«ГОЛУБ НА ЧЕРЕШНІ, ГОЛУБКА НА ВИШНІ…»

 

Рецензія на постановку «Назара Стодолі» в театрі Франка

 

Іван АНДРУСЯК

 

…І все ж Тарас Шевченко – за своїм художнім мисленням – не був драматургом. Принаймні я його так відчуваю: адже драматургові перш за все притаманне «мислення дією» – а він мислив о́бразами і, як великий поет, дуже тонко відчував «слово мовлене й слово недомовлене», а як великий художник, ідеально бачив насамперед «картинку» дії.

Однак усе, створене Тарасом Григоровичем, позначене безсумнівною «печаттю генія» – і драма «Назар Стодоля» тут не виняток. Недарма-бо ціле століття вона була – та й досі залишається – одним із найулюбленіших текстів для народних постановок. Сприяє цьому доволі нескладний, однолінійний сюжет, який, проте, відкриває широкі можливості для показу етнографічної самобутності й дозволяє народним акторам, не кажучи вже про глядачів у залі, буквально впізнавати в героях вистави «самих себе»; а також бурхливий і – головне – щасливий фінал із напрочуд виразним ефектом розчулення. А крім того, для народної постановки Шевченкова п’єса не вимагає ні спеціальних декорацій, ні спеціальних костюмів – достатньо позносити з дому сякі-такі старожитні речі й дістати з бабусиної скрині її святочний дівочий одяг…

Утім, професійна сценічна доля «Назара Стодолі» теж доволі щаслива – п’єса з успіхом ішла в багатьох знаних українських і російських театрах. Щоправда, бралися за неї винятково режисери традиційної, «народницької» школи й вирішували в тому ж народному дусі, тоді як майстри психологічного театру, не кажучи вже про аванґардний, її можливостей відверто недобачали. Вочевидь, саме це й стало причиною того, що на головній вітчизняній сцені, в Національному драматичному театрі імені Франка, ми не бачили «Назара Стодолі» майже півстоліття – ще під час Другої світової війни, а відтак і одразу по війні цю п’єсу поставив Амвросій Бучма, й відтоді більше за неї тут не бралися. Аж дотепер – бо нині в Театрі Франка з успіхом іде прем’єрна вистава «Назар Стодоля» в постановці Юрія Кочевенка. І вона переконливо доводить, що аванґардисти дарма цю п’єсу «списали з рахунку» – її цілком можливо вирішувати далеко не лише в «народницькому» дусі.

Власне кажучи, Кочевенко насамперед дуже тонко вловив оті дві, згадані наприпочатку, ключові особливості Шевченкового мислення – образність і візуальність. І саме від них відштовхнувся у своїх пошуках, представивши нам цю, здавалося б, «безнадійно традиційну» п’єсу як… лицарську баладу! Відтак, хоч у Шевченка дія відбувається на звичайному хуторі, тут з’явилися декорації в стилі середньовічного лицарського замку (але не без очевидних рис української народної традиції – бо насправді цей «замок» виявляється лише побільшеним… вертепом!). І ще тут з’являються розкішні костюми – такі вже розкішні, що в подібних насправді не ходив і гетьман, не кажучи вже про рядових козаків…

Цей момент потребує пояснення. Бо ж ми всі добре пам’ятаємо сюжет Шевченкової п’єси: сотник Хома Кичатий мешкає на власному хуторі з дочкою Галею і ключницею Стехою. Галя любиться з молодим козаком Назаром Стодолею, який колись у бою врятував Хомі життя, і той обіцяв видати дочку за нього. Проте Назар бідний як церковна миша – і тут до Галі «підбиває клинці» сам чигиринський полковник. Ну, і Хома на його багатство й спокушається…

Юрій Кочевенко натомість усе вирішує по-іншому: в його постановці нема жодного – жоднісінького! – бідного козака. І свати, які приходять від полковника, і «масовка», і всі-всі зодягнені так, що очей не відірвеш. «Картинка» ідеальна! Навіть отой злощасний «байбарак», який Стеха випрошує в Галі, має вигляд найрозкішнішої шуби з найдорожчого хрещатицького бутіку (до речі, це чомусь виявилася єдина річ, яку авторка костюмів – чудових костюмів! – Катерина Корнійчук виконала без дотримання стилістики українського народного одягу; хоча навзагал до її роботи, як то кажуть, «не підкопаєшся»).

Отже, режисер таким чином виводить конфлікт вистави поза традиційні рамці «молодий, але бідний – старий, але багатий» – тут-бо багаті всі. А ще режисер якнайповніше використовує ту щасливу в Шевченка деталь, що дія відбувається саме на Різдво, – і ось уже на сцені дивовижні колядники й ефектні персонажі вертепу. Вони такі яскраві й характеристичні, так талановито обрамлюють дійство, що від нього направду очей не відірвеш (музичний керівник вистави – Роман Гриньків, музичне рішення Олексія Кітеля, хормейстер – Анатолій Навроцький, балетмейстер – Наталія Осипенко; називаю всіх цих людей, бо і їхня робота виявляється майже бездоганною). І ще – дивовижні шабельні бої в постановці Володимира Абазопула! «Картинка» – ще раз кажу – ідеальна!

Проте ми ж за всім цим видовищем не забуваємо про головне: якщо «багатство й бідність» тут не конфлікт – то в чому ж конфлікт?

А конфлікт розкривається насамперед почерез майстерну гру народного артиста України Леся Задніпровського в ролі Хоми Кичатого. Він постає у виставі зовсім не засліпленим жадобою багатства чи влади сотником, який заради своєї сумнівної мети готовий пожертвувати щастям рідної дочки, – ні, він тут направду люблячий батько й мудрий чоловік, який добачає в людях те, чого просто не може добачити наївна закохана Галя. Принаймні добачає, що Назар – направду не пара його дочці. Бо Назар (заслужений артист України Тарас Жирко) – «ні риба, ні м’ясо». І коли на сцені нарешті з’являється сам Назар – це стає очевидно. Бо він, отримавши відмову в Кичатого, одразу ж іде заливати своє горе слив’янкою; а відтак його другові Гнату (народний артист України Володимир Нечипоренко) доводиться не лише сяк-так приводити Назара до тями, але й самому організовувати його втечу з Галею – бо той не те що придумати це, а навіть утілити не може. Ба більше: коли Назар нарешті залишається віч-на-віч із Галею (артистка Олена Мєдвєдєва) – він просто не знає, що з нею робити! І навіть коли Галя й сама не витримує і, знявши шубку, благає: «Поцілуй мене!» – він кидається на пошуки коней, які чомусь загаялися; буквально втікає від неї… Ну, скажіть: навіщо Хомі Кичатому такий нікудишній зять?!

Проте є у цій виставі й ще один – глибший конфлікт, і щоби збагнути його, треба трохи знати історію. Бо ж Україна початку сімнадцятого століття, коли відбувається дія «Назара Стодолі», – це переддень великих кривавих битв. Їхнє передчуття в постановці Юрія Кочевенка передане хоч і не зримо, але відчутно – воно в якійсь нібито непоясненній, нібито безпричинній на перший погляд тривозі, яка буквально простромлює все дійство, знаходячи своє втілення не лише в трохи нервовій поведінці персонажів, а насамперед у хореографічних вертепних номерах, ключовим персонажем яких є Смерть, довкола якої все й «крутиться». Порозмисливши над цим, доходиш іще одного висновку: Хома Кичатий знає, що робить, прагнучи віддати дочку за чигиринського полковника. Він-бо намагається убезпечити свою єдину дитину! Бо Назар хоч у житті «ні риба, ні м’ясо» – але ж у бою він неабиякий відчайдух; недарма ж самому Хомі життя врятував. А відчайдухи в тих боях складуть голови першими. Полковники ж принаймні виживають… Всяко буває, звісно – але шансів значно більше…

Ви після цього можете чимось дорікнути Хомі? Я – ні! Навпаки: в інтерпретації Юрія Кочевенка Шевченкова п’єса мусила б, як на мене, зватися не «Назар Стодоля», а «Хома Кичатий».

Зрештою, до такого висновку схиляє не лише режисерський задум, а й акторська гра. Бо чудовою я назвав би гру лише Леся Задніпровського й Володимира Нечипоренка (Гнат). А «ні риба, ні м’ясо» – це не лише Назар Стодоля, а й Тарас Жирко в його ролі. Бо якщо «не пару Галі» він ще сяк-так передав, то відчайдуха, яким той мусив би бути за задумом, я в ньому все ж не побачив – хоч як він розмахував шаблюкою, але вправність ще не є відчайдушністю.

Що ж до жіночих ролей, то тут, як на мене, стався повний провал. Галя (Олена Мєдвєдєва) – точнісінько таке ж «ні риба, ні м’ясо», як і її Назар. Тільки й того, що гасає по сцені… Таке враження, що вона не грає, а бавиться – тому в драматичних сценах геть безпорадна. Тоді як шинкарка (акторка Анастасія Добриніна) – просто вульгарна.

А про народну артистку України Людмилу Смородіну в ролі Стехи – мова осібна. Бо в неї такий «базарний» тембр голосу, що від її крикливих монологів хочеться просто затулити вуха! І не розтуляти їх доти, доки вона залишається на сцені! А вже коли вона береться хвацько розмахувати шаблюками в стилі «коня на скаку остановіт, в ґорящую ізбу войдьот», – тоді розумієш, який сарказм Станіславський укладав у своє знамените: «Не вірю!»

Узагалі, елементи вульгарності з якогось дива проявні в усіх жіночих образах постановки. Якщо тут більшість чоловіків «глушать» оту злощасну слив’янку безперервно (не мають куди руки на сцені подіти, чи що? Між іншим, лише Задніпровський із Нечипоренком не «глушать» – але ж саме вони й грають!), то це ще якось зрозуміти можна. Але якщо й жінки тут усе п’ють і п’ють, мов навіжені, – то це вже режисерський прокол, бо режисер принаймні мусив їх зайняти на сцені чимось іншим.

…Утім, незважаючи на всі ці проколи (чимало з яких цілком можливо виправити в подальших сценічних з’явах постановки), вистава вдалася. Бо, по-перше, режисер Юрій Кочевенко зумів не просто по-новому, а органічно й розумно потрактувати класичний Шевченків текст. По-друге, він зробив з нього справжню «баладу образів» – тих образів, якими й мислив Шевченко. По-третє, «картинка» вистави, себто декорації, хореографія, костюми, нарешті, отой дивовижний сніг, який при «місячному» сяйві прожекторів так невпинно, так тривожно, так вражаюче опутує сцену, – все це дає неабияку естетичну насолоду, дозволяє «любити очима» – такого в нашому театрі давно не було. І по-четверте, режисер у справжньому стилі лицарської балади зробив тут трагічний фінал, крізь призму якого значно гостріше увиразнюється не лише саме дійство, а і його «післясмак». Такий фінал не «прошибає сльозу», а схиляє до розмислів. І це найголовніше.

…Після перегляду вистави мені кілька днів «крутилася» в голові – та й досі ще «крутиться» – дивовижна народна пісня в блискучому виконанні Тараса Постнікова, якою було обрамлене дійство:

Голуб на черешні,

Голубка на вишні.

Розкажи, коханий,

Що маєш на мислі…

Залучення її – це була одна з найбільших знахідок, яка перетворила прем’єру «Назара Стодолі» в Театрі Франка на незабутню. Тож тепер можна скільки завгодно бурчати стосовно тих чи інших проколів – але пісня однак звучить, а вистава однак вражає.

Тому, незважаючи на ні що, – молодці, «франківці»!