Звісно, щодо літератури це поки що, на жаль, не зовсім так, а от щодо кайфу – безсумнівно. Це справжня насолода мови – милуватися тим, як стискається й розтискається слово “пружина”, як наїжачується живісінькими металевими гостряками слово “пила”. Або виловлювати найтонші відтінки звукової динаміки слів “шум”, “шелест”, “свист”. Або – вершина – накласти одна на одну всі літери рідної абетки й відчувати (бо не осмислювати ж, їй Богу!) за обрисами посталої таким чином фігури обриси менталітету. Або – вершина вершин – спробувати передати символіку таємної вечері через код… циферблату. Або, врешті-решт, колись під настрій узяти та й… випрати – у буквальному розумінні цього слова – Семенкову поему “Тиждень” і, не викручуючи, акуратно розвісити слова на шворку, защемивши прищіпками – хай стікає вода…

Хоча – куди нам спішити? Наше бароко нікуди від нас не ділося. Прилягло собі Мамаєм під деревину в куточку душі та й виграє в “Аполлонову лютню” Лазаря Барановича. А тим часом і далі, за Іваном Величковським, “небо і земля мимо ідуть”. От і Мирослав Король про те ж мовить. Їй Богу, не все так банально у нашому домі. Не все те цяцьки, що поцяцьковане. І, звісно ж, не все те бавлення, що бавленням видається. Тут як мінімум чується традиція – і то, слід визнати, незлецька. Колись я буду довго сміятися над тим, що весь наш нібито постмодернізм – усього лише рефлексія на декотрі теми бароко.