Уѕќ ќЋ≤ЌЌя «ј√”ЅЋ≈Ќќ√ќ ≤Ќ“≈Ћ≈ “”Ф

 

 

’арк≥вське видавництво УћайданФ видало роман п≥д назвою УѕораФ. —аме це формулюванн¤, на перший погл¤д, звучить, гм... довол≥ п≥дозр≥ло, Ц принаймн≥ одразу ж напрошуютьс¤ численн≥ асоц≥ац≥њ конТюнктурницького штибу, ¤к≥ дл¤ л≥тератури, попри вс≥ пол≥тичн≥ симпат≥њ чи антипат≥њ, завжди бувають згубними. ”т≥м, це все лише на перший погл¤д Ц ¤кщо не знати, скаж≥мо, що харк≥вське видавництво УћайданФ не Увчора зробленеФ, а усп≥шно працюЇ вже близько дес¤ти рок≥в, вир≥зн¤ючись ≥з пом≥ж численних дислокованих у цьому м≥ст≥ видавництв не лише апр≥орною украњнськ≥стю, але й неодм≥нною грамотн≥стю (тод≥ ¤к дл¤ б≥льшост≥ наших видавц≥в це, ¤к ми знаЇмо, серйозна проблема). ≤ що УѕораФ Ц це не лише чергова назва черговоњ Ур≥знокольоровоњ вТ¤занкиФ розколотих парт≥й ≥ рух≥в, але ще й просто ≥менник УпораФ в значенн≥ певного в≥дтинку часу, ба нав≥ть ≥ присл≥вник УпораФ Ц ≥накше кажучи, Учас насп≥вФ.

“им паче, що насправд≥ дл¤ зТ¤ви роман≥в такого штибу Учас насп≥вФ давно. јдже Упопсово-іл¤цеве довк≥лл¤Ф, ¤ке останн≥м часом старанно подаЇтьс¤ не лише всењдною постмодерн≥стю Узасоб≥в масовоњ дез≥нформац≥њФ, але й численними текстами з претенз≥Їю називатис¤ художн≥ми творами за Унорму житт¤Ф; пом≥ж тим, ц¤ УнормаФ на практиц≥ чомусь намертво виключаЇ саму можлив≥сть його осмисленн¤ Ц принаймн≥ в контекст≥ елементарного розум≥нн¤ цього пон¤тт¤ ¤к Упошуку смислуФ в речах, на перший погл¤д, його ц≥лковито позбавлених. “ут можна довго покликатис¤ на ц≥лу вервечку авторитетних ф≥лософ≥в, починаючи в≥д хрестомат≥йного ќртеги-≥-√асета й завершуючи, може, УпроскрибованимФ ≈м≥лем „ораном, ¤кий, скаж≥мо, одну з найболюч≥ших проблем л≥тератури доби глобал≥зму Ц мовну Ц означив уражаюче м≥сткою формулою: Уƒл¤ письменника перейти на ≥ншу мову однаково, що писати любовного листа з≥ словникомФ. ѕом≥ж тим ф≥лософи в сут≥ свого фаху здатн≥, ¤к правило, т≥льки окреслити проблему, тод≥ ¤к по-справжньому пережити њњ може т≥льки л≥тература, бо вона над≥лена правом творити образ, Ц ≥ образне „оранове висловлюванн¤, до реч≥, лише незайво цю тезу потверджуЇ.

я, власне кажучи, веду до того, що нин≥ нашому красному письменству, ¤кщо воно й надал≥ маЇ нам≥р красним письменством залишатис¤, конче потр≥бн≥ тексти Усьогоденного осмисленн¤Ф, причому насамперед романного жанру, ск≥льки саме цей жанр, ¤к давно засв≥дчила св≥това практика, до под≥бного Усамоусв≥домленн¤ в час≥Ф надаЇтьс¤ найкраще. Ќе можу сказати, що таких текст≥в ми не маЇмо, Ц лише прот¤гом к≥лькох останн≥х рок≥в зТ¤вилис¤ романи У≤нфекц≥¤Ф, У∆ертвопринесенн¤Ф й У“отемФ —тепана ѕроцюка, Уƒоф≥н —атаниФ ќлес¤ ”ль¤ненка, УЋицар тихого полюванн¤Ф ¬≥ктора  оренчука, У л¤саФ ѕавла ¬ольвача тощо; ба нав≥ть почасти до ц≥Їњ парадигми дотичн≥ й УѕацикиФ јнатол≥¤ ƒн≥стрового, ≥ новела УѕорноФ —ерг≥¤ ∆адана (на в≥дм≥ну в≥д решти його прозових писань, де модна тенденц≥¤ в≥дверто бере гору над розмислом), ≥ нав≥ть, ¤к це не парадоксально на перший погл¤д здаЇтьс¤, јндруховичев≥ Уƒванадц¤ть обруч≥вФ Ц у т≥й частин≥, де соц≥альне автоосмисленн¤ подаЇтьс¤ кр≥зь попул¤рну в ™вроп≥ призму У≥ншоп≥знанн¤Ф. ќдначе питома вага цього л≥тературного потоку Ц нав≥ть ≥з вказаними УдоважкамиФ Ц нараз≥ не така значна, щоб претендувати на виключну увагу читацького загалу, а в≥дтак законом≥рно потребуЇ перманентного Упоповненн¤Ф.

≤ саме до нього ≥деально вписуЇтьс¤ дебютний роман харк≥вського автора ¬адима  обц¤ з в≥дверто неадекватною (бодай у сенс≥ Унакладанн¤Ф пол≥тичноњ конТюнктури) назвою УѕораФ. ” ключовому образ≥  орибута автор намагаЇтьс¤ вивести в≥дносно новий дл¤ нашого письменства (проте не дл¤ бутт¤) тип У≥нтелектуального переіринаФ, ¤кий вервечкою своњх зустр≥чей на харк≥вських ≥ кињвських вулиц¤х ≥з представниками ≥нших соц≥ально-психолог≥чних тип≥в Удоби постмодерн≥змуФ вимальовуЇ перед нашими очами м≥нливу картину Улатентних ≥нтелектуал≥зм≥вФ, щедро розпорошених, проте в≥дверто розгублених на перепутт≥ численних дискурс≥в сучасного меіапол≥су.  авТ¤рн≥, ганделики й н≥чн≥ клуби, майстерн≥, п≥двали й редакц≥њ випадкових часопис≥в, ба нав≥ть кулуари пол≥тичних ≥ шоу-б≥знесових тус≥вок, за  обцем, нер≥дко переповнен≥ напрочуд ц≥кавими представниками Упокол≥нн¤ загубленого ≥нтелектуФ, котр≥ нав≥ть саме з собою ≥ нав≥ть через силу не можуть знайти сп≥льноњ мови.

—л≥д завважити, що у в≥дтворенн≥ цього Укалейдоскопу тип≥вФ молодий автор довол≥ переконливий, ≥ це засв≥дчуЇ, що ми маЇмо справу з талановитим письменником, ¤кий маЇ велик≥ шанси сказати св≥тов≥ те важливе, що в≥н хоче сказати. ќдначе нараз≥, в першому роман≥, з ним з≥грали злий жарт дв≥ майже неодм≥нн≥ дл¤ цього жанру пастки, в ¤к≥, заради справедливост≥ сл≥д сказати, легко втрапл¤ють ≥ значно досв≥дчен≥ш≥ автори. ѕерша ≥ найскладн≥ша пол¤гаЇ в тому, що аж надто часто над авторською опов≥ддю починаЇ дом≥нувати спокуса рефлексувань, ≥ в≥н з головою кидаЇтьс¤ в патетичн≥ розмисли з приводу й без нього, принаг≥дно цитуючи ¤к не —артра, то —ковороду, що було б геть доречно в публ≥цистичному текст≥, але в роман≥ радше Ув≥дл¤куЇФ. ѕастка ж друга пол¤гаЇ в тому, що автор, здаЇтьс¤, не завжди даЇ соб≥ в≥дл≥к у тому, нав≥що взагал≥ потр≥бне це Упереіринуванн¤Ф, не кажучи вже про те, що в≥н ≥ сам пон¤тт¤ не маЇ, куди воно його врешт≥-решт приведе. ўо його герой  орибут може не мати цього пон¤тт¤ Ц це законом≥рно, але ж автор мусить принаймн≥ знати, де поставити крапку в своЇму текст≥, тод≥ ¤к тут лог≥чноњ крапки вочевидь немаЇ. я даю соб≥ в≥дл≥к у тому, що њњ може й не ≥снувати в природ≥ Ц але ж у художньому текст≥ це мусить бути прописане, ¤кщо автор вол≥Ї саме до такого висновку схилити читача...

“ак чи ≥накше, УѕораФ ¬адима  обц¤ Ц це проба роману. ≤ ¤к проба Ц вочевидь, вдала. јле ¤к роман Ц поки що не зовс≥м. “≥шить проте чималий потенц≥ал автора; в≥дтак хочетьс¤ побажати йому цей потенц≥ал максимально зреал≥зувати надал≥.

≤ван јЌƒ–”—я