Святослав ЛОҐІНОВ

 

ОБЕРІГ БІЛЯ ПОРОЖНИСТИХ ПАГОРБІВ

 

– Доброго дня, шановний! Де я можу знайти високоповажного Ваді?

Ваді ще раз підкинув на долоні камінчик, тоді підняв очі.

Гість був височенний як вежа. На Заході взагалі живуть крупні істоти, але цей виділявся навіть серед них. Його ноги не стояли на землі, а топтали її. Широкі груди блищали карбованою збруєю, над якою кривилася потворна усмішка егіди. Мускулисті руки були оголені до ліктя й беззбройні – певно, прибулець не вважав, що Ваді може чимось йому загрожувати – сталевий шестопер залишився висіти біля пояса. Нічого дивного: гість сильний і великий – навіть підстрибнувши, Ваді не зміг би дістати рубчастої рукояті булави.

Задерши голову, Ваді глянув в очі велетневі. Нормальне обличчя, людське. А шолом золотий, блищить, цілячись у зеніт відточеною спицею.

«Через Опарище, мабуть, рачки повз, – прикинув про себе Ваді, – а шапку здогадався зняти. А то б нізащо не пройшов – блискавки в такий шишак уціляють за милу душу. Певно, хороша людина – не дурень і не спесивець. Жаль його...»

Ваді підкинув камінчик, піймав.

– І нащо тобі знадобився Ваді?

– Це я скажу тільки йому.

– Кажи. Я Ваді.

Велетень не здивувався, Певно, в тривалій подорожі встиг набачитися всього й знав, що не зріст визначає, яка людина, і не золото, й не залізо.

– Мене звуть Гаґен. Я із Західних земель. Мені потрібний світлий меч Шолпан.

Ваді, клацнувши пальцями, відкинув камінчик, показав порожні долоні:

– У мене немає меча. Я не воїн, не коваль і навіть сувенірами не торгую, хоча в окрузі валяється чимало старого заліза.

– Люди кажуть, що в тебе є талісман, з яким можна пройти повз Порожнисті пагорби.

Ваді згідно кивнув.

– Справді, оберіг у мене є.

Велетень швидко нахилився. Важка тінь накрила Ваді.

– Дай мені його! Дай лише на день. Цього часу мені вистачить, щоб облазити Порожнисті пагорби вздовж і впоперек. Усім відомо, що меч Шолпан там. Богатир, умираючи, встромив його в черево смоляного чудовиська, і вже не мав сил вирвати. А потім на пагорби впало безчасся, і меч там залишився, вплавлений у купу смоли. Клянуся світлом і тьмою, я поверну тобі твій талісман, щойно знайду меч.

– Навіщо тобі саме цей меч? Невже на світі мало інших клинків?.. Я можу показати тобі камінь, з якого стирчить рукоять, так густо замальована рунами, що не можна прочитати жодного слова. Правда, це камінь, а не смола, меч висмикнути буде непросто...

Гаґен похитав головою.

– Мені потрібний саме світлий меч. Якби мені протистояв дракон або гідра, я б знайшов спосіб упоратися з ними, але зараз на моєму шляху стоїть щось інше. Може, ти чув, поважний Ваді, що на Заході, в моїх краях, є Темна долина. Це прокляте місце! Удень воно нітрохи не відрізняється від будь-якої іншої долини, але Боже борони заночувати там. Твоє багаття згасне, і смолоскип спливе чадом, а тоді з'явиться Страх темряви. Він вип'є твою душу й залишить утікати порожнє тіло. Ніхто з тих, що стріли Страх темряви, не може розповісти, що було з ним, але з їхнього бурмотання народилися злі леґенди. Одні подейкують про чорного звіра, невидимого в пітьмі, лише двійко синіх очей каламутять погляд жертви. Інші розповідають про жінку в жалобному платті й з бездонною дірою обличчя, де плавають ті ж сині вогні. Селяни прозвали Страх пітьми Синюхою й насмілюються заходити в долину лише вранці. Я теж не знаю, хто живе там, але погань не повинна заважати людям, тому мені потрібний світлий меч, який розвіює духів ночі.

– Невже Синюха виповзла з Темної долини? Чи бруква, яку селяни саджають на нічиїй землі, по ночах почала божеволіти з жаху?

Гаґен розуміюче посміхнувся, присів навпочіпки, щоб теж бачити обличчя Ваді.

– До цього поки що не дійшло. Леви не їдять капусти, а Синюха не чіпає брукви, або ж бруква не здатна збожеволіти.

– Тоді в чому ж справа?

Велетень коротко реготнув.

– Справа в тому, що я не бруква й не турнепс. Я не можу спати спокійно, коли погань нипає поруч із моїм домом. Я – людина.

Ваді підібрав із землі п'ять камінчиків, вибрав найбільш придатний, примірився підкинути його на долоні, але не підкинув – обличчя співрозмовника було занадто близько.

– Ти не людина. Ти – герой. Людина не може заснути, коли поруч незрозуміле. Тоді вона називає це Синюхою і засинає, задоволена тим, як чудово все пояснила. Але ти не такий. Тобі потрібний супротивник. Гадаю, що якби Синюха жила під сімнадцятим морем, ти б і туди пірнув, щоб поборотися з нею.

Гаґен випростався. Гостроверхий шолом простромив небо.

– Так, ти маєш рацію. І саме тому я – людина.

Тепер Ваді знову міг підкидати й ловити камінчик і дивитися вгору, не боячись образити гостя.

– А раптом там немає звіра? А якщо там жінка, синьоока нічна красуня, а твої подорожани божеволіли від безнадійного кохання до неї?

– Жінку я бити не буду. Але й у цьому випадку я повинен глянути в її очі.

– Тримаючи в руках меч?..

Гаґен змовк, лише жовна на вилицях разом здулися, стримуючи різке слово.

Камінчик злетів, упав, зник у долоні.

«Яка вузька долоня стала в мене... і зморшкувата. Цікаво було б знати, чи довго я ще проживу...»

……………………………………………..

 

Переклад Івана Андрусяка

Книжка фентезійних оповідань Святослава Лоґінова в перекладі Івана Андрусяка готується до друку у видавництві «Грані-Т»

Текст повністю читайте в книжці.