ПЕРІОДИКА
Широкий шлях “Музейного провулку”
Іван АНДРУСЯК
«Якщо хочеш порятувати дух, не варто дослухатися до жалісливих постогнувань його чеснот, а слід надихатися його переможною силою», – застерігав великий француз Альбер Камю. У тому, що порятування духу – «справа» мистецтва, нібито давно вже ніхто не сумнівається; і нібито спрага до мистецтва після років «шокової терапії» в українця-сучасника помалу прокидається (гени беруть своє) – ба вже навіть і черги до музеїв уряди-годи почали «складатися»… Та все ж видається мені, що «жалісливі постогнування» усе ще тяжко переважають. Бо коли що й сприймається публікою беззастережно, всезахоплено й зі згаданими «чергами», – то не стільки саме мистецтво, як «бренд». Аякже, «бренд» – субстанція віртуальна, симулятивна, залежна не від художнього смаку самої людини, котра прийшла до музею чи картинної ґалереї, а від її уявлень про художній смак, сформованих не нею самою, не її власним художнім досвідом, а далеким «кимось», хто стоїть за не менш віртуальними й ефемерними поняттями «реклама», «засоби масової інформації», «статус», «престиж» тощо.
Не кваптеся, дорогий читачу, звинувачувати автора в «заумному викладі», а краще погляньмо на цю ж таки ситуацію на прикладі. Ви ж бо не будете заперечувати, що з’ява на видавничо-поліграфічному ринку нового комерційного проєкту неможлива, якщо на нього не буде попиту – чи не так? А скільки останнім часом ви завважили на журнальних розкладках нових видань, присвячених образотворчому мистецтву? Ото ж бо й воно: різноманітні «Вєлікіє художнікі» чи «Школа рісунка і живопісі» впадають у вічі, здається, скрізь – від яток до переходів і входів-виходів у метро. Отже, людям це цікаво, люди прагнуть більше знати про мистецтво! Але якщо ви бодай погортали ці видання, то не могли не завважити, наскільки там зазвичай примітивний, а місцями відверто дурнуватий виклад матеріалу. А головне – наскільки цей виклад, починаючи вже від мови, чужий українському менталітету! Таке враження, що люди, котрі готують ці видання, мають про саме мистецтво уявлення на рівні початкової школи, про українське мистецтво не чули нічого взагалі, зате з інтернет-пошуковиками, через які можна «стягнути» яку завгодно інформацію й дезінформацію, відверто «дружать»… Коли ж у серії «Вєлікіє художнікі», поряд із Рембрандтом, Мікелянджело, Пікассо чи Далі, виходить «Поярков» – від такого маразму починає відверто тіпати…
Що ж це означає? А те, що в «постмодерному» світі все з ніг на голову. Ми це вже не раз відстежували на прикладі книжки: якщо чужа попса або ж узагалі попсятина – так на кожному кроці, хапай не хочу, але якщо жива художня література – так «місця треба знати». Те ж і в музиці: якщо чужа безголоса порнографічна маразматика – так цілодобово на всіх теле- і радіоканалах, але якщо жива музична культура – так «шукай вітра в полі». Виявляється, у виданнях про мистецтво точнісінько така ж ситуація: «Вєлікіє художнікі» всім намозолили очі, зате «Музейний провулок» знайшли ті, хто шукав справжнього!
«Музейний провулок» – журнал національного художнього музею України. І це – справжня розкіш. Не в сенсі «дороговизни» – ні, тут нормальна високоякісна поліграфія, яка й мусить бути у виданнях такого типу, де на кожній сторінці публікуються репродукції картин, але якою нині в принципі нікого вже не здивуєш. Це розкіш інтелектуальна, духовна, мистецька. Адже для того, щоб мистецтво сприймалось як мистецтво, а не як «бренд» чи яка інша дурня, мало «розляпати» по сторінках репродукції й заповнити «порожнини» сяким-таким текстом, – треба мистецтво любити. І – жити ним. Це якраз повною мірою стосується і директора Національного художнього музею Анатолія Мельника, який не лише виступив з ідеєю такого журналу, але й знайшов способи її адекватного втілення; і, звісно, головного редактора «Музейного провулку», авторитетного журналіста Олександра Климчука, який «робив» дуже популярний колись журнал «Україна» у його найкращі часи і який у колах не лише журналістських, а й мистецьких та літературних уславився якраз тим, що він «мистецтвом живе»…
Чимало, власне кажучи, авторитетних світових музеїв мають власні видання, покликані пропаґувати скарби, які в них зберігаються. Але в тому й річ, що Музейний провулок» вийшов не просто журналом Національного художнього музею України, а – журналом національного українського мистецтва. І нічого тут не «пропаґується» (давно вже в нас виробилася стійка відраза до подібної термінології), а ведеться напрочуд мудра, тепла й красива розмова про невід’ємне від світового мистецького процесу мистецтво українське від найдавніших часів до сьогодення. “Запоєм” читаємо тут, скажімо, чудові есеї про геніального поета, мислителя й духовного діяча Данила Туптала – святого Димитрія Ростовського – в контексті його портретів, котрі зберігаються в різних музеях, а не лише НХМУ (автор – відомий письменник Валерій Шевчук); про знаменитого мецената Василя Тарнавського в контексті його портретів, так само в різних музеях збережених (автор – знову ж таки відомий письменник Михайло Слабошпицький); про іконографію святої Варвари і святого Миколая, і ще, і ще, – притому завжди ці матеріали передбачають покликання на напрочуд широкий мистецький контекст і національні духовні надбання. А поруч – статті про художників сучасних, щедро ілюстровані їхніми роботами – і так само в мистецькій гармонії, з покликаннями на відповідну національну традицію, на духовний первень... І все це – серед дивовижного “розсипу” поетичних перлин як класиків, так і сучасних поетів, з чого складається незабутнє враження, що поезія ніби “ілюструє” живопис! Відтак кожне число цього “буяння” із захопленням прочитується “від а до я”, і кожне сприймається не як еклектика, а як гармонія мистецтв, а водночас як свого роду “жива енциклопедія”. Це, зрештою, годі “переказувати” – це треба сприймати самому, “заховавшись від світу” з кожним числом журналу навіть не на кілька годин, а на кілька як мінімум днів...
Спробуйте – і переконаєтеся, що я зовсім не перебільшую. Ані на йоту!