ДИВОВИЖА ГАРМОНІЇ
Для дитячої книжки автор-художник – постать точнісінько так само значима, як і автор-письменник. Адже саме художниковими очима діти зазвичай «бачать» героїв, створених уявою письменника, а відтак і сам художник мусить бути – в найорганічнішому розумінні – «трохи дитиною», щоб ці герої, почерез його бачення, стали близькими, буквально рідними для маленьких читачів. Тим паче, коли йдеться про таких дивовижних героїв, як Елі, Рару, Бікентій, Гугу, Бруно чи Краста, з якими ви познайомилися в цій захоплюючій повісті чудового грузинського казкаря Ґурама Петріашвілі…
Так трапилося, що з першими ілюстраціями до «Елі й Рару» художниці Віри Крутіліної я познайомився щойно тоді, коли познайомився і з автором цієї захоплюючої історії. Саму повість, як і створені паном Ґурамом дивовижні «Казки Маленького Міста», я читав трохи раніше, – тож уявіть собі моє здивування, коли з’ясувалося, що не лише пан Ґурам виявився якраз таким, яким я ще з дитинства уявляв собі справжнього казкаря, але й герої «Елі та Рару» з малюнків пані Віри дивилися на мене точнісінько такі ж, якими вони уявлялися мені з тексту.
Ба більше – скажімо, Бікентій уявлявся мені якраз таким же «кругленьким» і з напрочуд відкритим і жвавим обличчям, – але ж доти я чомусь не подумав був про те, що насправді це обличчя одного з моїх найулюбленіших акторів Богдана Бенюка! Як і не подумав був доти, що колоритний Краста – це Олександр Вертинський, хоча я завжди ходжу в київський Молодий театр саме «на Вертинського»… Та мало того: цей чудовий актор якраз і відзначається тим, що кожну свою роль робить надзвичайно характеристичною, – так і тут він самою своєю присутністю дивовижним чином «оживив» Красту, перетворивши його насправді з одного із «рядових» персонажів повісті в постать першорядну. І це – завдяки пані Вірі, яка напрочуд тонко «розгледіла», хто є хто…
І, звісно, так і мусило бути, щоб прототипами героїв зі сторінок цієї книжки спілкувалися з нами живі, реальні люди. Бо саме такими – живими й реальними людьми – є її герої. І все не могло бути інакше ще й тому, що дуже небагато знайдеться художників, які б так, як Віра Крутіліна, любили малювати людей. Вона малює їх завжди і скрізь – у метро пасажирів, на вулиці перехожих, удома рідних, у майстерні учнів і друзів… За її власними підрахунками, пані Віра намалювала близько (лишень уявіть собі!) сімнадцяти тисяч портретів олівцем. А ще ж – живописних, акварельних, пастельних… Бо ж годі знайти в світі щось дивовижніше від самої людини!
Звичайно, кожна дівчинка, читаючи повість, в образі Елі уявлятиме себе, а кожен батько (і я не виняток!) – свою дочку. Таке ототожнення стосовно справжніх мистецьких творів, таких як щойно прочитана Вами повість Ґурама Петріашвілі, неодмінне. А все тому, що кожен мистецький твір покликаний зробити нас бодай трішечки кращими, себто бодай трішечки – в ідеалі – більше людьми. І гармонія, з якою сприймаються текст і візія в цій книжці, сприяє цьому напрочуд виразно.
Іван АНДРУСЯК