на початку осені! Селянам у таку пору голову підняти ніколи...»
– Дослідити треба, – виснував він. – На те
і приїхав: о́чити. Себто, навіч упевнитися.
Астрал просвищу, мана-фактурку пощупаю. Тонкі
збурення, те-се... Але найперше – опитування свідків.
Староста зойкнув від здивування.
– Свідки? Які ще свідки?! Померли всі
давно. Прокляттю сто років в обід... Тобто, завтра цілісіньке століття
сповниться.
– Ювілей, виходить, – посміхнувся високий
гість.
– Увілей, ага.
Де ж я вам свідків... Чи оживляти будете?
– Оживляння мерців – не мій профіль. Я малефік, а не некрот, – сухо
повідомив Мускулюс. – Зате прокльони – це якраз по
мені. Нащадки свідків у селі є? Ну, онуки, правнуки?
– Ясний завусенець,
є...
Староста раптом почав мимрити, зробившись
підозріло недорікуватим. Очка його, схожі на недоспілі ягоди аґрусу, неспокійно
забігали.
– Ба, якого ж рожна вони вам розкажуть?
Онуки ці?! Все, що було, давно загуло! Де правда, де байки – не розбереш...
– Нічого, розберуся! – запевнив Мускулюс. – Чи ви хочете, щоб я викликав сюди свою кохану
дружину? І вона налаштувала проти себе пів-цвинтаря, щоб отримати покази з
перших вуст? Моя Номочка це може. Запросто!
– Кохану не треба, – попросили з юрби.
– Ми вже якось самі...
– Як батькові рідному!
– Агов, Юрасю! Чого пику вернеш?
– Твій пращур таки водився з ним, з отим чарівнищем!
– Хотів чужою бородою медку загребти?
– Ходімо, пане малефіку,
– Юрась Ложкар, староста Ясних Завусениців, зірвав
картуза, зім'яв його в кулаку й погрозив зрадникам-землякам: ото задам я вам,
мерзотникам язикатим! – Пообідаємо, а там і допит учинимо, на сите черево. Ох,
Повзуча Благодате, урятуй-збережи! Люди правду
кажуть: з мого прапрадіда лихо почалося. Теж Юрасем звали, шалапута. Себто, це
мене – теж... Отже, мені першому й відповідати. Ходімо, он вона, хата –
недалечко...
Малефік посміхнувся.
– Я й не сумнівався у вашій добрій волі,
пане.
Він би ніколи в житті не знав, що є таке
селище. Але бувають люди, яким не можна відмовити. Називаються ці люди:
начальство. А воно, начальство, таке вже безпосереднє...
– Заходь, друже! Сідай. Почекай хвилинку,
я зараз...
У столиці давно перевелися самовпевнені
дурні, які могли б купитися на добродушно-ласкавий тон Серафима Нексуса, лейб-малефактора Реттії. Ще б вони не перевелися! Щойно-бо почнеш поводитися
з привітним дідком запанібрата, влаштуєш інтрижку за його згорбленою, старезною
спиною – то й не помітиш, як підеш гуляти вперед ногами.
Андреа Мускулюс
самовпевненим дурнем не був. До головного шкідника королівства він досі
ставився поважно й трепетно. Навіть знаючи, що старий до нього прихильно – а
все одно трепетно. Тому він тихо присів у «гостьове»
крісло й затамував подих – щоб, боронь Нижня Мамо, не
потривожити зайнятого важливою справою Серафима.
Крісло робили лейб-малефактору
на замовлення. Від ніжок до спинки волхви-червонодеревці оснастили меблі
безліччю маго-механічних пристроїв. За найменшої погрози на адресу господаря
будинку відвідувача умиґ ока зв’язали б – або й
умертвили дюжиною вишуканих способів. Залишитися стояти? – але це означало б
виявити недовіру й таким чином образити чутливого старця. Уже краще в
крісельце, краще перетерпіти.
Хіба ж уперше?
І начальству приємно, силу волі
загартуємо.
Серафим Нексус
був поглинений творчістю на благо престолу. Він викладав на таці з рунованого срібла «висячку» – напрочуд
складний екзанімарний візерунок відтермінованої
дії. На столі перед старцем красувалася справжнісінька виставка кришталевих
склянок із «веселою потертю» – подрібненими нігтями, волоссям і мозолями
об'єкта. Нексус зачерпував усе це зі склянок порцеляновою
ложечкою, змішував компоненти лише в йому відомих пропорціях, пересипав суміш у
мініатюрну бронзову лійку, плював туди – і виводив черговий фраґмент
візерунку.
– Іще одне, останнє вже закляття!.. –
наспівував лейб-малефактор, морщачи лоба.
Незабаром старець надійно закріпив
новонароджене заклинання гомеостазису й умив руки.
– Тепер доля графа Івентуса
цілком у руках його сіятельства, – із блаженною посмішкою повідомив він Мускулюса. – Не буде таким підступним – проживе довге й,
хе-хе, щасливе життя. Якщо ж виявиться нерозсудливим... Пошкодувати про це він
устигне, а надолужити – навряд. Втім, у гробу я бачив цього графа. Знаєш, отроке, навіщо я запросив тебе?
– Ні, пане лейб-малефакторе!
– Тоді роззуй вуха і слухай...
Прохання з Ясних Завусениців
надійшло на найвище ім'я. Його вручили королеві разом з іншою щонайсуворіше
відібраною кореспонденцією. Нечасто серед послань від монархів сусідніх держав,
вірчих грамот послів і клопотань вельмож, чиї права виявилися поневажені, зустрічається така «слізниця»-чолобитна.
Якщо вже боязкі селяни зважилися писати особисто королю, а пильні канцелярмейстри дали справі хід – отже, в проханні є
важлива родзиночка.
Останній раз канцелярія
так ризикувала, коли в Малих Валуях знайшли пряжку від сандалії Вічного
Мандрівника. Пряжка, між іншим, виявилася справжньою: творила чудеса,
полегшувала дальню дорогу і сприяла прочанам.
Його величність гумкнули
з інтересом і заглибилися в читання. Опісля Едвард II близько години був
замислений, їв фісташки. Нарешті король, просяявши, вигукнув: «О! Серафим!» –
і, дзвякнувши в дзвіночок, велів слузі віднести листа Серафимові Нексусу.
Із вказівкою розібратися й, виконавши,
доповісти.
– ...ось, розбираюся. На, друже, почитай.
Їхати ж тобі доведеться!
– Куди їхати? – оторопів Мускулюс.
– Не кудикай,
дорогу закудикаєш, – суворо нагадав шкідник.
– Чи далеко? – поправився малефік.
– У ці ж таки Завусениці.
Прокляття у них, розумієш!
– Прокляття? І хто ж їх, телепнів,
прокляв?
Старець розвів руками на взір вуличного фокусника. Складалося враження, що він
ось-ось повинен був дістати з капелюха незнайомця-проклинача,
та передумав. Або фокус не вдався.
– Сивобородий Нихон.
Сто років тому.
– Нихон?
Дурниці! Він ніколи нікого...
– Знаю, отроче. Не проклинав. Ніколи, нікого,
нізащо. А цих, як бачиш, прокляв. І якраз на Гур’їв
день Нихоновому прокляттю сто років виповнюється.
Поїдеш, зареєструєш у «Стару шкапу»...
«Старою шкапою» в лейб-малефіціумі
йменували «Клятий звод» – перелік відомих Високій
Науці проклять із зазначенням прямих і непрямих упливів,
а також з базовими методиками зняття. У свій час Андреа
мало не збожеволів, заучуючи: «На об'єкт, на життя об'єкта, на оточення
об'єкта, на післясмертя об'єкта, на об’єктальну діяльність...»
– Швидше за все – дурня несусвітня...
– Звісно, дуня!
– погодився Мускулюс. – І нема жодних причин туди
їхати! Якби над селищем висіло справжнє прокляття, та ще й Сивобородого Нихона, – всі б давно звідти розбіглися. А якщо живуть –
отже, брехня. Вигадали, теж мені...
– ...А з іншого боку, – мов ніде нічого,
продовжив лейб-малефактор, і Андреа
прикусив язика, – раптом там і справді Нихонове
слівце виявиться? Га? Ти вдумайся: єдиний проклін Сивобородого! Такий
випадок упускати не можна, друже. Вивчити треба, вникнути. Якщо воно досі діє –
підгодувати манкою, під охорону взяти... Як коштовний раритет і пам'ятник
Високої Науки.
Старець пчихнув від збудження.
– Їдь, їдь, отроче! Нема чого в столиці
киснути!
«Вічний Мандрівнику, ну чому – я? Чому –
саме зараз?!»
– У мене відпустка, – наважився нагадати Мускулюс. – Із завтрашнього дня.
Серафим милостиво покивав.
– Розберешся з цим проклятим – і бігом у
відпустку. Заслужив. А якщо виявиться, що марно чолом били... – лейб-малефактор прицмокнув від задоволення, поблискуючи
очками-вишеньками. – Пом'яни їх незлим тихим словом.
Щоб зайнятих людей від справи не відривали.
– Ми з дружиною разом збиралися! – у
розпачі виклав малефік останній козир. – Вона вже з Чуриха сюди вилетіла. Наама не
зрозуміє...
– А ти на мене пошлися, друже, –
підморгнув лукавий старець. – Скажи: я тебе примусив. Вали все на нас із
королем! Дружина зрозуміє, не сумнівайся. Вона в тебе розумниця, я в курсі...
Крекчучи, Нексус
почав вибиратися з-за стола. Суха, схожа на пташину лапу долоня мало не
змахнула на підлогу стопку книг в оправах із лільської
шкіри. З-поміж гримуарів можна було чітко виокремити
«Етичні парадокси вищого малефіціуму» Целтуса Масона й класичну працю «Диференціальне числення малефакторних упливів» Альбрехта Рукмайєра.
«Рука слави», що висіла на стіні, недбало
скрутила дулю, даючи зрозуміти, що авдієнція
закінчена.
Мускулюс із жалем окинув поглядом довгий стіл,
установлений просто у дворі Юрася Ложкаря. Він устиг вшанувати і наваристу
юшку, і печеного баклажана з часником, і м'ясну кулеб'яку – щойно з вогню; і підчеревину,
вуджену на вишні. Під келих-другий слив’яночки ще
можна було б...
Він суворо припинив зрадницькі думки.
– Шкварочку, майстре?
– Дякую, достатньо. Чи не час нам перейти
до справи?
– Та воно, звичайно, так... – староста
голосно зітхнув. – Я готовий.
Але ж і вигляд був у Юрася – кращих у гріб
кладуть.
– Про вас я пам'ятаю. Пошліть кого-небудь
по інших. Мені потрібні нащадки свідків. Головне, щоб пам'ятали розповіді
пращурів про відомі нам події. Людей зо п'ять набереться?
Староста наморщив лоба.
– Кжиш Тесля,
Маланка Невдала, Яшко-Сухоруб, – він загинав коряві
пальці. – Брати-Сичі, ясний завусенець. І ще Брешка Хробачиха, куди ж без цієї
гадюки... Гей, Мареку, ходи до батька!
Коли білявий Марек,
одержавши докладні інструкції, помчав геть, малефік
нахилився вперед, піймав погляд старости – і не відпустив.
– Це добре, що ми з вами самі залишилися.
Ви ж бо теж не забули, що вам оповідав прапрадід?
– Прапрадіда я живого не застав. Прадід
розповідав. А більше – дідо.
– Нічого, згодиться. Пряма ниточка, по
чоловічій лінії. Три-чотири вузлики – дрібниці. Розплутаю. Сидіть, мовчіть і не
бійтеся. Я зроблю вашу розповідь максимально достовірною. Не хвилюйтеся, чари
зовсім безпечні. Ви мене зрозуміли?
Юрась ковтнув слину, смикнувши кадиком.
– Ага, майстре. Зрозумів.
– Ото й чудово. А тепер – ні слова.
Почнете говорити, коли я подам знак. Ну, приступимо!
Малефик узяв старосту за ауру, намацуючи пратеритні нитки.
Прислухався.
«Бурлаку!..»
Що ж, для початку – непогано.
* * *
Переклад Івана Андрусяка
Текст повністю читайте в книжці. Яка готується до
друку у видавництві «Грані-Т»