Сергій МАХОТІН
СТРАШНА ЗБРОЯ
Веселі оповіді й казки
Переклав із російської Іван АНДРУСЯК
ПО ОЧАХ БАЧУ
Ольга Олексіївна відкрила класний журнал, і стало чутно, як поверхом вище бухає в спортзалі баскетбольний м'яч.
– Мене зараз викличе, по очах бачу, – шепнув Юрко.
– Скоро дзвінок, – спробував я його заспокоїти.
– Ні, викличе, по очах бачу.
– До дошки піде Костенко, – оголосила Ольга Олексіївна.
Товстий Сашко Костенко незграбно вибрався з-за парти й, шаркаючи, побрів між рядами.
– Не вивчив, по вухах бачу, – засмутився Юрко.
Костенко стояв біля дошки, опустивши голову.
– Учив? – запитала Ольга Олексіївна.
Костенко мовчав, переминаючись із ноги на ногу. Його великі рожеві вуха стрімко червоніли.
– Сідай, Костенко, – зітхнула Ольга Олексіївна. – Двійка.
– Не в дусі вона сьогодні. Ой, не в дусі! – зашептав Юрко. – По помаді бачу.
– По якій помаді?
– По губний, який же ще!
– До чого тут помада? – здивувався я.
– До того, що немає помади! – Юрко глянув на вчительку й тихо затараторив мені у вухо: – Не встигла причепуритися, навіть губи не помазюкала. Виходить, у родині щось не клеїться, із чоловіком посварилася, горня розбила, суп пересолила, усе з рук валиться, яка вже тут помада!..
Я подивився на Юрка й покрутив пальцем біля скроні.
– Таня Яременко, – викликала Ольга Олексіївна.
– Скасування кріпосного права супроводжувалося руйнуванням бідних верств селянства, – з наснагою почала відмінниця Яременко.
До дзвінка залишалося зовсім трішечки. Юрко розслабився й розвалився на стільці. Потім подивився на Ольгу Олексіївну, нахилився до мене й мовив:
– Узагалі, вона тітка незла. Усе в неї ще налагодиться, по зачісці бачу.
– Як це? – не зрозумів я.
– Як, як! – розсердився Юрко. – Не бачиш хіба? Зачіска модна, симпатична. З такою зачіскою вона швиденько ще раз заміж вийде. Удруге вже не помилиться, добере чоловіка роботящого, покладливого...
– Шевелько! – пролунав голос Ольги Олексіївни. – Продовж відповідь Яременко. Сідай, Таню. П'ятірка.
Юрко підвівся, подивився на годинники і тяжко зітхнув.
…На перерві Юрко відкрив щоденник і взявся уважно розглядати нову двійку.
– З неохотою поставила, – казав він. – Хіба це двійка? Он, Валентина за диктант, поглянь, якого пару втелющила. Жирна, аж на наступну сторінку відпечаталася. А це що за двієчка? Крихітна, із завиткою якоюсь. Ні, з великою неохотою поставила. По почерку бачу!
ВИ СЕМЕНКА НЕ БАЧИЛИ?..
Мишко сунув до дошки так неохоче й повільно, що коли він нарешті дійшов, настав другий урок.
– Слухаю тебе, – сумно промовила вчителька фізики.
– Вірш Шевченка «Заповіт», – так само сумно відгукнувся Мишко. – «Як умру, то поховайте...»
– Зачекай, до чого це? – здивувалася вчителька. – Яке «умру», кого «поховайте»?! Ти правило буравчика вчив чи ні?
– Правило буравчика? – Мишко розгублено закліпав.
– Усе зрозуміло! – сказала вчителька. – Неси щоденника.
Мишко зітхнув і пішов до своєї парти.
Він сунув так неохоче й повільно, що коли нарешті дійшов, настав уже третій урок.
– До дошки піде... – учитель географії відкрив журнал. – До дошки піде Семенко. Минулого разу ми говорили про Валдайську височину. Покажи її на карті.
Мишко сунув до карти так неохоче й повільно, що коли він нарешті дійшов, настав четвертий урок.
– Валдайська височина... – почав він, цілячись указкою в пластмасовий скелет.
– Яка ще Валдайська височина?! – здивувалася вчителька біології. – Про що я оце розповідала? Повтори.
Мишко задумався. Він думав так неохоче й повільно, що опам'ятався, лише коли з класу, галасуючи й штовхаючись, почали вибігати однокласники.
«Обід!» – здогадався Миша й рушив у їдальню.
Їв він довго. Спочатку суп. Тоді сосиски з вермішеллю. Потім пив чай зі здобною булочкою.
Час від часу до нього долинали якісь сторонні звуки, дзвінки, крики: «Канікули!»
Мишко допив холодний чай, підвівся і рушив у свій клас.
– А, Семенко! – зупинила його в порожньому коридорі класна керівниця. – Давно тебе не бачила. Однокласники твої мене відвідують. Такі молодці! Слава Левченко письменником став. Ігор Лепеха артистом. А в Курочкіна з Лисовою двійнята народилися, дівчатка, обидві руденькі. Ти заходь частіше, – кивнула вона на прощання.
Мишко зрозумів, що уроки скінчилися, і пішов додому.
По дорозі він раз у раз зупинявся, згадував правило буравчика, повторював про себе вірш Шевченка і намагався уявити собі Валдайську височину.
Він ішов так повільно, що я почав позіхати й неодмінно заснув би, якщо б не поставив у цій розповіді крапку.
Покажіть мені хлопчака, який не мріє про славу. І я розсміюся йому в обличчя! Бо таких хлопчаків не буває. Яким уже тихонею й марудою не був Віталик Шпалерний, але й він потай чекав свого часу.
І доля посміхнулася йому.
Трапилося це після уроків, коли Віталик понуро брів додому із банальною трійкою з української. На перехресті засвітилося жовте, тоді червоне, тоді знову зелене. А він усе стояв і витріщався на дім через дорогу.
Нічого такого, на перший погляд, у будинку не було. Звичайний шестиповерховий будинок. З нудною вивіскою «Швейне ательє». Але це вчора. А сьогодні четверо бадьорих робітників у синіх комбінезонах приладжували до стіни нову вивіску. І на ній великими літерами красувалося його, Віталика, прізвище!
Пробіли між літер були широкі, – вони немов закликали вимовляти прізвище неквапно, ковтнувши від захвату повітря: «Ш П А Л Е Р Н И Й».
Із радісним хвилюванням Віталик оглянувся на перехожих, що стояли біля світлофора. Деякі поглядали на нову вивіску з цікавістю.
– Час би нам уже й ремонт зробити, – сказала одна тітонька, звертаючись до чоловіка.
– Так... – відгукнувся той без ентузіазму.
Назавтра Віталик уперше в житті прогуляв без поважної причини два уроки. Учителька так і записала йому в щоденник: «Прогуляв без поважної причини». Звідки їй було знати, що перший шкільний дзвінок і початок роботи нового магазину збігаються. Віталік просто не міг не зайти у свій магазин.
Він із задоволенням гуляв по просторій залі, з цікавістю розглядав зразки шпалер під склом. Їх було, певно, не менше сотні. Або навіть більше. Різних кольорів, із різноманітними візерунками й малюнками. На полицях акуратно лежали запечатані рулони, немов таємничі сувої з інопланетної бібліотеки.
Відвідувачів у магазині все більшало. Приїхало телебачення. Режисер ходив по магазину, вказуючи операторові, що знімати. Потім сказав:
– Потрібні дитина з мамою.
«Мамою» вибрали соромливу товстеньку пані. «Дитиною» – Віталика.
– Посміхнися! – велів йому режисери. – Ось так, чудово. Дивися прямо в камеру й виразно вимовляй: «ШПАЛЕРНИЙ» – це клас!» Зрозуміло?
– Нескромно якось... – зам'явся Віталик.
– Це ж реклама! – засміявся режисер і простягнув йому рулон шпалер. – Тримай так, як вартовий тримає автомат, – навскоси. Усі готові? Почали!
Рум'яна товстенька пані, яку навантажили цілим оберемком рулонів, почервоніла ще дужче й вигукнула жалібно:
– Нехай світ стане кращим!
– Шпалерний – це клас! – лунко уклав Віталік.
– Знято! – сказав режисер. – Всім спасибі!
– Може, дубль? – запитав оператор.
– Часу немає. Нам ще пельмені монтувати, сьогодні етер.
Про пельмені Віталік не зрозумів. І навіть не одразу зміркував, який папірець тицьнув йому режисер на прощання. Виявилося – десять доларів. Що з ними робити, Віталик не знав і просто віддав їх увечері матері.
– Це звідки вони в тебе? – ойкнула та.
– Я в рекламі знімався.
– І що рекламував?
– Наше прізвище.
Батько відклав синового щоденника й недовірливо похитав головою:
– Прогуляв і виправдуєшся? Так якби мені за прізвище доплачували, я б не на будівництві надривався, а...
Домріяти він не встиг. У телевізорі з'явилася весела фізіономія Віталика, який упевнено заявив:
– Шпалерний – це клас!
Мати, упустивши зелену купюру, повільно опустилася на табуретку.
Рум'яна товстенька пані в кадр не потрапила. І це було Віталику приємно. Виходило, що саме він – головний герой.
До опівночі рекламний ролик прокрутили ще кілька разів. Він тривав усього кілька секунд, і, може, тому хотілося дивитися його ще і ще.
Матері зателефонувала подруга: чи не твій це Віталик шпалери рекламує?
Батько поглядав на сина з повагою і схвально кивав.
Наступного дня з'ясувалося, що мало не весь клас бачив новий рекламний ролик. Хлопчаки плескали Віталика по плечу:
– Це круто!
– Треба було сказати не «Шпалерний – це клас!», а «Шпалерний – це п'ятий «б» клас!»
– Однаково круто!
Дівчатка захоплювалися його фотогенічністю й приємним голосом.
І лише вчителька обурювалася:
– Шпалерний – це не клас, а ганьба! Навіть першокласникові відомо, що «не» з дієсловами пишеться роздільно. Не прізвище прикрашає людину, а людина прізвище. Запам'ятаєте це.
«Заздрить», – посміхнувся про себе Віталик.
Телебачення наполегливо продовжувало утверджувати його славу. Однак через місяць наполегливість почала слабшати. Рекламний ролик миготів на екрані все рідше, а потім і взагалі зник.
А наприкінці чверті Віталик знову стояв на перехресті. Запалився жовтий, тоді червоний, тоді знову зелений. Віталік усе стояв і з жахом спостерігав, як четверо бадьорих робітників у синіх комбінезонах приладжують до стіни того ж таки будинку нову вивіску.
Перейшовши нарешті через дорогу, він тільки й зміг вимовити:
– Це що ж тут буде?
– Тут, хлопче, шикарна пивна буде, – відгукнувся один з робітників. – Тобі сюди рано ще.
– А магазин де?
– Хтозна. Ти відійди від драбини, бо ще молоток на голову звалиться.
Якби Віталик знав, який нищівний удар чекає його в школі, він би віддав перевагу молотку.
Учителька ввійшла в клас не сама, а привела за руку новенького.
– Знайомтеся, діти. Ваш новий однокласник – Юрко Бочкарьов.
– «Бочкарьов – правильне пиво!» – гримнув хором просунутий у телерекламі п'ятий «б» клас.
– Дурні! – закричав Віталік. – Не прізвище прикрашає людину, а людина прізвище!
Але в цій метушні його ніхто не почув.
Повернувшись додому, Віталик закинув у куток рюкзак і ліг на тахту. Він лежав обличчям до стіни, дивлячись на старі вицвілі шпалери. Батько давно хотів поміняти їх на нові, які-небудь іспанські або фінські. Але так і не поміняв.