ПРОГУЛЯНКА ІЗ ЗАДОВОЛЕННЯМ ТА НЕ БЕЗ МОРАЛІ

 

“Колись в одній країні парки називали парками культури та відпочинку. Якщо з відпочинком усе було зрозуміло, то з культурою виходило якось негаразд”. Саме так – негаразд – виходить воно й досі, причому не лише в контексті, мовою документів кажучи, “садово-паркового мистецтва”, але й мистецтва як такого, – бодай з огляду на те, що невід’ємною його частиною мусить бути і вельми “розлогий” у сенсі виражальних можливостей жанр художнього есею, доволі популярний у світі, але в нас чомусь підозріло глибоко “призабутий”. Есеями нині називають у кращому разі “вільно” викладені наукові студії, а в гіршому, але значно поширенішому – сумнівного штибу журналістські “розмишлюхи”, щедро пересипані фальшивими вигуками і банальними “одкровеннями”. Тоді як живу художню есеїстику нам ще слід освоювати, і чи не першими кроками на цьому шляху бачиться останнім часом низка текстів Юрія Андруховича, Костянтина Москальця і Василя Махна. Для справдешніх гурманів цього жанру видавництво “Критика” запропонувало нещодавно збірник есеїв “тернопільського нью-йоркця” Махна із симптоматичною назвою “Парк культури і відпочинку імені Ґертруди Стайн”.

Ім’я Василя Махна відоме з середини 1990-х, коли він заснував у Тернополі модерний літгурт “Західний вітер”. Він писав свою “Книгу пагорбів і годин”, абсолютно не переймаючись мінливими вимогами літературної моди, але дуже сторожко сприймаючи найменші інтелектуальні зрухи і відверто зважаючи на почуття художнього смаку. Згодом життя розвернулося на 180 градусів, і Василь несподівано змінив затишний “домашній” Тернопіль на далекий Нью-Йорк, але, на відміну від багатьох еміґрантів-інтелектуалістів, не загубився у його безконечних лабіринтах, а поступово став одним із найдостойніших репрезентантів модерної української культури у мистецьких салонах “перехрестя світу”. Відтак його есеї покликані (не дивуйтеся!) відкрити нам... Америку. Не всю, звісно, а ту, яку трохи більше півтоліття тому так само відкривав, скажімо, іспанець Федеріко Гарсія Лорка своєю книжкою “Поет у Нью-Йорку” – країну поетів і... парків, із одного з яких, відомому пам’ятником засновниці славетних паризьких літературних салонів Ґертруді Стайн, і починається оповідь.

Утім, Америка – лише один із “мандрівних приводів”, бо далі – Румунія з Нікітою Станеску, Польща з Вітольдом Ґомбровичем, але чи не найбільше – Сербія, до котрої автор якось особливо прихильний. Але скрізь – інтелектуальний діалог, який нині так конче потрібен і який наближає нас до європейської спільноти направду значно більшою мірою, ніж “виверти” політиків... Адже Махнова книжка – це справдешня “прогулянка інтелектуальними світами”, з яких не існує виходу – і добре, що не існує. Бо “прогулянки спонукають до роздумів, часом парадоксальних, це одна з рис людського відчуття культури як явища, що дарує нам можливість блукати світами в часі та просторі”, як того й вимагає такий актуальний нині жанр есеїстики.

Іван АНДРУСЯК