Володимир БЄЛІНСЬКИЙ

 

КРАЇНА МОКСЕЛЬ,

або ВІДКРИТТЯ ВЕЛИКОРОСІЇ

 

Роман-дослідження

 

Переклад із російської Івана АНДРУСЯКА

 

Книга перша

 

Моїй коханій дружині

Любові Сергіївні присвячую.

Автор

 

ПЕРЕДМОВА

 

Шановні читачі!

Перед вами відкрита книга, яка, можливо, суперечить вашим пізнанням. Неодмінне право людини мати особисті переконання. Погодьтеся, однак, що й автор має право на власну думку. Тим паче, що така тема в історичній літературі досліджується нечасто, хоча після розвалу радянської імперії наспів великий час Істини.

Припускаючи, що чимало читачів виховані на ідеології більшовицької історіографії, я визнав за необхідне спертися на фактологічні оповіді тих російських істориків, зусиллями яких створена мітологія «держави Російської». Щоб читачі, зіставляючи оголені факти історії, самі зуміли зробити правильні висновки. Ніколи досі російська державна влада, і царська, й більшовицька, не дозволяла звичайній людині імперії мати особисту думку, сформовану в результаті ознайомлення з першоджерелами. Влада завжди змушувала вірити їй на слово. Якщо ж громадянин пручався одурманюванню й усе ж намагався сформувати власну думку, він, як правило, завершував свої пізнання в тюремній камері.

Російська імперія свято оберігала свою історичну мітологію, а відтак істина в чистому, неспотвореному вигляді рідко оприявнювалася в оповідях державних платних істориків. Вона завжди була завуальована, докорінно перекручена й загорнута в словесну патріотичну упаковку.

Авторові довелося очищати історичні факти від величезної маси супутньої словесної лушпайки, а нерідко й від звичайної відвертої неправди. Я усвідомлено в основу дослідження поклав першу об’ємисту «Історію держави Російської», яку написав на зорі XIX століття нащадок татаро-монгольської знаті, що масово заселила в XIII – XVI століттях Московію, незабутній Ніколай Міхайлович Карамзін. Адже всі наступні російські історики, серед яких С.М. Соловйов і В.О. Ключевський, професори, що завідували кафедрою російської історії Московського університету, всього лише повторили історичну канву, викладену Н.М. Карамзіним, змінюючи або підсилюючи деякі акценти, однак зберігаючи саму серцевину мітології.

Н.М. Карамзін на початку XIX століття був відвертим, коли писав у передмові до своєї «Історії...»:

«...Історія, кажуть, сповнена брехні: скажімо краще, що в ній, як у справі рук людських, буває доважок брехні, однак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить для нас, щоб скласти собі загальне уявлення про людей і діяння...» [1, том 1, с. 18].

Але якщо Н.М. Карамзіну було достатньо «більш-менш» зберегти істину, зберігаючи в оповіді «доважок брехні», то автор цього дослідження вважав своїм завданням очистити матеріал від цього «доважку», який, на моє тверде переконання, був усвідомлено і з певною метою впроваджений в історію Російської імперії.

Як же трапилося, що я, людина практичної справи, який побудував сотні мостів у Казахстані, на території, котра площею рівна Західній Європі, раптом зацікавився «історією держави Російської»?

Спричинилося до цього те, що авторові довелося добряче попоїздити й чимало набачитися на просторах від Львова до Тинди й від північного Уренґоя до спекотного Термеза; зустрічатися з безліччю людей – від принижених і знедолених до гордовитих партійних владик найвищого ранґу, які щиро вірили у свою непогрішність і незамінність. Де б не випадало мені бувати, я завжди стикався із затаєною, глибоко прихованою брехнею офіційної державної влади. На побутовому людському рівні ця приховувана брехня відверто випирала назовні.

На початку сімдесятих років я випадково довідався в Москві, що в 1959 році, коли майже весь наш факультетський випуск мостобудівників і тунельників відправили з України в Росію, Казахстан і ще далі, з Росії в Україну спрямували аж ніяк не менше таких же молодих фахівців. Для мене це стало великим відкриттям. Звісно, я – молоде-зелене – обурився: навіщо витрачати колосальні гроші на зустрічне переміщення молодих фахівців, відправляючи одних із Дніпропетровська в Новосибірськ, Хабаровськ, Казахстан і на Далекий Схід, а інших везучи з Новосибірська, Москви й Лєнінґрада в Україну? Дурість у державному масштабі!

Аж ні! Виявилося, що в Москві все було продумане до дрібниць. Про це мені повідали в союзному держплані в часи перебудови. Той керівник був відвертий до цинізму. Можливо, далася взнаки й мода часу, коли вважалося природним уразити «глобальними думками» будь-кого, хто приїжджав у Москву.

Він сказав приблизно таке:

– Партія поставила завдання створити єдиний радянський народ, і держплан зобов'язаний був виконувати це завдання. Що в цьому незрозумілого? Народи повинні асимілюватися в єдиний радянський народ, для цього необхідно освічених людей вилучати з однієї республіки й спрямовувати в іншу, де їх бракує – доповнювати з Росії.

– Виходить, що радянський народ сформується шляхом обрусіння інородців. Але ж це позначається й на російському народові, – заперечив я.

– Дурниці! – відрізав держпланівець. – Нації як такі – відімруть. І дуже швидко. Погляньте на Сполучені Штати, і ви все зрозумієте.

Він був переконаний у правильності політики обрусіння. Сумніви його не мучили.

У мені оддавна накопичувався протест щодо такої політики. Однак та розмова стала краплею, котра переповнила чашу мого терпіння. Я почав докопуватися до кореня цього явища. І що далі заглиблювався у вивчення питання, то виразніше розумів, що ця політика комуністів – усього лише продовження давньої імперської.

1989 року в Москві, на Арбаті, я вперше побачив людей, які просили дозволу в московської влади на відновлення греко-католицької церкви. Був свідком того, як радянська влада грубо, за допомогою ОМОНу й кийків, розганяла жінок, дітей і літніх людей усього лише за спробу висловити своє прохання. Бачив священика московської православної церкви, який із задоволенням спостерігав за побиттям нещасних людей. Він був у захваті від погрому. Хоча всі довкола обурювалися діями «чорносорочечників».

Тієї московської осені я чітко усвідомив найбільшу підлість не лише радянської влади, але й московських церковних владик, які без докору совісті присвоїли собі майно іншої церкви, поневаживши таким чином саму суть релігії – не зазіхати на чуже.

Незабаром я знайшов підтримку свого обурення в щоденниках професора Російської духовної академії В.О. Ключевського: «На Заході церква без Бога, у Росії Бог без церкви».

Ці слова сказала людина, що читала лекції в духовній академії.

Однак гоніння на все незалежне, на все, що не обрусіло, почалося не сьогодні й не вчора, а стало державною політичною суттю Московії багато сотень років тому. Воно всоталося в кров великороса-державника й завжди було особливо помітне на побутовому рівні.

Можна подати сотні прикладів шовіністичної поведінки росіян, які навіть не звертали уваги на свої слова й дії. Вони вважали їх правомірними й незаперечними.

У 1954 році викладач математики в Дніпропетровськом транспортному інституті заявив мені:

– У нас лекції читають російською мовою. Тому й відповідайте нею. Ваша українська мова, можливо, була гарна в селі, але тут, у вузі, вона недоречна.

І я, молодий хлопець, який побажав здобути на своїй Батьківщині освіту, почав перекручувати відповідь російською мовою. Притому доволі освіченій російській людині навіть на гадку не спало, що в Україні студент-українець має право обходитися рідною мовою. Він не побажав вивчити українську, хоча все життя прожив на українській землі.

Значно пізніше, у місті Караґанді, куди мене направили після закінчення інституту й де мені довелося працювати багато років, трапився не менш пам’ятний випадок. На початку шістдесятих років у палаці гірників Караґанди існував самодіяльний український драматичний театр. Керував театром викладач гірського технікуму Ярослав Петрович. Довкола цієї людини групувалося чимало молодих хлопців і дівчат – вихідців із України. У самодіяльності в ті роки брав участь і я, навіть виконував головну роль Миколи Задорожного в п'єсі Івана Франка «Украдене щастя».

Якось під час репетиції до мене підійшов незнайомець років тридцяти і чемно так запитав:

– Тут збирається багато українців, серед них можуть вестися непотрібні розмови. Що ви з цього приводу думаєте?

Я раніше звертав увагу на цього елеґантного чоловіка, який часто з'являвся на репетиціях, однак участі в них не брав. Хоча репетиції зазвичай ішли двома-трьома складами, і ролей для учасників вистачало.

У житті я дуже болісно сприймав зазіхання на свою національну гідність. І цього разу змовчати не зміг.

– А ви й за росіянами стежите, коли вони збираються групою? Адже й вони можуть вести неналежні розмови. Чи наглядаєте лише за українцями?

Чоловік злегка оторопів, посовав вилицями, однак стримався й мовчки відійшов.

Пізніше Ярослав Петрович сказав мені, що той елеґантний молодик був співробітником «органів», і просив мене наступного разу промовчати. Бо розженуть нас, і скаржитися буде нікому. Для цієї державної структури одночасний збір півсотні українців здавався підозрілим. Особливо, якщо вони спілкувалися рідною мовою. До речі, після постановки «Украденого щастя» українську трупу розігнали без пояснення причин. Така була суть створення «радянського народу».

Але подібне відбувалося не лише з українцями, хоча їм і діставалося найбільше. Політика обрусіння торкнулася всіх народів тією чи іншою мірою. Здається, 1974 року довелося мені почути в інтеліґентній казахській родині, як десятилітній син сказав своєму батькові, директорові великого підприємства:

– Навіщо мені вивчати казахську мову? Вона в житті не знадобиться.

Приголомшений батько сидів мовчки, не знаючи, що відповісти. Син, власне кажучи, мав рацію. Ми пожинали плоди «великого радянського інтернаціоналізму». До речі, російська людина заради того ж інтернаціоналізму ніколи не вважала за потрібне вивчити мову корінного народу республіки, у якій проживала.

А за кілька років у потязі Київ-Хмельницький вчителька-українка, що їхала з чоловіком і дочкою додому у Вінницю, розповіла мені, що в цьому стародавньому українському місті є всього одна українська школа. І, як це не печально, вона дочку в українську школу не віддасть.

– Усе в Україні зорганізовано так, що, не знаючи російської мови, людина стає неповноцінною. Дочка не зможе стати вчителем навіть української.

Я довго стояв біля вікна вагону, осмислюючи страшну правду, що відкрилася мені. Чітко зрозумів, який жорстокий механізм русифікації запустила Російська імперія. А по дорозі назад у Київ їхав зі мною в одному купе хлопець-латиш, який гостював у Кам’янці-Подільському в друга, моряка-підводника. Обидва випадково залишилися живі, врятувавшись із затонулого підводного човна. Хлопець із сивим волоссям і зелено-попелястими очами, як про щось цілком природне, але дуже образливе, розповів, що ось уже п'ять років він, хоч і пільговик-інвалід, живе з родиною в сараї, чекаючи квартири. А російські офіцери-відставники одержують квартири поза всякою чергою.

– Їх уже в нашому місті більше, ніж нас, латишів, – зітхнув він і відвернувся, витираючи скупу чоловічу сльозу.

Таких прикладів можна наводити сотні. Але наразі зупинімося. Бо автор має підставу для розмови. Цілеспрямовані дії Російської імперії з русифікації народів і наштовхнули мене на вивчення самої цієї суті імперії, її внутрішньої ідеології й коріння.

 

 

ПРОЛОГ

 

«У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманськой епохи стоїть колиска Росії. Змінивши імена й дати, побачимо, що політика Івана III і політика сучасної московської імперії є не просто схожими, а й тотожними...

Росія породжена й вихована в потворній і приниженій школі монгольського рабства. Сильною вона стала лише тому, що в майстерності рабства виявилася неперевершеною. Навіть і тоді, коли Росія стала незалежною, вона й далі залишилася країною рабів. Петро I з'єднав політичну хитрість монгольського раба з величчю монгольського володаря, якому Чинґісхан заповів підкорити світ...

Політика Росії – незмінна. Російські методи й тактика мінялися і будуть мінятися, але дороговказна зірка російської політики – підкорити світ і правити в ньому – є й буде незмінною. Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва».

Карл Маркс

 

 

ЧАСТИНА ПЕРША

«ВЕЛИКОРОСИ»

 

1

Якось, будучи в Сибіру, купив кілька журналів «Родіна» за 1993 і 1994 роки. Полюбляю читати його відтоді, як він надрукував солоухинські розмисли про великороса-Лєніна, відкривши для простого люду глибоко приховані більшовицькою цензурою цинічні думки, цитати, телеграми цього воістину Мефістофеля XX століття.

Доволі уважно прочитав статтю «Про «москальські вотчини» в Росії» у числі 7 за 1994 рік. Автор «москальських вотчин» намагається посперечатися з великоросами за «древнє право на землі Київської Русі». Але в статті Мурада Аджиєва, представника одного з тюркських народів, є слушна думка – історія великоросів гранично перекручена й багаторазово переписувалася, себто – «покращувалася».

Стаття спричинилася до буквально ошаленілої відповідь російського автора Аполлона Кузьміна, який опублікував матеріал «Мародери на дорогах Історії». Який патос, який стиль! Але головне те, що Кузьмін, власне кажучи, не сперечається. Він лише вкотре викладає надумані міти Російської імперії. Усього лише!

Обидва автори затято, не вважаючи за потрібне підкріплювати свої тези незалежними історичними арґументами, претендують на землю й Історію України. Багатостраждальна українська земле, в чому ж ти провинилася перед Богом, що тебе знову й знову намагаються розпинати на хресті Історії – як не великороси, то решта? Невже твоїм сусідам, направду великим народам, бракує питомо власної старовини, щоб, злодійкувато озираючись, не зазіхати на чужу?!.

У ті хвилини великої прикрості народилася в автора думка спробувати, в міру своїх знань і можливостей, зіскребти вигадану великоросами брехню з історичного минулого України – спадкоємиці Русі. Єдиної спадкоємиці!

Пропоную послухати, що ж писав Аджиєв у «Москальских вотчинах», і це аж так не сподобалися Аполлону Кузьміну:

«І знову гуляє Росія! Б'ється, кричить, стогне. Укотре вже вона все починає спочатку, спалюючи мости, що зв'язують два береги пам'яті – сьогоднішній і вчорашній. Нове життя, пульсуюче, конвульсивне й незрозуміле, заповнює пори Вітчизни...» [3, №7, с. 24].

І далі:

«У 1917 році, коли Росію завоювали прибульці в шкіряних тужурках, усе було дуже схоже. Якщо відкинути застарілі деталі декорації, то дія на сцені тривала за нинішнім сценарієм – забувати, руйнувати «дощенту, а відтак...». Що вийшло «відтак» – відомо.

Але не менш цікаве інше, – виявляється, вся історія Росії й Русі є забуванням! Суцільним забуванням.

Радянський період – ще свіжий – весь на очах, зліплений із тіста, замішаного на мітах. Протягом сімдесяти років історію країни писали й переписували разів шість або сім» [3, №7, с. 24].

Як точно підмічено – кожен ґенсек підганяв історію під себе, як мундир! Згадаймо, що ж вивчали в школі наші діди, батьки, ми самі? І, чесно помізкувавши, зізнаймося: історію Росії, хоча держава й звалася – СРСР, була багатонаціональною, складалася з п'ятнадцяти республік, об’єднувала сотню народів. Але в комуністичній імперії, як і раніше в російській, не існувало історії українського народу, як не існувало історії народу узбецького, казахського тощо. Лише там, де історія невідомого народу стикувалася з історією великоросів, з'являвся новий народ, який невідь звідки взявся і «добровільно приєднався» до російського. А якщо «не добровільно», то це неодмінно були «дикі й ворожі» до всього світу племена, і їх, мовляв, сам Бог велів славним предкам великоросів прибрати до рук. Великороси принесли їм культуру, проґрес, облагородили їх.

Згадайте, як багато років «облагороджують» багатостраждальний чеченський народ. Звичне діяння московської влади. Пізніше нащадки великоросів відхрестяться від гріхів своїх предків, знову перепишуть історію й забудуть про варварський розбій. Але ж мучать і знищують гордий чеченський народ сто п'ятдесят років поспіль. Де вже тут вести мову про якусь мораль, про заповідане – «не убий!».

Глибокодумно мовчить світове співтовариство.

Як жорстоко й страшно замішана історія Московії на крові!

Повернімося до статті «Про «москальські вотчини» в Росії». «Але ж обманюємося ми й із більш раннім минулим. Забуваємо, що Н.М. Карамзін, С.М. Соловйов і всі інші російські історіографи були державними мужами, такими ж залежними, як радянські академіки-поденники. Вони всі однаково писали історію держави російської – під невсипущим оком цензури. Це були не вільні зодчі часу, їх силували. «Переписування історії – норма в Росії», – котре вже століття засвідчують іноземці.

Свого часу чудовий знавець російського літописання А.А. Шахматов довів, що «Повість минулих літ», написана леґендарним Нестором, протягом століть переписувалася принаймні двічі. Більш пізні дослідження встановили п'ятикратне переписування окремих її фраґментів» [3, №7, с. 24].

Ось тут Аполлон Кузьмін, затятий опонент «мародерів на дорогах історії», не сперечається. Нема чим крити, а жаль. Як видно, він уважає цей факт очевидним. Але якщо це встановлений факт, тоді зрозуміло, для чого відбувалося переписування. Виправлення вносила жива й грішна людина – «покращувала минуле великоросів». Не будемо наразі вдаватися в деталі цього «покращення» й переписування. Далі ми не раз торкнемося цих фактів і зрозуміємо подвійну мірку великоросів. Усе попереду.

Яким би дивним не здалося це читачеві, та немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із «Залешанської землі», з Московії, які ніколи не були Руссю. Навіть професори Московського університету С.М. Соловйов і В.О. Ключевський, скриплячи серцем, визнавали: так, Русь за старих часів була, але великороси як народ з'явилися аж у 16 – 17 століттях. А відтак і посягати на Русь не було підстав. Розвалювався міт про «третій Рим», про право великоросів «збирати землі російські». Але ж як хотілося!

Звернімося все ж до «опонента мародерів». Тут дісталося не лише Аджиєву, але й українському авторові В. Коваленку. Аполлон Кузьмін «шляхетний» у своєму гніві: і українців, бач, ніколи не існувало, і великороси – ті ж київські русини, тому, мовляв, не пхайтеся до нас, якщо ми вже застовпили свою історію. Геть!

Що ж до Московії – тут у нього геть усе зрозуміло. І немає сумніву, що Московію заселили слов'яни «трьома потоками з IX століття: Волго-Балтійським, із верхів'їв Дніпра, із Середнього Подніпров'я».

Мушу однак не погодитися з автором. І ось чому.

К. Валишевський у книзі «Іван Ґрозний», виданій у Росії в 1912 році, за суворої царської цензури, писав:

 «...Погляньте на москвича XVI століття: він бо з ніг до голови вдягнутий по-самаркандськи. Башмакъ, азямъ, армякъ, зипунъ, чебыш, кафтанъ, очкуръ, шлыкъ, башлыкъ, колпакъ, клобукъ, тафья, темлякъ – такі татарські назви різних предметів його одежі. Якщо, посварившись із товаришем, він почне лаятися, в його репертуарі неодмінно фігуруватиме дуракъ, а якщо доведеться битися, в діло піде кулакъ. Будучи суддею, він надягне на підсудного кандалы й покличе ката дати засудженому кнута. Будучи правителем, він збирає податки в казну, яку охороняє караулъ, і влаштовуватиме при дорогах станції, які назве ямами, і обслуговуватимуть їх ямщики. Нарешті, вставши з почтових саней, він заходить у кабакъ, який замінив древню руську корчму.

І всі ці слова азійського походження. Це, без сумніву, знаменно, хоча й стосується лише зовнішньої форми. Але значно важливіше те, що відомий домішок монгольської крові сприяв такій швидкій і покірній асиміляції». [4, с. 109].

Дорогі великороси, ось де ваше коріння. Однак усі ці зовнішні ознаки споріднення свідомо й цілеспрямовано викорінювались як витисненням слів із побуту, так і забороною на глибокий аналіз подібних питань.

Згадайте гоніння ЦК КПРС і московською псевдонауковою елітою Олжаса Сулейменова, казахського поета, який посмів зазіхнути на святая святих – російську історичну мітологію, довівши запозичення російською мовою безлічі слів із тюркської групи мов. Але ж мислячій людині відомо: слово може прижитися в чужій мові лише в тому випадку, якщо є його носії протягом тривалого історичного періоду. При цьому слова з ворожого лексикону простий народ у побут аж так щедро не бере. Отже, ці слова жили в гущі народу. Вони живуть і понині, нагадуючи про минуле, хоче того чи ні московський істеблішмент.

І той же К. Валишевський, що жив і працював на 100 років раніше від Аполлона Кузьміна, писав – як цвях забивав:

«Із етнографічної точки зору дев'ять десятих країни (Московії. – В.Б.) мали тільки те російське населення, яке залишила тут хвиля недавнього колонізаційного зруху. Не було необхідності у той час «скребти» росіянина, щоб знайти татарина й особливо фіна. Основою населення (Московії. – В.Б.) скрізь було фінське плем'я» [4, с. 16].

Необхідно відзначити ще одну очевидну істину: доріг, що з'єднували в ХII столітті Суздальську землю Моксель із землями Києва, практично не існувало. Усі землі між ними були вкриті дрімучими лісами й непрохідними болотами. Не було необхідності наддніпрянським слов'янам тікати за «тридев’ять земель», щоб заховатися від печенігів, половців або монголо-татар, навколо простиралися свої рідні ліси. І кочівники пересувалися по відкритій місцевості, забезпечуючи коней пашею. Ще Н.М. Карамзін писав: «татари не полюбляли воювати в зимовий час, без паші...». Рухалися вони, зазвичай, із півдня або сходу.

Лише вигнані з наділів князі та їхні дружини прямували на північний схід, прихоплюючи собі нові володіння, разом із фінськими племенами, що жили на тих землях. А з князьками йшли отці-місіонери, допомагаючи «обрусачувати» землю.

Така правда. Про неї писав В.О. Ключевський:

«...Великоруське плем'я... було наслідком нових різноманітних впливів... притім у краї, що лежав поза старою корінною Руссю й у ХII ст. був більше інородницьким, ніж руським краєм... Фінські племена розташовувалися серед лісів і боліт центральної й північної Росії ще в той час, коли тут не було помітно жодних слідів присутності слов'ян» [5, с. 41].

Ще раніше цю думку висловив Н.М. Карамзін:

«жили тоді... Мєря навколо Ростова й на озері Клещині, або Переславському; Мурома на Оці, де ця ріка впадає у Волгу; ... Чудь в Естонії й на Схід до Ладозького озера; Нарова там, де Нарва; ... Вєсь на Білоозері; Пєрьм у названій так ґубернії; ... Пєчора на ріці Пєчорі. Деякі із цих народів уже зникли в новітні часи або змішалися з Росіянами...» [1, том 1, с. 45].

 І підсумував у своїй книзі професор В.О. Ключевський на с. 44:

«...Наша великоросійська фізіономія не зовсім точно відтворює спільнослов'янські риси.., (що) з великою ймовірністю ставлять на карб фінського впливу».

Аналізуючи, навіть ці державні мужі – Н.М. Карамзін і В.О. Ключевсьький, змушені були обронити безцінні скарби правди, бо оминути її не могли. Їхнім завданням і було так «скаламутити» історичну правду, щоб наступні покоління повірили в правдивість їхніх висновків.

Ми мусимо усвідомити: перекручування фактів і подій, їхнє замовчування або звеличування, «змішування» народів і наступне їх обрусіння провадилося на «великоруській» землі споконвіку і було усвідомленою політикою.

Скільки мільйонів українців, білорусів, євреїв, молдаван, татар, чувашів, мордвинів, латишів, казахів, вірменів та інших стали за останні сотні років «великоросами» – хіба лише Бог знає. Ворушити це питання не варто. Нехай кожен живе тим, ким побажав сам чи його предки. Але ми мовимо про історію великоросів, їхні джерела, про те, «де взялася й звідки походить великоросійська земля», її народ. І в цьому питанні, до якого багато років не допускалася еліта народів неросійської національності, наспів час спільно «відокремити зерно від полови», розвіяти міти й брехні Російської імперії, які насаджувалися сотні років.

 

 

ПОВНІСТЮ РОМАН-ДОСЛІДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА БЄЛІНСЬКОГО “КРАЇНА МОКСЕЛЬ” В УКРАЇНСЬКОМУ ПЕРЕКЛАДІ ІВАНА АНДРУСЯКА ЧИТАЙТЕ ОКРЕМИМ ВИДАННЯМ, ЯКЕ ГОТУЄТЬСЯ ДО ДРУКУ У ВИДАВНИЦТВІ ІМЕНІ ОЛЕНИ ТЕЛІГИ