Ольга Купріян

Після мовчання й крику

 

Іван Андрусяк. Неможливості мови: Вірші й переклади. – Київ, Ярославів Вал, 2011, 152 с.

 

Виявляється, в житті сила-силенна таких речей, на які навіть поетам бракує слів. Птахи, дерева, комахослони-слонокомахи, весна – це все, як і мільйони інших цілком буденних і звичних нам реалій, насправді не піддається ніяким вербалізаціям. Адже це і є те, що Іван Андрусяк влучно називає „неможливостями мови“, – а тому поетові лишається хіба що зачудовано споглядати світ, дослухатися до говору дерев і птахів і в результаті спробувати відшукати бодай якусь „можливість“ висловити невисловлюване.

Насправді-бо український поет далеко не перший, хто заговорив про „неможливості мови“. Ще на початку минулого століття польські модерністи несподівано для себе виявили, що мова, хоч як досконало нею володієш, неспроможна адекватно виразити те все, що відчуває сучасна людина. Однак на відміну від поетів „Молодої Польщі“, І. Андрусяк рідко втікає у складні для сприйняття метафорику й синтаксис, а радше навпаки: услід за Т. С. Еліотом, тексти якого не перший рік перекладає Андрусяк, Іван вдається то до дитячого мовлення, то до звуконаслідування (отак і в Еліота „неспроможна“ мова що далі, то більше переходить чи у пташине цвірінькання в „Яловій землі“, чи у „схлип“ у „Порожніх людях“). Із двох можливих у ситуації вербальної неспроможності виходів – мовчання й крику – американець обрав для своїх „порожніх людей“ перший, тоді як автор „Неможливостей мови“ шукає і, схоже, таки віднаходить власний, третій, шлях – побожний шепіт „затверділого“ й водночас „ніжного“ вірша, заледве не молитви, що врешті переходить ув інтимну церемонію мовчання разом із близькою людиною: „ну ж бо / скажи, що піймав / Катрусю / ну ж бо / …не кажи“.

Та окрім вишептаного на вушко вірша, Іван Андрусяк, здається, знаходить для себе ще один шлях передати те, що неможливо виразити словами, – через переклад. Недаремне розділ перекладів із Еліота, едварда естліна каммінґса, Гарольда Пінтера, Бориса Пастернака, Григорія Сковороди й інших має назву „Мова неможливості“. Адже якщо власна мова поки що неспроможна, то, зрештою, можна спробувати передати всі ті важливі речі, що їх уже вдалося висловити іншим поетам – геніальним попередникам. Як, скажімо, ЧеславуМілошу у „Дні сотворення“: „Але ж воно насправді не так і важко. / Господь сотворив світ. А як давно це сталося? / Недавно. Нині вранці. Заледве годину тому. / Адже квіти розкриваються, щойно викінчені“.

Таке побожне споглядання й зачудування світом і Божим замислом, що його наш розум – розум „verbлюдів“, таких собі „порожніх“ „дієсловословолюдей“ – не здатен осягнути (не те, щоби про нього розмірковувати!), прозирає крізь усю книгу. І, гадаю, зовсім невипадково „неможливості мови“ завершуються промовистим віршем українського барокового поета Стефана Яворського: „Надто убога / умів наших міра, / а й не таку ще вивершує віра. / Око не вбачить, / ум не вміщає / все, що сама лише віра спізнає. / Осягне, окрилена Словом Господнім, / усе, що чуття осягнути не годні“.

Тож усе, що лишається поетові й нам, – це споглядання й подеколи добрі вірші. Поезія, що вже вкотре намагається висловити невимовне.

 

«Український журнал». – 2001. – № 3. – С. 55-56.