ФЕСТИВАЛЬ
«Київські лаври»: другий млинець смачний!
Іван АНДРУСЯК
Цієї весни Київ культурний зробився Києвом безкультурним. Із «легкої руки» мерії та з покликанням на янучар, натовпи яких під зовсім не травневу, а радше липневу (що ж воно буде в липні?!) спеку знову повернулися в центр столиці, знову розклалися циганським табором (даруйте, шановні роми!) на Майдані, знову витоптують парки й обфекалюють усі довколишні кущі та під’їзди… І чомусь під цей «шумок» ніхто не додумався скасувати, скажімо, футбольний матч «Динамо» – «Шахтар», хоча імовірність «зіткнень київських із донецькими» під час його проведення, м’яко кажучи, значно більша, ніж під час театрального фестивалю «Київ травневий», скасованого мерією «у зв’язку з політичною ситуацією». Ні, матч відбудеться «за будь-якої погоди», і на час виходу в світ цього числа «Народного слова» ми вже знатимемо його результат, який, утім, однаково ні на що не впливає, бо «Динамо» цього року однаково чемпіон, – але результат відсутності «Києва травневого» ми знаємо й так, і цей результат непорівнянний навіть із десятками найприкріших футбольних поразок, бо він – культурна поразка нації…
Нічого не маю проти футболу, навпаки – люблю футбол, – але якщо вже в нас аж така «лажова» політична ситуація, що конче слід скасовувати масові заходи «дабы чего не вышло», то чому не переносять кудись в інше місто сповнений a priori принципових пристрастей (незалежно від того, впливає чи не впливає на що-небудь результат) матч, а скасовують театральний фестиваль, відкладають проведення Дня Європи, «совають» по довколишніх майданах сцени для проведення дня Києва?!
Єдиний, може, з весняних столичних фестивалів, на котрий уся ця «янучарщина» жодним чином не вплинула – поетичний фестиваль «Київські лаври». Гадаю, виключно тому, що мерія до нього не просто не має ані найменшого стосунку, а й, підозрюю, навіть не здогадується про його проведення. Там «крутяться» якісь російські гроші, і то чималі, зважаючи на те, що російських учасників «приймають із форсом і катанням теплоходом по Дніпру». Але менше з тим – ліпше вкладати гроші в те, щоб напоїти й покатати по Дніпру поетів, аніж у те, в що їх зазвичай вкладають російські нувориші…
Зрештою, фестиваль поезії «Київські лаври» цього року проходив усього лише вдруге, і торік ми його в «Народному слові» дуже жорстко розкритикували. Жорстко – але справедливо, бо торік фестивальні заходи нерідко справляли враження якогось «дикого кацапського шабашу», на який приїхали не нормальні російські поети представити свою творчість, так мало нам, на жаль, нині відому, а третьосортні в літературі шовіністичні поецюги-пияцюги з патосом «спасітєлєй зємлі русссскай» і «понтами на мільйон доларів». Нині ж організатори – журнал «альтернативної культури» (гай-гай!) із відверто підозрілою назвою «ШО» і його головний редактор, український російськомовний поет Анатолій Кабанов (хороший, між іншим, поет, а все решту – це така собі модна бравада, типовий для постмодерної літературної тусівки епатаж) – врахували, до їх честі, всі минулорічні помилки, і «кацапських понтів» більше не оприявнювалося.
Мало того – співорганізатором із українського боку запросили відомого поета й «невтомного натхненника» численних мистецьких акцій Сергія Жадана, і він залучив до дійства багатьох першорядних українських поетів. Відтак спілкування вийшло справді цікавим: з одного боку – гості з Росії та українські російськомовні поети (Бахит Кеннжеєв, Алєксєй Цвєтков, Дмітрій Тонконоґов, Ґлєб Шульпяков, Санжар Янишев, Тімур Кібіров та інші), з іншого – ціла когорта українських поетів середнього та молодшого поколінь, причому не лише київських (Ігор Римарук, Павло Вольвач, Анатолій Дністровий, Роман Скиба, Сергій Пантюк), а й харківських (Ростислав Мельників, Сашко Ушкалов, Олег Коцарєв, Катріна Хаддад), львівських (Маріанна Кіяновська, Назар Федорак, Галина Крук), житомирських (Ілля Стронґовський), донецьких (Олег Соловей). І чудово «розбавив» усе це невеликий, але напрочуд хвацький білоруський десант на чолі з невтомним Андреєм Хадановічем, котрий читав не лише свої тексти білоруською і в українських перекладах, не лише тексти українських поетів у білоруських перекладах із антології «Зв’язокрозрив» (ми писали про це унікальне видання торік), але й тексти своїх білоруських колеґ – зокрема усіх вразив чудовий вірш молодої поетки з Мінська, яка живе тепер у Нью-Йорку, Вальжини Морт про білоруську мову…
Звичайно, без «приколів» не обійшлося. Але «найприкольнішим» із них виявилося те, що частина заходів проходила в одному з кафе-клубів у пасажі на Хрещатику, і вхід туди був… ні, навіть не платний, а за флаєрами, які можна було отримати лише через інтернет. Дурня, звісно! Хоча організаторам вдалося-таки переконати адміністрацію цього кафе впускати всіх бажаючих – а їх було, на жаль, негусто, адже «умови» відлякали…
Тим не менше, започаткувалася нова напрочуд цікава й корисна культурна традиція. І нехай перший млинець, торішній, виявився пригорілим, зате другий уже цілком стравний і навіть смачний. А щоб третій виявився ще смачнішим, слід виходити на більші сцени – в столиці знайдеться чимало охочих послухати хорошу поезію, якщо розумно все організувати.
Лиш би мерія не дотягнулася…