«МОЛОЙ» ЯК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ПРОВОКАЦІЯ

Самюель Бекет. Молой. Роман / З фр. пер. П. Таращук. – К.: Юніверс, 2006. – 256 с. – (Лауреати Нобелівської премії)

 

Для справдешніх «літературних маніяків» вихід українського перекладу цього роману – знак. Добрий знак. Бо є у світовому письменстві низка текстів, варіантів перекладу яких кожна національна література, що воліє сприйматися за серйозну й поважну, неодмінно мусить мати принаймні один, а краще два-три; і притому важливо, щоби ця низка була якомога ширшою та включала не лише доступні «масовому читачеві» твори, а й знакову «поживу для інтелектуальних гурманів». І наше перекладацтво помалу заповнює тут лакуни. Щоправда, наразі переважно ті, щодо яких є сприяння іноземних культурних програм, – але все ж заповнює. І якщо ми вже маємо українською Джойсового «Улісса», Прустове «У пошуках утраченого часу», а Сартрову «Нудоту», здається, і в кількох варіантах, – то наступним неодмінно мусив стати Бекетів «Молой».

Мусив тому, що саме «Молой» цілеспрямовано продовжив засновану цими великими текстами «маніякально-людиношукацьку» екзистенційну традицію, і саме Бекет звів її до абсурду. Не в прямому, звісно, значенні, а в сенсі започаткування унікального в світовому письменстві явища театру абсурду як логічного й неодмінного продовження згаданої екзистенції. І лише наші перекладальницькі лакуни спричинялися до того, що Бекетову драматургію абсурду ми ось уже півтора десятиліття – принаймні в найкращих її проявах – знаємо, тоді як його проза доходить цим виданням до нас уперше. Звісно, завдяки програмі сприяння видавничій справі «Сковорода» посольства Франції в Україні та міністерства закордонних справ Франції, а також невтомному Петрові Таращуку, який «Молоя» успішно переклав, та видавництву «Юніверс», де книжка побачила світ у серії «Лавреати Нобелівської премії».

Сприяння саме Франції в цій популяризації Бекета в Україні є річчю вельми показовою і мусило би слугувати добрим прикладом для наших «чиновників від культури» – якби вони колись таки дійшли до самоочевидної думки про необхідність такої ж активної популяризації української культури в Європі (ох, мрії, мрії…). Річ у тім, що Самюель Бекет, власне кажучи, ірландець – і саме як ірландського письменника його ідентифікують у світі. Перші свої романи він написав і видав англійською, відтак же переїхав до Франції, щоб там викладати англійську мову, а став літературним секретарем старенького вже Джойса, який саме працював над книгою «Поминки по Фіннеґану», але через поганий зір уже не міг писати сам і надиктовував текст. Кажуть, що акуратний Бекет особливо полюбився метрові, бо методично записував навіть запитання «Хто там», коли хто-небудь стукав у двері… Так і відбулося прилучення молодого тоді автора до традиції деталізовано-психологічного письма, через яке відтак авторитетний критик Жан-Жак Маршан писав про «Молоя» як про «книжку, найщедрішу на обіцянки, які запропонувала нам сучасність після роману «Нудота».

Покликання саме на француза Сартра, а не на англомовного ірландця Джойса закономірне – бо, осівши у Франції, Бекет одного разу вирішує обрати саме французьку мову за свою літературну (саме через це французи й сприймають його спадщину за свою). Одначе тут є одна цікава й навіть пікантна деталь – як пише французький критик Жан-Жак Маю (українське видання супроводжується його ґрунтовною післямовою «Молой»: літературна подія, видатний твір»), «Бекет перейшов до французької мови як до мови бідної, принаймні як до мови набутої, яка не надається для тієї витонченої й безпідставної праці над словами, характерної для англійських текстів письменника. Але тоді годилося б сказати, що в усьому пов’язаному з бароковістю, витонченою, раптовою й несподіваною вигадливістю, Бекет, на щастя, невиправний і, перейшовши від однієї мови до іншої, він і далі, навіть якщо й дав обітницю бідності, любить слова задля них самих і видобуває з них несподівані багатства».

Отакі, як бачимо, парадокси постання цього тексту про «ущербну фізично, але багату духовно людину» – улюбленого персонажа Самюеля Бекета, який під різними іменами й з деякими інваріантами, але неодмінно саме такий немовби «кочує» з твору в твір «офранцуженого ірландця», для котрого ці речі були вкрай актуальними особисто, зважаючи на хворобу ніг і болючість пересування. Відтак і його Молой якщо вже пересувається, то краще на велосипеді, постаючи таким чином у своєрідній подобі «постсучасного кентавра», вдало поєднуючи людський дух із механічним «тілом». Щоправда, лише подекуди, – а найчастіше залишається фізично знерухомленим і навіть мазохістично культивує це знерухомлення, одверто віддаючи перевагу мандрам духу, насамперед у формі мандрів інтелекту.

Таким і постає перед нами герой Бекета – людина, що нетвердо стоїть на ногах. Земля тягне його вниз, а небо – вгору, відтак і сам він у своїх затятих і неодмінно вкрай напружених пориваннях приречений залишатися мовби «розіп’ятим між землею і небом» – свого роду символом стану людини в сучасному світі, де смерть обмежує свободу волі, а земне тяжіння – свободу пересування. «Класична філософія поєднується з неврозом закритости, щоб витворити значення нерухливої рухливости», – висновує з цього приводу згаданий уже Жан-Жак Маю.

І простежити за цим «борсанням духу» буде для нашої культури аж ніяк не зайво – принаймні «освоєння» таких текстів і такого досвіду завжди схиляє до продовження розмислів. Як саме воно відгукнеться в нас, наразі сказати годі, – але в тому, що колись таки відгукнеться, не маю ані найменшого сумніву.

Іван АНДРУСЯК