СВІТЛАНА ЛУЦКОВА

НЕЗВОРОТНІ ПРОЦЕСИ,

АБО ОТРУЄННЯ НОВИМ ДЕҐЕНЕРАТОМ

(під впливом Івана Андрусяка і його “Отруєння голосом”)

Дуже особисте

 

І.

Вертаючись в дзеркало, не забудь причинити двері.

Іван Андрусяк

 

Цей схлип в круговерті дощу і поламаних крил,

Що все тріпотіли старанно, неначе вітрила,

У горлі застиг і умер(з). І не треба вітрил,

Якщо ти вже знаєш, які вони з себе, ті крила.

 

Хай кожне перо облетить, як палкий пустоцвіт,

Об землю заб’ється й задзвонить своїм пустоцвітом.

І, може, в ту мить пошкодує мене цілий світ.

Та нащо той світ, коли ти уже став цілим світом?

 

Дивися у воду, як в дзеркало. Пильно дивись.

Чи тепла вода, що колись упаде тобі снігом?

Не вниз упаде, а потойбіч – у серце, у вись,

На голову змучену інеєм, попелом, ігом.

 

У тіло солоне цілунки, як сльози, вростуть,

І тіло вросте у солоне від остраху ложе.

Почують усі, як червоним байки зацвітуть.

А мо’, й не почують – ув острах вслухатись не гоже.

 

Дивися у дзеркало. Пильно, як в воду, дивись.

Якийсь ренегат вже його, наче воду, розхлюпав.

Ключі загубились. Усі вже давно напились,

Та хтось спересердя у двері зачинені гупав.

 

На тисячі скалок мої дзеркала розбрелись.

У кожній живе як не іскра, то схиблений покруч.

Мої дзеркала розбрелися на тисячі бризк.

Якась із тобою назавше залишиться поруч.

 

Вітриську шалений, печальних ронделів не грай.

Я впала так швидко, що навіть не встигла забитись.

Як ти – мій покірний, маленький, засмучений Кай –

Збиратимеш друзки, яким не судилось розбитись.

 

ІІ.

Зима на дотик довга і червона,

Як шкіра блазня, вимочена в оцті.

Іван Андрусяк

 

Мовчіть, фанфари, літні до безтями.

Спекотні оди хай не палять вух.

Усе дарма. Бо холодно між нами

Від затяжних червоно-чорних смуг.

 

Хай блазень сушить проти сонця зуби –

Його соті смішне аж до плачу.

Гудуть фанфари, наче мідні труби.

Хай переплбчу, ніж переплачỳ

 

За кожен день, в чужій прожитій шкірі,

За кожну ніч, коротку, наче мить.

Все справедливо. Кожному – по вірі.

Мовчіть, фанфари. Блазня не будіть.

 

Мовчіть, як я – ні слів не чуть, ні кроків.

(Що ж більше палить, оцет чи смола?)

Я з чоловіком не була сто років.

Я чоловіком сотню літ була.

 

Мені б туди, у царство аквілонів,

Де шал спада так легко, наче шаль.

Кохання кажуть, як зима – червоне.

А біле – не кохання. Біле – жаль,

 

Як ніжність – ніж, що крає серце власне,

Окрайці серця кришаться птахам.

Чи не звільнить в собі отого блазня?

Чи є різниця, блазень він чи хам?

 

Чи-чи-чир-чир, – почулось зовсім близько.

Довбуть кришки. Цвірінькають. І Ви?..

...Біжить зима, червоним хтивим писком

винюхуючи перший рух трави.

 

ІІІ.

Тікати можна повільно, як осінь,

як птах на околиці співу, як гливи із лісу,

але здогонить тебе усе той же сніг,

і щоразу він буде іншим.

Іван Андрусяк

 

Витікають із хмар перестояні сині меди.

Утікають з-під ніг перетоптані звичні твердині.

Самосуд ще триває, та я не вернуся туди.

Самоосуд звершивсь – самоту вибираю віднині.

 

Закінчились думки. Тра’ купити іще цигарок.

Цілий дім заснували слідами розбещені лярви.

Нині з моди виходить банальний терновий вінок.

Нині входять у моду пишноти, амброзії, лаври.

 

Ви-тікатиму тихо, як Ви. Час іде: тік-не-так...

Перший сніг (і останній), в цілому, погоди не робить.

Просто в груди, як титул, всмоктався роздвоєний знак,

Наче знак розділовий, що впевнено речення дробить.

 

Затаврована ним, яко смертниця в довгім плащі,

Не співатиму більше. Од рота слова оддираю.

На околицях співу все ’дно: хоч співай, хоч кричи.

На око-лицях лиць у Всевидюче око впадаю, –

 

Не в дитинство, не в сон, не у ноги, як падають ниць.

Біла магма сльози поглина і сьогодні і вчора.

Тінь тернової гілки – на кожному аркуші шкіц.

Я – черниця його. Я сама одягнулась у чорне.

 

Залишилось бажання: знайти ще чиїсь голоси,

Засотатись між них, закрутитись у лялечку-кокон,

Бо майбутній метелик не зна про набридливий сніг,

Що здогонить тебе як не з того, то з іншого боку,

 

Охолодить думки, не дозволить згоріти у них.

(Шлях попереду довгий, а ти вже зі шляху ізбився!)

Передчасне знання диким холодом вдарить під дих:

Передчасне успіння – це сніг, що не

 

Джерело: альманах “Радосинь”, 2004, ч. 1-2.

Хостинг от uCoz