Цей схлип в круговерті дощу і поламаних крил,

Що все тріпотіли старанно, неначе вітрила,

У горлі застиг і умер(з). І не треба вітрил,

Якщо ти вже знаєш, які вони з себе, ті крила.

Хай кожне перо облетить, як палкий пустоцвіт,

Об землю заб’ється й задзвонить своїм пустоцвітом.

І, може, в ту мить пошкодує мене цілий світ.

Та нащо той світ, коли ти уже став цілим світом?

Дивися у воду, як в дзеркало. Пильно дивись.

Чи тепла вода, що колись упаде тобі снігом?

Не вниз упаде, а потойбіч – у серце, у вись,

На голову змучену інеєм, попелом, ігом.

У тіло солоне цілунки, як сльози, вростуть,

І тіло вросте у солоне від остраху ложе.

Почують усі, як червоним байки зацвітуть.

А мо’, й не почують – ув острах вслухатись не гоже.

Дивися у дзеркало. Пильно, як в воду, дивись.

Якийсь ренегат вже його, наче воду, розхлюпав.

Ключі загубились. Усі вже давно напились,

Та хтось спересердя у двері зачинені гупав.

На тисячі скалок мої дзеркала розбрелись.

У кожній живе як не іскра, то схиблений покруч.

Мої дзеркала розбрелися на тисячі бризк.

Якась із тобою назавше залишиться поруч.

Вітриську шалений, печальних ронделів не грай.

Я впала так швидко, що навіть не встигла забитись.

Як ти – мій покірний, маленький, засмучений Кай –

Збиратимеш друзки, яким не судилось розбитись.

Мовчіть, фанфари, літні до безтями.

Спекотні оди хай не палять вух.

Усе дарма. Бо холодно між нами

Від затяжних червоно-чорних смуг.

Хай блазень сушить проти сонця зуби –

Його соті смішне аж до плачу.

Гудуть фанфари, наче мідні труби.

Хай переплбчу, ніж переплачỳ

За кожен день, в чужій прожитій шкірі,

За кожну ніч, коротку, наче мить.

Все справедливо. Кожному – по вірі.

Мовчіть, фанфари. Блазня не будіть.

Мовчіть, як я – ні слів не чуть, ні кроків.

(Що ж більше палить, оцет чи смола?)

Я з чоловіком не була сто років.

Я чоловіком сотню літ була.

Мені б туди, у царство аквілонів,

Де шал спада так легко, наче шаль.

Кохання кажуть, як зима – червоне.

А біле – не кохання. Біле – жаль,

Як ніжність – ніж, що крає серце власне,

Окрайці серця кришаться птахам.

Чи не звільнить в собі отого блазня?

Чи є різниця, блазень він чи хам?

Чи-чи-чир-чир, – почулось зовсім близько.

Довбуть кришки. Цвірінькають. І Ви?..

...Біжить зима, червоним хтивим писком

винюхуючи перший рух трави.

Витікають із хмар перестояні сині меди.

Утікають з-під ніг перетоптані звичні твердині.

Самосуд ще триває, та я не вернуся туди.

Самоосуд звершивсь – самоту вибираю віднині.

Закінчились думки. Тра’ купити іще цигарок.

Цілий дім заснували слідами розбещені лярви.

Нині з моди виходить банальний терновий вінок.

Нині входять у моду пишноти, амброзії, лаври.

Ви-тікатиму тихо, як Ви. Час іде: тік-не-так...

Перший сніг (і останній), в цілому, погоди не робить.

Просто в груди, як титул, всмоктався роздвоєний знак,

Наче знак розділовий, що впевнено речення дробить.

Затаврована ним, яко смертниця в довгім плащі,

Не співатиму більше. Од рота слова оддираю.

На околицях співу все ’дно: хоч співай, хоч кричи.

На око-лицях лиць у Всевидюче око впадаю, –

Не в дитинство, не в сон, не у ноги, як падають ниць.

Біла магма сльози поглина і сьогодні і вчора.

Тінь тернової гілки – на кожному аркуші шкіц.

Я – черниця його. Я сама одягнулась у чорне.

Залишилось бажання: знайти ще чиїсь голоси,

Засотатись між них, закрутитись у лялечку-кокон,

Бо майбутній метелик не зна про набридливий сніг,

Що здогонить тебе як не з того, то з іншого боку,

Охолодить думки, не дозволить згоріти у них.

(Шлях попереду довгий, а ти вже зі шляху ізбився!)

Передчасне знання диким холодом вдарить під дих:

Передчасне успіння – це сніг, що не