ТАК ОЧИЩУЄТЬСЯ КУЛЬТУРА

Зачувши саме лише ім’я драматурга, – Олександр Корнійчук, – хто б не хапався за голову?!

Зачувши саму лише назву п’єси, – «В степах України», – хто б не плювався…

Аякже: колгоспи «Смерть імперіалізму» і «Тихе життя» – тьху, яке «вишукане протистояння назв»… Звісно: Галушка і Часник – яке неприховане, відверте знущання з українця вже самими прізвищами головних персонажів «комедії»! Чого, мовляв, від цих хохлів-малоросів чекати, як їм усе галушки з часником на умі.

Одне слово, «в курсє дєла» – «найправильніший» за сталінськими мірками драматург, котрий залишив чи не наймерзотніший слід «кованими чоботами» в трагічній історії українського письменства ХХ сторіччя, і чи не найгидкіше його «творіння» з часів щонайдикішого розгулу сталінщини – так би мовити, апотеоза соціалістичного реалізму. Колись усю оцю гидоту, все оце національне приниження, весь оцей дикунський абсурд, від якого нормальну людину кидає в дріж, вивчали в школі, вдовбували дітям у голови «ідеали мряксизму-баранізму». Навіть тоді кожній дитині з елементарним мистецьким чуттям було зрозуміло, що нічого «художнього» в таких «шедебрах» нема і бути не може, що дібрані вони для вивчення в сов’єцькій школі лише з ідеологічних міркувань імперського знущання з української нації – для оглуплювання мас.

А зараз… Зараз таке збоченство якщо хтось і вивчає, то хіба фахові історики літератури – як картинку з тоталітарного минулого.

Тим не менше, саме зараз – і з неабияким успіхом – у київському Театрі на Подолі йде вистава за п’єсою Олександра Корнійчука «В степах України»!

Кому б, здавалося, нині знадобилося «реанімовувати» цю апотеозу сов’єцької глупоти? Чи не яким-небудь шовінюгам, котрих і так розплодилося останнім часом стільки, що хоч греблю ними гати?

Виявляється, зовсім ні. Мало того: поставив цю п’єсу один із – без жодного перебільшення – найкращих сучасних українських режисерів Віталій Малахов. І поставив її блискуче! Найперше тому, що він подав отой жахливий сюжет із 1936 (переддень 1937-го!) року так, як він під ту пору відбувався насправді.

Нагадаємо: у Корнійчука є два колгоспи-сусіди, керовані «героями громадянської війни» (нікого чомусь «не муляє» очевидна, здавалося б, істина, що в громадянській війні героїв не буває!). Часник править колгоспом «Смерть імперіалізму» в дусі сталінських вказівок, тоді як Галушка із колгоспом «Тихе життя» збочує з генеральної лінії партії. Тут раптом з’являється «мудрий» секретар обкому, який представляється шофером і таким чином «розбирається в ситуації зсередини» – ліквідовує «Тихе життя» і благословляє «Смерть імперіалізму». Усе це, звісно, на фоні дурнуватих смішків, де Галушка – неодмінно у вишиванці і весь такий «шароварно-малоросійський» – виглядає записним ідіотом, а Часник – неодмінно у модній тоді комуністичній шкірянці – розумним і правильним.

У Малахова тим часом усе стає з голови на ноги. Галушка і Часник справді брали участь у буремних і трагічних подіях української революції 1917–1921 років і справді зовсім по-іншому повели відтак господарювання: Часник «у лівацькому дусі» створив класичну комуну – голодну і дикунську, тоді як Галушка спробував, як то кажуть, «крутитися» і правдами-неправдами, обходячи сов’єцькі закони, забезпечувати і собі, і своїм людям безбідне життя. І тут з’являється отой секретар обкому в образі шофера – класичний тип каґебіста, – який у висліді й руйнує традиційний український уклад сільського життя, приносить страшну атмосферу доносів і наклепів. Галушка, без сумніву, закінчить своє життя десь на Соловках, тоді як Часника… розстріляють після того, як зміниться секретар обкому.

Що найкраще вдалося Малахову – це, розпочавши з нібито смішок і жартів (відверто, між іншим, знущальних із «сов’єцького способу життя»), відтворити відтак на сцені страшну атмосферу насування сталінського терору. Використавши апотеотичний текст доби соцреалізму, він на прикладі Корнійчука наочно показав нам, що таке сов’єти насправді, як комуністичний режим нищить душі й руйнує долі.

Показав, як ідеологічна зброя комуністів обертається проти них самих.

Так очищується українська культура.

Іван АНДРУСЯК