Віктор Лунін

Пригоди Здобної Лізи

Повість-казка

Переклав із російської Іван Андрусяк

 

 

Розділ 1

Кондитер Крем

 

Трапилося це в місті, а точніше, в містечку Пастилі. Як?! Ви не знаєте такого містечка? Дивно! Адже воно хоч і невелике, та славне! Славиться своїми солодощами. Відтак і назву отримало не випадково. Колись, давно-давно, мешкала в ньому жінка на ім'я Пастила. Вона була власницею кондитерської й сама готувала цукерки, пампушки, пряники, пироги й тістечка. І ось що вона одного разу придумала! Взяла великі соковиті яблука, протерла їх крізь тертку, потім змішала отриману кашку з цукром, збила її з яєчним білком і поставила в каструльці на невеликий вогонь. Коли кашка загусла, Пастила зняла каструльку з вогню, а потім, давши рожевій масі охолонути, вийняла її з каструльки й нарізала на невеликі брусочки.

– Ням-ням! Смачно! – сказала вона, спробувавши один із них. А інші віднесла в магазин і того ж дня продала.

І справді, нічого смачнішого мешканці містечка доти не їли. За це вони були такі вдячні Пастилі, що, не замислюючись, назвали її ім'ям не лише ці солодкі брусочки, що тануть у роті, а й своє містечко.

Після смерті Пастили власником кондитерської став її син Вафля. А коли він пішов на спочинок, справа перейшла до онука Пастили Конфітюра. Одне слово, як ви вже, певно, зрозуміли, геть усі наступні покоління славетного роду Пастили були кондитерами. А в той час, про який ми оповідаємо, міським кондитером був її далекий нащадок Крем.

Крем не лише перейняв усі секрети майстерності своїх предків, але й неабияк їх помножив. Він умів приготувати немислиму кількість усіляких булочок, рогаликів, ватрушок, бубликів, льодяників... Усього й не перелічити! Славився Крем не лише в Пастилі, а й далеко за її межами. Щоб покуштувати його торта або тістечка, люди нерідко приїжджали в Пастилу навіть із заморських країн. Одне слово, Крем був незвичайним кондитером! Можна навіть сказати, що він був справжнім чарівником! Щоправда, тривалий час він і сам про це не здогадувався. Та одного разу, виліпивши з тіста жайворонків, Крем раптом уявив їх живими. І ось що дивно! Коли він їх спік і дістав із печі, жайворонки злетіли під стелю. Були вони точнісінько такими, якими народилися в його уяві. Кондитер спробував їх піймати, та де там! Жайворонки пурхнули крізь вікно й розчинилися в повітрі. Більше він їх ніколи не бачив. Іншого разу в нього ожила крихітна пряникова качечка. Він тоді ще подарував її якомусь хлопчакові, що прийшов до нього в кондитерську по пряники.

Але Крем користувався своїм чарівним даром украй рідко. Лише якщо хтось конче потребував його допомоги. Так, наприклад, коли його сусідові, відомому математикові Плюсу-Мінусу знадобилося терміново відправити в інше місто листа, а листоноша, як на зло, захворів, кондитер без зайвих слів спік для приятеля булочку-голуба. І лише завдяки цьому лист вчасно дійшов до адресата.

А звісно! Крем був не лише незвичайним і роботящим, а й добрим. Усі в місті за це його любили. І майдан, на якому він мешкав, назвали на його честь Кремовим.

 

 

Розділ 2

Гірчиця

 

Лише одна людина в місті не любила Крема – його далека родичка Гірчиця. Вона сама хотіла бути кондитером, а Кремові просто заздрила. Заздрила його популярності. Заздрила його славі.

Гірчиця не завжди була Гірчицею. Коли вона народилася, батьки дали їй веселе й солодке ім'я Барбариска. Однак це ім'я їй зовсім не личило. Веселою вона не була, солодкого на дух не переносила. Зате вона полюбляла капостити. То наябедничає на приятеля, то нишком ущипне подружку. І ще вона обожнювала все гостре, гірке й солоне. Особливо їй припала до смаку гірчиця. Барбариска їла з гірчицею не лише варене м'ясо й котлети. Вона мазала гірчицю товстим шаром на хліб або навіть на тістечко. А іноді їла гірчицю просто з банки ложкою. Батьки не знали, що з дочкою робити. Боячись за її здоров'я, вони постійно відбирали в неї гірчицю й ховали в найпотаємніші закутки дому. Але Барбариска завжди її знаходила й знову бралася за своє. Одного разу, коли Барбарисці було років зо сім, хтось, сміючись, сказав їй, що вона не Барбариска, а Гірчиця. І це прізвисько так до неї прилипло, так їй пасувало, що про справжнє її ім'я ніколи більше й не згадували.

Гірчиця була Кремовою одноліткою і в дитинстві часто відвідувала його. Саме там Кремів батько Марципан навчав свого сина і її кондитерському мистецтву. І Гірчиця все робила, як він учив, і те ж робив Крем. Але чомусь завжди виходило так, що булочка, яку спік Крем, виявлялася гарною й смачною, а її – пересоленою й неїстівною. Ось якби Гірчиця зайнялась якою-небудь іншою справою, мабуть, з неї що-небудь путнє й вийшло б. Але вона хотіла бути лише кондитером, і ніким іншим! А в тому, що булочки в неї виходили не пропечені, а печиво переперчене, вона винила не себе, а Марципана.

– От Крема він добре вчить, – казала вона з образою в голосі, – а мене – ні!

Коли Гірчиці виповнилося сімнадцять років, вона виїхала з Пастили і тривалий час жила в інших містах і країнах. Як і в кого вона там училася кондитерської майстерності, невідомо, проте повернулася додому з цілковитою впевненістю, що тепер Кремові як кондитерові й кулінару до неї – як свині до неба.

«Без сумніву, – казала вона сама собі, – коли люди скуштують мої цукерки й тістечка, вони відразу ж зрозуміють, хто кращий кондитер, я чи Крем, і будуть купувати солодке лише в мене!»

І вирішила вона відкрити в Пастилі свою кондитерську. Гірчиця запросила найкращих міських мулярів, тесль, малярів і пічників. І вони переобладнали перший поверх старого будинку, що дістався їй у спадок від батьків, на просторий магазин із пекарнею. У вітринах магазину, за великими блискучими шибками, Гірчиця виставила величезні солом'яні кошики, вщерть наповнені муляжами рум'яних пиріжків і булочок. Над входом повісила велику, помітну здалеку вивіску «Заморські солодощі».

«Повз таку вивіску ніхто не зможе пройти», – думала вона.

І слід сказати, що тут вона мала рацію. Весь тиждень, поки Гірчиця готувала магазин до відкриття, цікаві так і товклися біля його входу. А в день відкриття перед магазином стояло стільки людей, що по вулиці неможливо було ні пройти, ні проїхати.

Гірчиця цього дня постаралася! Вона напекла гори пиріжків і ватрушок, приготувала кілька видів тортів і тістечок, безліч різноманітного печива й цукерок. Прилавки в магазині ломилися від товару.

Першими увірвалися в магазин мандрівник Бувалець, швець Підборко і кравчиня Обо́рочка. Вони найдужче в усьому місті любили солодке. Слідом за ними в магазин протиснулися математик Плюс-Мінус – він, як і всі математики, був неймовірно допитливим – і пожежник Водомет, який з обов'язку служби вважав, що мусить прибути на місце події раніше від інших. Невдовзі магазин був переповнений. Гірчиця ледве встигала обслуговувати покупців. Прилавки порожніли на очах. Це був успіх, справжній успіх! Гірчиця такого успіху навіть не очікувала. Вона була щаслива.

«Ось так, Креме! – подумала вона. – Доведеться тобі потіснитися, а може, – хтозна? – й закрити свій магазин!»

Але саме в цей самий момент страшний крик потряс кондитерську:

– Горить, цвях вам у п'яту! Ой, горить!

– Що горить? Де горить? – захвилювалися всі навколо.

– Усе горить! – знову пролунав несамовитий крик. – Ой, не втерплю! Рятуйте, допоможіть, цвях вам у п'яту!

Що тут почалося, й передати неможливо! Усі покупці водночас кинулися до виходу. Посипалися на підлогу відірвані ґудзики. Хтось когось штовхнув. Хтось комусь наступив на ногу. Навіть сміливий і рішучий пожежник Водомет не міг цьому завадити й з криком: «Пожежа! Рятуйся хто може!» – вискочив із кондитерської.

Останнім, піддавшись загальній паніці, покинув магазин швець Підборко. Саме той швець Підборко, через якого й стався весь цей гармидер. Тому що не хто інший, як він, закричав: «Горить, цвях вам у п'яту!», – надкусивши гірчичний пиріжок.

Більше в магазин до Гірчиці не заходив ніхто й ніколи. Хіба який-небудь приїжджий зрідка забрідав помилково.

Ох, як переймалася Гірчиця! Як лаяла мешканців Пастили!

– Невдячні дурні! – кричала вона, розмазуючи долонею сльози по щоках. – Усе їм подавай із цукром! Усе їм продавай солоденьке! У-у, не можу! Невже вони не розуміють, що від солодкого погіршується апетит і псуються зуби?

Але, звичайно, найбільше діставалося від неї Кремові. Гірчиця вважала, що саме він – головний винуватець усіх її лих.

«Якби не було його, – думала вона, – люди б зрештою звикли до моїх пиріжків. Ну, нічого! Я йому влаштую! Я йому за все помщуся! Ось напущу на його дім мишей, ото він у мене потанцює!»

Вона зловила в підвалі свого будинку три десятки жирних мишей, посадила їх у міцну дерев'яну коробку і цілий тиждень морила голодом. Урешті миші стали такі голодні й злі, що почали гризти не лише стінки коробки, а й одна одну. Їхній проводир спробував було їх присоромити, але миші гуртом накинулися на нього й відгризли в нього хвіст. І тоді Гірчиця вирішила: «Час!»

Дочекавшись ночі, вона пересадила мишей у міцний плетений кошик, зав'язала кошик зверху шматком цупкої темної тканини, сама надягла довгий чорний плащ із каптуром, щоб її ненароком не впізнав який-небудь випадковий перехожий, і, взявши кошик у руку, рушила задвірками у бік Кремового майдану.

 

 

Розділ 3

Здобна Ліза

 

Кондитер Крем жив у своєму старому будинку сам. У нього не було ні дружини, ні дітей, ні собаки, ні кішки. Він звик до самотності.

До того ж він був зазвичай зайнятий з ранку й до ночі. Ще б пак! Адже він готував солодощі для цілого міста! І всі його думки були про рулети, цукерки й тістечка. Все інше для нього довгі роки не мало жодного значення. Однак віднедавна він раптом почав завважувати за собою певні дивацтва. Приміром, побачить на вулиці дітей, які весело бавляться, й одразу ж завмирає як укопаний. Очей від них відвести не може. І навіть про роботу забуває. Або зустріне якого-небудь приблудного собаку чи кішку – й гладить її, і пригощає. І чомусь на серці в нього стає від цього смутно й солодко.

«Напевно, це від самітності», – сказав собі кондитер.

І вирішив він кого-небудь завести. Спершу подумав про собаку. Але передумав. Адже собаці потрібно приділяти багато уваги, а він весь день зайнятий. Потім подумав про кішку. Але теж передумав. Адже за нею потрібно наглядати. Бо ж з'їсть усю сметану, приготовлену для пирога.

І раптом йому прийшла несподівана думка:

«Може, спекти кішку з борошна? Особливої уваги до себе не вимагає, на сметану не поласиться. Буде сидіти собі спокійнісінько біля моїх ніг і тішити мене своїм нявчанням».

…

 

 

Повністю текст читайте в книжці, яка готується до друку у видавництві «Махаон»