СПРАВДЕШНІ ГЕРОЇ
«Часто, аналізуючи історичні події тих років і тих людей, які творили ці події, я порівнюю молоде покоління, підлітків, юнаків, а також і дорослих тодішніх та сучасних. Тодішній юнак якось швидше дозрівав фізично, ідеологічно, був готовий в будь-який час повторити подвиг старших, нехтуючи небезпекою, міг і в пекло скочити й життя віддати, коли цього вимагала справа визволення України».
Це – один із самоочевидних висновків, котрих цілком закономірно доходить у своїй книжці спогадів «Мої роки, моє життя належать Україні» Володимир Копись. Самоочевидних тому, що цей висновок – доведений самим життям пана Володимира, який шістнадцятилітнім вступив у боївку українського революційного підпілля Організації Українських Націоналістів, а вже вісімнадцятилітнім був заарештований окупантами і засуджений на 25 років позбавлення волі! І оповідь його – по-чоловічому скупа на емоції й фактологічно напрочуд конкретна й чітка – направду вражає. Адже на прикладі власного життя, життя своєї родини й своїх однолітків він насправді оповідає про подвиг – так, ніби оповідає про щось саме собою зрозуміле, буденне, звичайне. Утім, життя цих людей і було саме таким «звичним подвигом» заради України.
Так, «високих слів» у спогадах Володимира Копися зринає вкрай мало – і проявні вони хіба там, де йдеться про долю України. Одначе ті високі слова й високі помисли неодмінно зринають у читача, котрий знайомиться з цим безсмертним подвигом, – насамперед у читача юного, виховати котрого нині справжнім патріотом і справжньою людиною можливо – і слід! – якраз на таких прикладах, які подає пан Володимир у своїх спогадах.
Ось, скажімо, лише один такий вражаючий епізод. 1944-й рік. Лінія фронту між сов’єцькою й нацистською арміями проходить біля Тернополя, а в рідному для пана Володимира селі Маріямпіль (тепер Галицького району Івано-Франківської області) німці, щоб скоротити шлях до фронту через річку Дністер, споруджують дерев’яний міст, який пильно охороняється. На постої в Маріямполі – мадярський військовий підрозділ, сформований здебільшого з українців Закарпаття. Воювати за німців вони, природно, не хочуть, тож зв’язуються з місцевою станицею ОУН з пропозицією роззброїтися перед формуванням Української Повстанської Армії, одначе зробити це готові лише під час маршу за Дністер. І тут виникає проблема – як передати за Дністер повідомлення угрупованню повстанців. Зголошується дванадцятилітній (!) Володимир, наймолодший син члена маріямпільського осередку ОУН Василя Копися. Він іде з вудкою на Дністер, ловить рибу неподалік від моста, охоронці-німці знічев’я з дитиною забалакують, і хлопець (а він уже добре знає німецьку!) невдовзі проситься на той бік – половити рибу ще в ближньому озерці. І ловить, звісно, там весь день, лише на якусь годинку відлучившись для того, щоб збігати в сусіднє село Побережжя й передати кому слід «штафету» – папірець із шифрованим повідомленням. Зміст повідомлення хлопцеві, ясна річ, невідомий, і про те, наскільки важливе завдання виконав, він дізнається значно пізніше, – але ж завдання він виконав!
Коли нині деякі політики й політологи знічев’я намагаються переконати нас, що в нас «брак своїх героїв, на прикладах яких можна навчати молодь любові до Батьківщини», – так і хочеться вигукнути: роззуйте очі! Ці герої живуть поруч із нами, вони ще можуть розповісти чимало! Ось лише під назвою Україна чомусь і досі визнає за героїв невідь-кого (згадаймо бодай, скільки «начальничків» були удостоєні високого a priori, але геть упослідженого практично звання «Герой України» з нагоди недавніх роковин Незалежності й задумаймося, в чому «героїзм» більшості з них!), тоді як справжнім героям навідріз відмовляє навіть в елементарному статусі ветеранів війни…
І ще один вражаючий епізод. Ось як автор описує проводи свого брата Романа і їхнього родича Михайла до лав УПА: «До хати ввійшли брат Роман і татів стриєчний брат Михайло… Сіли на бамбетель, закурили, почали переглядатись, кивати один на одного головою, повставали, походили і знову посідали. Мені стало зрозуміло, що вони чимось стривожені, щось хочуть сказати, але не відважуються. Дивлюсь, Роман піднімається, підходить до мами і говорить тремтячим голосом зі сльозами на очах: «Мамцю, я і Михайло завтра з емтеесівською бригадою їдемо в село Лани на заготівлю насінної картоплі. В Ланах перебуває одна чота сотні Чорноти, з командуванням якої ми вже давно домовилися про вступ в УПА. Ми свідомі того, на що йдемо, але хочемо вести смертельну боротьбу з віковічним ворогом. Я знаю, що своїм рішенням завдаю Вам великого болю, знаю, що Вам важко доведеться господарювати з одним Влодком, але Україна кличе нас до бою. За всі муки, за кривди, за кров, за смерть братів-українців ми повинні мститись». Михайло також щось трохи говорив, але в моїй голові діялось щось таке, що я всього і не міг зрозуміти. Пам’ятаю, мати вислухала обох, зітхнула, підійшла до відра з водою, взяла горнятко, зачерпнула води, випила трохи і каже: «Діти, зніміть зі стіни образ Матері Божої Неустанної Помочі і подайте мені». Я став на лавку, зняв образ і подав мамі, вона взяла чистий рушник, витерла його і сказала хлопцям підійти до неї і стати на коліна. Вони підійшли і виконали веління матері (Михайло був напівсиротою, без матері). Вона поклала образ на їх голови і промовила: «Царице Небесна, Ти дуже любила свого сина і свідомо віддала Його на смерть, Ти дивилась, як Він терпів тяжкі муки і помер на хресті, але Ти вірила, що своєю смертю Він смерть поборов і що Господь Вседержитель воскресить його на третій день після смерті. Сьогодні я відпускаю цих дітей, щоб своєю геройською поведінкою, можливо, муками, можливо, і смертю побороли тих, які чинили і чинять смерть в Україні. Томі прошу Тебе, Мати Божа, візьми цих дітей під свою опіку, дай їм і всім таким синам України Неустанну Поміч під час їхньої боротьби і проси Бога-Отця і Бога-Сина, щоб Вони завжди їм у всьому помагали». Далі мати замовкла і довго не могла говорити, а хлопці стояли на колінах і чекали. Мати немов опритомніла, сказала їм поцілувати образ, сама поцілувала і подала мені повісити його на своє місце… Ще довго говорили про різні гарні речі, але про війну, тюрму або щось погане, що могло наводити сум, не згадували… Тепер часто влаштовують різні заходи з вшанування жінок-героїнь, а про просту матір, матір звичайного шеренгового повстанця, яка відправляла сина в УПА без будь-якого заперечення, без лементу, без ридань, знаючи, що син або загине, або потрапить на московську каторгу, ніхто навіть не згадує, хіба о на закінчення виступу чи реферату згадає: «та інші матері».
Даруйте за довгу цитату – але вона, здається, промовляє сама за себе. І будь-які слова після неї, по-моєму, зайві. І так сльози на очах…
…Насамкінець не можу не додати, що том цих вражаючих
спогадів Володимира Копися «Мої роки, моє життя
належать Україні» напрочуд добротно і якісно підготовлений дрогобицькою
видавничою фірмою «Відродження», однак наклад його – всього… 600 примірників! O tempora, o moris…
Іван АНДРУСЯК