ДИКА ЕНЕРГІЯ. ЛАНА
Роман
Переклад із російської Лесі Ворониної
(частини I – II) та Івана Андрусяка (частини III –
IV)
Видавництво “Теза”, Вінниця, 2006
ЧАСТИНА
ТРЕТЯ
(фраґмент)
Отямлююся від того, що великий крук довбе мене в руку. Проганяю кляту птицю. Крук відлітає, але недалеко. Тяжко сплигує на камінь.
Рука болить і кровоточить. Я спинаюся на коліна.
Круки! Здається, вони злетілися з усіх довколишніх гір. Деякі кружляють у ясному небі. Деякі сидять на камінні й на чомусь темному, розкиданому між камінням.
Я підводжуся. Небо синє. Сонце схиляється над горами. Але я погано бачу - все ніби в тумані.
Кроків за десять лежить Держись, який не пережив свою шістнадцяту весну. Вітер грає ворсом на його хутряній безрукавці. Поруч, викинувши вперед натруджені руки, лежить Ясь, майстер із роду Ведмедя. Молодий Римус лежить ниць, і крук сидить у нього на потилиці. А далі, на купі кам'яних уламків, лежить ще хтось, і на схилі гори, звідки ми всі зійшли, ходять круки серед убитих...
Із Заводу ніхто не повертається, так говорив Головань.
Головань?!
Спотикаючись, я йду від тіла до тіла. Заглядаю в обличчя. Впізнаю. Крізь молоді мертві риси все виразніше проступає Цар-мати, жовті іскри на дні чорних очей, хрипкий і гучний голос: “Ти принесеш біду трьом родам”...
Я принесла їм біду. Я і тільки я винна в їхній смерті. Цар-мати мала рацію, а Головань помилився.
Але серед мертвих немає Голованя. У мене з'являється надія.
Я відганяю круків, та вони мене не бояться. Каркають. Я чую їхні голоси й усвідомлю, що глухота пройшла. Мертва тиша, яка погубила мій загін, відступила.
Тоді я підбираю із землі трембіту. Відмахуюся від клятих птиць, як палицею, далі важко піднімаю розтруб до неба і, вдихнувши на повні груди, граю.
Трембіта вибухає риданням. Круки зістрибують із тіл і відбігають. Деякі стають на крило. Похоронний плач лине горами. Якщо його почує хтось із трьох родів - дізнається, що трапилося, і принесе звістку в селище...
Я опускаю трембіту. Чекаю: може, озветься хтось живий? Ніхто не озивається. Лише в спину мені впирається важкий, висмоктуючий погляд.
Я різко обертаюся.
Он воно що. Двері Заводу не зачинилися до кінця. Між залізною стулкою і бетонною стіною залишилася щілина. І вона, ця чорна щілина, притягає мене. Манить.
Я підходжу ближче - і розумію, чому стіна і стулка не зійшлися. Між ними лежить тіло Голованя. Зуби його по-вовчому вискалені. Борода - в скіпленій крові.
Я сідаю поруч із ним. Торкаюся рукою холодного чола. У мене язик не повертається дорікнути йому. Сказати: це ж ти вселив мені надію. Ти бачив роздоріжжя, два шляхи... Але майбутнє ніколи не відкривається повністю. І хто ж винен, що правдою виявилося видіння Цар-матері?
Ізсередини, з чорної щілини, віє теплим повітрям. Пахне залізом і розігрітою ізоляцією.
- Я залишуся з вами, - кажу вголос. - Не можу тепер повернутися. Не можу дивитися їм в очі... Навіщо я вціліла, скажи?!
Головань не відповідає. Я згадую його слова: “... можна буде увійти, Лано, і встромити клинок у Серце Заводу. Щось мені підказує, що воно м'яке, його можна проткнути...”
І він же тримає для мене двері!
Головань навіть після смерті допомагає мені й підказує дорогу. Та звісно, ось для чого я вижила. Ось для чого Головань помер, утримуючи двері. Ось для чого загинула молодь трьох родів - найкращі, сміливі, веселі...
Я дістаю з-за пояса Голованя його знаменитий широкий ніж. Подумки дякую.
Оглядаюся. Круки знову злетілися, знову бенкетують. Мені б поховати загиблих...
Але Головань тримає двері. І щілина - тепер я виразно це бачу - вужчає з кожною секундою.
Стиснувши зуби, мовчки попросивши в хлопців вибачення, я знову обертаюся до Заводу. З чорного нутра віє теплом, і я раптом розумію, що не ввійду туди. Всередину Заводу, своєю волею - не ввійду.
Відступаю на кілька кроків. Знову оглядаюся. Я повинна поховати їх, тоді повернутися в селище і, дивлячись в очі їхнім матерям, сказати...
Ні!
Іду до воріт. Бережно, як лише можу, відтягаю від пройми тіло Голованя. І, не даючи собі часи на роздуми, протискуюся всередину, в чорноту.
* * *
Усередині не темно. Звідкись пробивається червонувате світло. Я оглядаюся на двері: вони зачиняються. Ніби крук змахнув крилом: гух - і немає щілини. Мої мертві друзі, Головань - всі залишилися зовні.
Долаючи страх, по-вовчому скалю зуби. Тут, у цій задушливій напівтемряві, б'ється Серце Заводу. Я мушу знайти його і проткнути. Тоді їхня загибель не буде марною.
І, виставивши перед себе ножа, я йду туди, звідки дме гарячий вітер.
Вітер дужчає. Повітря надто сухе, у мене починають сльозитися очі. Все відчутніше дрижить підлога. Тепер я чую - відчуваю всією шкірою - вібрацію стін і стелі. Волосся ворушиться на голові: це первісний страх перед землетрусом.
Я лічу кроки. Встигаю долічити до трьохсот сімдесятьох двох і бачу попереду, в напівтемряві, джерело вітру. Це вентилятор із лопатями завбільшки з людину. Він працює, очевидно, впівсили. У прорізи між обертовими лопатями пробиваються, як ошмуття, клапті щільного жовтого туману. Вітер несе їх мені назустріч, вони тануть, не встигнувши долетіти до мого лиця.
Я відступаю. Потім підходжу ближче. За вентилятором - ще один коридор, до половини залитий жовтим туманом.
Лопаті рубають повітря. Вони не схожі на лопаті вітряків у місті - красивіші, складніші. І ритмічніші, бо в місті вітер то налітає, то слабшає, а цей вентилятор крутиться з постійною швидкістю.
Я заплющую очі й бачу дві можливості. Можливо, при спробі пробратися на той бік лопать перерубає мене навпіл. А можливо...
Ритм простий. Потрібно лише вловити його. Раз, два, три, чотири...
У такі моменти важливо не думати - лише слухатися ритму. Я щосили відштовхуюся від бетонної підлоги й стрибаю. На мить стаю частиною великого оберту, ще однією лопаттю. Вгвинчуюсь у крихітний простір між двома смертями, відчуваю, як вентилятор відтиняє пасмо мого волосся... Влітаю в туман. Падаю на долівку - вона вже не бетонна. Підлогою тут - сталева решітка. Вона впивається в мої долоні, боляче б'є по колінах. Я підхоплююся...
Моя голова піднімається над туманом. Я бачу тільки жовте коливання поверхні і над нею - іржаву, у вапняних бурульках, стелю. Коридор закінчується кроків за десять, і немає ні бічних ходів, ні дверей.
Безвихідь?
Вдихнувши сухого гарячого повітря, знову поринаю в туман. Лягаю на живіт, намагаюся побачити, що там насподі, під решіткою. Там якісь рухи і тьмяне світло. Згустки туману в тумані ходять, як хвилі, закручуються смерчиками у майже суцільній тиші.
Я шкодую, що не залишилася під небом, поруч зі своїми. Там лише мертві й круки - але там не так страшно.
Вистукую ритм - по решітці, лезом ножа. Звук виходить глухий і неприємний, але ритм нагадує мені, хто я і навіщо сюди прийшла. Я просуваюся вперед, у тумані, навколішки, обмацую стіни. Решітку не проломити - кожен прут на палець завтовщки, і вони сплетені, як нитки в добротній мішковині. Отже, треба шукати виходу...
І я знаходжу вихід. Це вузька труба, яка веде вертикально вниз. Із труби клубами валує жовтий туман. Я приловчилася ним дихати, але від нього висихає гортань і набігають сльози.
Я відкручую дерев'яного ґудзика від сорочки й кидаю вниз. Чую дзвінкий удар - наче ґудзик упав на барабан.
Мені страшенно не хочеться лізти в цю трубу. Я сиджу, осліпла в тумані, тримаюся за решітку і згадую енергетичне шоу. Згадую, як ми літали з Алексом... як ми із Ярим закликали весну. Від цього спогаду мені стає так гірко, що я, заплакавши вголос, затикаю ножа за пояс і, спустивши спочатку ноги, поринаю в трубу - спершу доводиться, розставивши ноги, триматися за іржаві стінки ліктями, ступнями й колінами, але далі труба вужчає, і я спускаюся по ній майже без зусиль.
А тоді застряю. Не можу проштовхнутися ні вгору, ні вниз. Не можу навіть як слід наповнити легені - бодай жовтим туманом. Це довга, моторошна хвилина - почуваю себе людиною, яку поховали живцем.
У роті - залізний присмак. На губах - кров. Піт ллється по спині, по скронях, по лобі, заливає очі. Я буду довго і страшно вмирати тут, сама, в темряві...
Ніколи - ні перед лицем енергоконтролера, ні на даху хмарочоса, ні в поєдинках мені не знадобилося стільки мужності, скільки знадобилося зараз для того, аби перестати битися в паніці. Аби просто розслабитися, відпочити й подумати, що робити далі.
Угору я рухатися не можу - отже, треба спускатися. Треба знайти засіб просочитися в цю кляту трубу. Вона не може бути безкінечною! Вона не може бути навіть дуже довгою - я ж чула, як упав ґудзик, дно десь поруч!
І одразу приходить інша думка: а якщо там немає виходу? Якщо труба просто заткнута пробкою?
Новий приступ паніки. Я задихаюся, на губах виступає піна. Може, саме так, загнавши людини в трубу, Завод і віднімає в неї енергію, жагу до життя - всю, до решти?!
Дика енергія...
Я згадую, як ми танцювали Аркана. Як сам собою загорявся хмиз. Якою сильною я була. Якою щасливою. Якою впевненою в собі... Що ж - тепер віддати всю цю силу, по краплі, Заводу?!
Я видихаю все повітря, що залишилося в легенях. Я зіщулююся, витягаюся в нитку. І помаленьку, обертаючись навколо своєї осі, починаю зісковзувати вниз.
Від браку кисню темніє в очах. Я зупиняюся. Вдихаю – ледь-ледь, наскільки дозволяють здавлені легені. Чекаю, доки відступить темна пелена. Знову видихаю - і тиснуся далі, провертаючись по спіралі, як свердло.
Я рухаюся дуже повільно. Але я рухаюся. Тепер мені вже нізащо не піднятися нагору - я намагаюся про це не думати. Що чекає мене там? Зараз труба закінчиться, я зістрибну...
Вона закінчується раптово, і я лечу вниз. Підвертаю щиколотку - на щастя, не сильно. Зв’язки цілі.
Навколо жовтий туман, підсвічений червоним. Нічого не розгледіти. Я йду, витягнувши перед себе руки, і наражаюся на стіну. Йду вздовж стіни - і знаходжу двері.
Той, хто дуже хоче знайти вихід - знайде його. Із-за дверей пробивається повітря, справжнє, чисте й вологе. Я стою, витираючи сльози тильною стороною долоні. Віддихавшись, виставляю перед себе ножа і йду вперед.
* * *
Чуття мене веде чи везіння, та поблукавши темними низькими коридорами серед мертвих залізних шестерень, я знаходжу джерело світла. Світло штучне, біле - таке загоралося в кімнаті Довгого, коли він пускав у колеса всіх своїх динамо-білок одночасно. От лише це світло, що впало променем із бічного коридора, загородивши мені дорогу, значно дужче і яскравіше.
Доводиться зачекати, доки очі до нього звикнуть. Тоді притискаюся спиною до стіни - і потихеньку, беззвучно просуваюся вперед.
На що схоже Серце Заводу? Потрібне йому світло чи ні?
Я уявляю собі величезний шкіряний мішок, що пульсує, розганяє по тілу Заводу тепле повітря і жовтий туман. Чи це величезне біляче колесо, яке крутиться саме по собі? Чи механічне чудовисько? “Мені щось підказує, що воно м'яке”, - казав Головань.
Мені не страшно. Я навіть дивуюся. Там, у наповнених туманом коридорах, у клятій трубі я ладна була померти від страху. А тепер, коли чуття підказує мені, що я за два кроки від мети...
Мені не страшно.
Я зупиняюся перед звичайними відчиненими дверми. Звідти падає світло. Там щось рухається - я чую поштовхи, шерех, поскрипування. Воно там. Серце Заводу. І ніж у моїй руці.
Я безшумно ступаю вперед. Бачу кімнату з високою стелею. Кімната залита світлом, величезний пульт мерехтить екранами, а між мною і пультом стоїть - спиною до мене - чоловік.
Тим краще. Я заплющую очі. Мабуть, за мить мій ніж переріже сонну артерію в нього на шиї...
Я зриваюся з місця, легко долаю ті п'ять кроків, які нас розділяють, і вганяю ножа йому в шию. Вірніше, мені здається, що вганяю. А насправді він блискавично розвертається і перехоплює моє зап'ястя холодними твердими пальцями.
Я бачу його обличчя.
Воно не молоде і не старе. Воно поза часом, і здається, що воно викуване з металевих плит. Чорні складки - стики. Очі дивляться ніби з дюз. Маленькі, холодні очі. Під його поглядом я обмираю.
- Я знав, що ми ще зустрінемося, - каже він байдуже.
Подолавши заціпеніння, намагаюся вирватися. Він перехоплює мене за ліву руку, а праве зап'ястя стискає так, що ніж випадає на підлогу. Наступивши на лезо, він віджбурює мене, як ганчірку.
Я відлітаю до стіни. Вдаряюся потилицею. Сповзаю вниз. Згадую, як він за кілька секунд уклав трьох - трьох досвідчених бандитів, підручних енергодилера...
Але ж і я зараз значно дужча, ніж була тоді!
Я піднімаюся. Мисливиця вищою й дужчою від мене, вона була озброєна, а я ні - але ж я її здолала!
Чекаю, доки мій ворог сам почне атаку. Але він не атакує. Стоїть, як залізний, і дивиться так, ніби я - комаха. Доводиться нападати першою. Роблю обманний рух, можливо, зараз він спробує до мене дотягтися, я підхоплю з підлоги ніж і...
Він легко вираховує мій обман. Хапає мене за горло - різко, точно, як автомат. Він може задушити мене. Може зламати шию. Мені, як і раніше, не страшно, але від усвідомлення, що все знову дарма, я божеволію.
Він знову відкидає мене. Він мене не боїться. Стоїть і дивиться зверху вниз. Я лежу, притулившись потилицею до стіни.
- Хто ти? - запитую, намагаючись відвернути його увагу. Вичікую зручної миті, аби спробувати ще раз.
- Я Серце Заводу, - каже він, і його очі в провалах-дюзах стають ще темнішими. - Його хазяїн.
- Брешеш, - кажу я, укриваючись холодним потом.
- Ні. Адже ти шукала мене? Ось, знайшла.
Я мовчу. Мені нічого сказати. Головань знову схибив, Серце Заводу не м'яке, не податливе, його не можна так легко проткнути...
- Ти програла, - мовить мій ворог.
Він має рацію.
* * *
Він не зв'язує мене і не сковує. Просто замикає в маленькій кімнаті з низенькою стелею. Слабко світиться червона щілина над дверима, ніби лиховісне вузьке віконце. Залізні стіни, залізна долівка. Я сідаю в кутку й обіймаю коліна.
Усе марно. Загиблі вовки. Головань, який своїм тілом не дав дверям зачинитися. Жах, який я пережила в клятій трубі. Усе дарма.
Я сиджу, не ворушачись, годину, другу. Від спраги склеїлися губи. Скільки мені залишилося? Скільки довгих хвилин мине, доки я нарешті умру?
Безшумно відчиняються двері. На порозі стоїть Хазяїн - я бачу лише його силует. Хочеться відвести погляд. Але я мушу дивитися в очі своїй смерті.
- Пий, - він ставить переді мною скляний кухоль з водою. Такі кухлі я бачила колись у місті, в дорогих кафе.
Я не рухаюся.
- Ти вирішила померти від спраги?
Я мовчу.
- Дуже шкода, - каже він. - Я саме збирався щось тобі показати... щось, пов'язане із Заводом. І з містом. Тобі було б цікаво, але якщо ти твердо вирішила померти...
І він робить вигляд, ніби хоче йти.
- Що? - запитую я розтрісканими, пересохлими губами.
- Випий, - він киває на воду.
Зробивши перший ковток, я вже не можу спинитися - за всі скарби світу. Допиваю до дна, злизую останню краплю і тоді тільки розумію, що це не просто вода. Там щось намішано. Солонуватий смак.
Отрута? Тим краще. Я дивлюся на Хазяїна, очікуючи, що він тепер скаже.
- Мінеральна вода, зі свердловини, підтримує сили, - він простягає мені руку. - Ходімо.
Я піднімаюся без його допомоги. Сильно крутиться голова. Я перечікую, тримаючись за стіну.
- Ходи за мною, - каже Хазяїн.
На ньому чорна куртка з фосфоресцуючим візерунком на спині. Візерунок зеленаво світиться, його добре видно навіть у суцільній темряві. Я не зводжу очей із переплетення зелених ліній, і чим довше я на нього дивлюся, тим дужче прояснюється мені в голові. Хазяїн іде, підставивши мені незахищену спину. Я на ходу знімаю чорний шнурок, що стягує комір сорочки. Він дуже міцний, сплетений із кількох смужок дубленої шкіри. А в Хазяїна шия відкрита...
Він перехоплює мене двома руками за зап'ястя. Ніби чекав мого кидка. Ніби знав наперед.
- Якщо ти не перестанеш на мене кидатися, я нічого тобі не покажу, - каже, як завжди, байдуже. Навіть не обертається, струсивши мене на підлогу. Йде далі. Я піднімаюся і, принижена, майже біжу слідом - щоб не відставати.
Помалу стає світліше. Повітря задушливе й щільне: крізь жовтий туман важко розгледіти власні руки. Мій провідник зупиняється.
- Бачиш драбину?
Я бачу. Залізна драбина стоїть вертикально. Вона брудна, вкрита кіптявою та іржею. Посеред кожного щабля тьмяно блищить пляма, ніби відполірована багатьма доторками.
- Піднімайся, скільки вистачить сил, - каже Хазяїн. - Коли втомишся - зупинися, відпочинь. Я почекаю.
Я презирливо хмикаю. Беруся за холодний залізний щабель, підтягуюся, ставлю ногу...
Піднімаюся.
Розмірені рухи повертають мені цілковите самовладання. Я не сиджу на місці - я рухаюся догори. Якщо є рух - отже, щось змінюється. А якщо змінюється - отже, є надія. До того ж, цей підйом нагадує мені, як я вперше піднімалася на вежу, щоб зустрітися там із Мавром і Алексом...
Я не лічу щаблини-сходинки. Тоді починаю лічити. Далі кидаю. Мигцем розглядаюся навкруги. Темнота рідіє, крізь туман бодай щось можна побачити. Я знову в трубі - цього разу широченній, викладеній зі щільно припасованих одна до одної цеглин. Це майже красиво.
Я уповільнюю рух.
- Утомилася? - запитує знизу Хазяїн. Він піднімається одразу за мною. Його голос відлунює від цегляних стін і повторюється кілька разів: “Утомилася? Утомилася? Утомилася?”
- Ні, - швидко відповідаю я. І луна повторює цього разу мій голос: “Ні! Ні! Ні!”.
Піднімаюся далі. Стає все світліше. Підвівши голову, я бачу небо - бліде, ранкове. Справжнє небо.
Мимоволі прискорюю рух. Хоча пальці вже добряче втомились триматися за залізні прути. Збивається подих - жовтий туман не минувся мені просто так. Але небо - ось воно!
Краї цегляної труби опускаються все нижче. І - наразі крізь туман - я бачу обрій. На обрії - далекі гори. Сонце пробивається крізь ранкові хмари, торкається мого обличчя, я мружуся, стримуючи сльози. Від сонця? Чи від чогось іще?
Уже ледве перебираючи руками й ногами, я лізу і лізу догори. Туман рідшає. Нарешті до моїх легень вливається чисте повітря - ранкове, свіже, із запахом лісу. Я бачу канатну дорогу - товстенний трос, натягнутий звідкись ізнизу, від заводської стіни, до опори на вершині гори. До опори... та звичайно, мусить же “канатка” на щось спиратися... Тепер я здогадуюся, що таке ці “прокляті місця” у горах, про які так багато розповідають страшних казок. Там пропадають люди і звірі - туди під страхом смерті не ходять мисливці... Цей страх охороняє таємницю опор краще від будь-якого сторожа.
Думаючи про опори, я піднімаюся все вище і врешті розумію, що це за драбина. Ми - на одному з громовідводів. Залізний шпиль погойдується над хмарою жовтого туману. Я дивлюся вниз; у мене крутиться голова. Піді мною Завод - уламки даху, де-не-де порослі кущами. Чорні жерла коротких товстих труб. Гострі кути невідомих залізних механізмів - і дим, туман, ошмуття і хмари, ніби над Заводом блукають душі всіх, хто віддав йому своє життя й енергію...
А над усім цим - якраз переді мною - незворушне обличчя, ніби викуване з броньованих плит. Хазяїн дивиться вгору, на мене.
Мої руки перестають коритися. Пальці не розтискаються. Я стою, притиснувшись обличчям до залізного щабля.
- Утомилася? - знову запитує Хазяїн. Його голос доноситься, ніби здалеку. - Ще трохи. Там майданчик.
Я піднімаю голову і бачу його - залізний майданчик майже на самісінькій вершині громовідводу. Отже, це сюди повинна була вдарити блискавка... Я озираюся. Ще три громовідводи стовбичать із туману - один дуже високий, два менші, оплавлені, як свіча.
Дуже повільно я починаю підніматися. Руки жахливо втомилися. Коліна не гнуться. Нарешті, я хапаюся за край залізного люка і вибираюся на неширокий майданчик без перил.
Ну й висота! Громовідвід погойдується. Я не зважуюся піднятися на ноги, сиджу, учепившись в підлогу. Гори, гори; канатна дорога внизу ледь помітна. З жодної вежі мені не відкривався такий величезний, такий величний шмат світу.
Хазяїн вибирається з люка. Сідає поруч зі мною.
- Глянь туди, - наказує, перекрикуючи вітер.
Я дивлюся слідом за його довгим пальцем, обтягнутим чорною рукавичкою. Жмурюся від сонця. Прикладаю долоню до очей... і бачу далекі дивні обриси. Це не гори. Не далекий ліс.
- Це місто, - каже Хазяїн. - А тепер глянь сюди.
Його палець опускається трішки нижче. Я спочатку не розумію, що він хоче мені показати. Канатну дорогу? Ні, вона ж осторонь...
А потім я бачу найтонші нитки, протягнені цілими шлейфами від заводу, через гори, у напрямку до міста. Багато ниток, пучки, низки, яруси. Усі вони лежать осторонь від освоєних людьми-вовками лісів. Усі вони - із погляду трьох родів - на проклятій землі, за Заводом...
Я намагаюся зрозуміти, що нагадують мені ці нитки, і не можу. Дивитися на них неприємно й моторошно.
- Що це?
- Це дроти, - каже Хазяїн, наблизивши губи аж до мого вуха. - Це енергія для городян. Для всіх синтетиків. Ти, коли надівала манжету, підключалася - через безліч трансформаторів, перехідників, розмножувачів - до цих проводів. До Заводу. Ти одержувала - щоб жити - шматочок енергії, яку дає Завод. Бажання жити, радість. І тепер - опівночі - сотні тисяч людей надівають манжети, щоб отримати свій пакет. Щоб вижити. Ти пам'ятаєш енергетичну годину?
Його очі зовсім близько. Я дивлюся в них, як у два провали. А як же Головань говорив... що Завод сам споживає енергію, яку виробляє...
- Я вам не вірю, - кажу йому.
Він киває:
- Це захисна реакція. Ти не хочеш у це вірити. Але це правда. Якщо Завод не буде забирати з міста тих рідкісних щасливчиків, генераторів, які живуть власною силою, власним ритмом... Якщо він не буде викачувати з них живу енергію... Він зупиниться. І не буде енергетичної години - ні для кого. Згадай свою подругу! Як її звали?
- Єва, - вимовляю я самими губами.
- Усі помруть, як вмирала Єва. Залишиться декілька сотень людей - на все місто!
- Я вам не вірю.
- Я теж не вірив.
Дивлюся на ці білясті нитки, протягнені від Заводу до міста. Майже бачу, як повзе по них чиясь препарована любов, консервована надія, бажання жити... Щоби втрапити в спільний казан, змішатися й розбитися на крихітні дози, і з’явитися о дванадцятій ночі в квартири до нещасних синтетиків...
Я заплющую очі й легко підкочуюся до краю майданчика. Клятий Хазяїн знову випереджає мене - наздоганяє й притискає до залізної підлоги.
- Це найпростіший вихід - стрибнути вниз, - каже мені на вухо.
- То відпустіть мене! Вам хіба що?
- Не сподівайся. Не дозволю.
- А-а-а... Вам хочеться мене теж - у топку. Щоб енергія не пропадала... Тільки ви спізнилися. Я більше не хочу жити. Я тепер гірша від синтетика.
- Ні, ти хочеш, - мовить він пошепки. - У тебе є справжня дика енергія. Така, яка прагне жити, навіть коли жити нестерпно. Якщо ти мене послухаєш - ти зрозумієш.
- Я не хочу!
Громовідвід гуде й погойдується. Я вириваюся з усіх сил - мені тільки й треба, що зіскочити з краю майданчика і політати востаннє. Але він, мій супротивник, страшенно сильний і важкий. Він утискає мене в залізний настил.
- Послухай, ми нічого не можемо змінити. Ти хочеш залишити їх без енергії? Всіх? Усіх убити, разом?
- Я нічого не хочу! Я хочу померти!
- Ні, жити.
- Заради чого?
- Заради життя. Просто тому, що скорятися смерті, як синтетик, без боротьби - соромно.
- Що ви знаєте про сором?!
- Усе знаю! - реве він так, що я на мить глухну. - Я все знаю, ти, шмаркачко! Я знаю таке, про що й ти поняття не маєш!
Він навалюється на мене. Мені нічим дихати.
- Ти знаєш, що “диких” усе менше? Ти знаєш, що місту не вистачає енергії? Ти знаєш, що таке щоденний вибір - цьому жити, а тому здохнути? Ти чудово навчилася вмирати і вести на смерть! То давай, стрибай! Поклади гідну крапку у своєму нікчемному житті!
І він відпускає мене. Я лежу на краю залізного майданчика. Навкруги небо, унизу - жовтий туман, що огортає Завод. Один рух - і я на півдорозі до смерті.
Я не боюся померти в бою. Або прикриваючи друга. Мені начхати на смерть. Але після цих його слів...
До того ж, я завжди знала, що стрибають із дахів, вішаються тощо - лише синтетики. Справжній Дикий ніколи не викине своє життя, як зім'ятий фантик, просто так, із розпачу. Що ж мені робити?
Минає дуже багато часу. Сонце піднімається вище. Воно таке спокійне, наче нічого не трапилося. Наче ніхто не привів друзів на безглузду загибель. Немає ні канатної дороги, ні білястих ниток, що зв'язують Завод і місто. Тільки Сонце, чиста, дика енергія.
-
Ходімо вниз, - глухо каже Хазяїн. - Нам довго
спускатися.
(Повністю текст читайте в книжковій
версії)