Стівен КІНҐ

СЯЙВО

 

 

Переклад Івана Андрусяка і Катерини Борисенко

 

 

 

Присвячується Джо Гіллу Кінґу, який так і сяє.

 

Редактором цієї книжки, як і двох попередніх, був містер Вільям Дж. Томпсон, людина мудра і розсудлива. Його вклад у цю книгу великий, і я вдячний йому за це.

С. К.

 

У Колорадо – кілька найкращих курортних готелів у світі, але описаний на цих сторінках готель не має до них жодного стосунку. «Оверлук» і пов'язані з ним люди існують винятково в уяві автора.

 

 

 

 ...А ще в цій кімнаті... стояв гігантський годинник в оправі з чорного дерева. Його важкий маятник гойдався з монотонним приглушеним звуком, і коли... був час вибити годину, з його мідних легенів виривався звук виразний і голосний, проникливий і на диво музичний, настільки незвичний за силою й тембром, що оркестранти змушені були... зупинятися, щоб прислухатися до нього.

Тоді пари мимоволі переставали кружляти у вальсі, компанія веселунів на мить ніякого завмирала, і поки годинник відбивав удари, блідли обличчя навіть найменш тямущих, а старші й розсудливіші мимоволі проводили рукою по лобі, відганяючи якусь невиразну думку. Але ось бій замовкав – і одразу ж веселий сміх наповнював кімнату; музиканти з посмішкою переглядалися, немов підсміюючись зі свого незбагненного переляку, і кожен тихенько клявся іншому, що наступного разу його вже не заскочать ці звуки. А коли збігали шістдесят хвилин... і годинник знову починав бити, знову було замішання і знову присутніх огортали сум'яття й тривога.

І все-таки це було чудове й веселе свято...

Е.А. По, «Маска Червоної смерті»

 

Сон розуму породжує чудовиськ.

Ґойя

 

Коли сяє, то сяяти й буде.

Приказка

 

 

 

ЧАСТИНА ПЕРША

ПОПЕРЕДНІ ЗАПИТАННЯ

 

1. СПІВБЕСІДА

 

Джек Торренс подумав: «Але ж і настирний цей курдупель».

Уллман був заввишки п'ять футів і п'ять дюймів, а рухаючись, він метушився так дратівливо, як зазвичай метушаться товстуни невисокого зросту. Акуратний проділ у волоссі, строгий темний костюм, який вселяв довіру. Ось той, до кого ви можете прийти зі своїми проблемами, – промовляв костюм грошовитому клієнтові. А штатному персоналу повідомляв більш уривчасто й грубо: «Гей, ти, – краще без фокусів». У петлиці була приколота червона гвоздика – може, для того, щоб ніхто з перехожих помилково не сприйняв Стюарта Уллмана за місцевого трунаря.

Слухаючи, що каже Уллман, Джек для себе вирішив, що за таких обставинах, імовірно, не симпатизував би нікому, хто опинився б на його місці.

Уллман про щось запитав, але Джек пропустив це повз вуха. Вийшло недобре. Уллман належав до того типу людей, які фіксують такі промахи в уявному «Ролодексі» для пізнішого розгляду.

– Даруйте?

– Я питаю, чи ваша дружина розуміє, які обов'язки ви тут маєте виконувати. І, звичайно, ваш син.

Погляд Уллмана ковзнув по резюме, що лежало перед ним.

– Деніел. Ваша дружина цим анітрохи не переймається?

– Венді – незвичайна жінка.

– І син у вас теж незвичайний?

Джек зобразив широку рекламну посмішку.

– Принаймні ми воліли б так думати. Як на п'ятирічного він цілком самостійний.

Уллман не посміхнувся у відповідь. Він тицьнув Джекове резюме назад у папку. А папку – в шухляду. Тепер на столі не було нічого, крім прес-пап'є, телефону, лампи «Тензор» і бювару із заглибинами для вхідних і вихідних паперів. Обидві вони теж були порожні.

Уллман підвівся й пройшов у куток, до стелажу.

– Будь ласка, обійдіть стіл, містере Торренсе. Поглянемо на плани поверхів.

Він повернувся з п'ятьма великими аркушами й розклав їх на блискучій рівній стільниці з горіха. Джек став у нього за плечима, відчуваючи, як гостро пахне від Уллмана одеколоном. Усі мої люди пахнуть «Англійською шкірою» або не пахнуть зовсім – раптом ні з того ні з сього спало йому на гадку, і щоб стримати різкий неприємний смішок, Джекові довелося прикусити язика. За стіною слабко шуміла кухня готелю «Оверлук», – вона вже стихала після ленчу.

– Останній поверх, – уривчасто мовив Уллман, – горище. Суцільний мотлох, нічого більше. Із часів Другої світової війни «Оверлук» кілька разів міняв господарів і, схоже, кожен наступний управляючий весь непотріб відправляв на горище. Я хочу, щоб там усюди розкидали отруту й розставили пастки на щурів. Покоївки з четвертого поверху казали, що чутно шерехи. У це я, звісно, не повірив, але не може бути навіть одного шансу з тисячі, що в «Оверлуку» заведеться бодай однісінький пацюк.

Джек, який підозрював, що в будь-якому готелі світу знайдеться бодай один пацюк, стримався.

– Зрозуміло, в жодному разі не слід дозволяти дитині підніматися на горище.

– Звичайно, – сказав Джек, знову блиснувши найширшою рекламною посмішкою. Невже цей недолугий бюрократ і справді гадає, начебто він дозволить синові товктися на горищі, де повно пасток на щурів, усякого непотребу і бозна чого ще?

Зсунувши вбік план горища, Уллман поклав його під низ стопки.

– В «Оверлуку» сто десять номерів, – сказав він тоном шкільного вчителя. – Тридцять номерів, усі люкс, тут, на четвертому поверсі. Десять – у західному крилі (президентський у тому числі), десять – у центральній частині, і ще десять у східному крилі. Краєвиди з усіх вікон відкриваються чудові.

Принаймні, без реклами ти можеш обійтися?

Але він мовчав. Йому потрібна була робота.

Уллман засунув четвертий поверх під низ стопки, і вони заходилися вивчати третій.

– Сорок номерів, – сказав Уллман, – тридцять двомісних і десять одномісних. А на другому поверсі – по десятку одних та інших. Плюс на кожному поверсі по три білизняні й комори: на третьому – у кінці східного крила готелю, на другому – у кінці західного крила. Питання є?

Джек похитав головою. Уллман змахнув під низ третій і другий поверхи.

– Тепер – перший поверх. Отут, у центрі, стійка адміністратора. За нею – службові приміщення. Від стійки адміністратора на вісімдесят футів в обидва боки тягнеться вестибюль. Ось тут, у західному крилі, їдальня «Оверлука» і бар «Колорадо». Банкетна і бальна зали – у східному крилі. Питання?

– Тільки щодо підвалу, – сказав Джек. – Для доглядача на зимовий сезон це – найважливіший поверх. Де, так би мовити, розгортається дія.

– Усе це вам покаже Ватсон. План підвалу – на стіні котельні. – Він поважно насупився, можливо, бажаючи показати, що такі непарадні аспекти життєдіяльності «Оверлука», як котел і водопровід, не є клопотом управляючого. – Може, варто було б і там настановити кілька пасток на щурів. Хвилиночку...

Він дістав із внутрішньої кишені піджака блокнот і написав записку (на кожному аркушику чітким почерком, чорним чорнилом було виведено: Зі стола Стюарта Уллмана) і, відірвавши листок, поклав у відділення для вихідних паперів. Блокнот знову зник у кишені піджака Уллмана, немов завершуючи чарівний фокус: ось він є, маленький Джекі, а ось його вже нема. А він, бач, і справді неабищо.

Вони сіли, як сиділи: Уллман – за столом, Джек – перед ним; той, хто задає питання, і той, хто на них відповідає; прохач і впертий господар. Уллман склав акуратні долоньки на прес-пап'є і впритул глянув на Джека – лисіючий низенький чоловічок у костюмі банкіра й однотонній сірій краватці. Гвоздика в петлиці врівноважувалася маленьким значком на іншому лацкані. Там золотими літерками було виведене лише одне слово: Співробітник.

– Містере Торренсе, я буду з вами гранично відвертим. Елберт Шоклі – людина впливова, він багато вклав в «Оверлук», який у цьому сезоні вперше за свою історію приніс прибуток. Крім того, містер Шоклі засідає в Раді директорів, але на готелях не вельми розуміється, і першим це визнає. Однак щодо доглядача він цілком виразно дав зрозуміти, чого хоче. А хоче він, щоб ми найняли вас. Я так і зроблю. Але якби в цьому питанні мені дали свободу дій, я б волів вас не брати.

Джек стиснув пітні руки на колінах, ламаючи пальці. Настирний цей курдупель, настирний цей...

– Не думаю, що вас аж так цікавить моя думка, містере Торренсе. Мені

курдупель, настирний цей...

– ...це байдуже. Зрозуміло, ваші почуття стосовно мене ніяк не впливають на моє особисте переконання, що для такої роботи ви непридатні. Ви могли б помітити, що під час сезону, а він триває з п'ятнадцятого травня по тридцяте вересня, в «Оверлуку» постійно працює сто десять людей – по одному на кожен номер. Навряд чи багатьом я подобаюся, і підозрюю, що дехто вважає мене неабияким мерзотником. Якщо так, вони не помилилися. Щоб управляти готелем так, як він того заслуговує, доводиться бути неабияким мерзотником.

Тут він зиркнув на Джека – чи не буде коментарів, – і Джек знову блиснув рекламною посмішкою, настільки зубастою, що це могло видатися образливим.

Уллман сказав:

– «Оверлук» будувався з 1907 по 1909 рік. До найближчого містечка – Сайдвіндера – сорок миль на схід дорогами, які наприкінці жовтня закриваються до квітня. Збудував його такий собі Роберт Таунлі Ватсон, дідусь нашого нинішнього техніка. Тут зупинялися Вандербильди, Рокфеллери, Естори, Дюпони. У президентському люксі побували чотири президенти: Вілсон, Гардінґ, Рузвельт і Ніксон.

– Ніксоном і Гардінґом я б не дуже пишався, – пробурмотів Джек.

Уллман насупився, але незважаючи на це продовжив.

– Містерові Ватсону це виявилося не під силу й у 1915 році він продав готель. Потім готель продавали ще в 1922, 1929 і в 1936 роках. До закінчення Другої світової війни він простояв без господаря, а потім був куплений і повністю оновлений Горасом Дервентом – мільйонером, пілотом, кінопродюсером і антрепренером.

– Мені знайоме це ім'я, – сказав Джек.

– Так. Нібито все, до чого б він не торкнувся, перетворюється на золото... крім «Оверлука». Перш ніж перший післявоєнний гість переступив цей поріг, перетворивши старезну реліквію на місце проведення шоу, готель зжер понад мільйон доларів. Це Дервент збудував майданчик для гри в роке, яким ви, як я помітив, захоплювалися, коли приїхали.

– Роке?

– Це – британський предок нашого крокету, містере Торренсе. Крокет, властиво, це дешевий, вульгарний варіант роке. За леґендою, у цю гру Дервента навчив грати його секретар, і той просто закохався в неї. Мабуть, наш майданчик для роке – найкращий в Америці.

– Не сумніваюся, – серйозно сказав Джек. Майданчик для роке, сад, де повно дерев, підстрижених у формі звірів, – а що ще? Гра «Дядечко Віґлі» у натуральну величину за сараєм з інвентарем? Містер Стюарт Уллман почав добряче втомлювати Джека, але було видно, що це ще не кінець. Уллман збирався висловитися сповна, до останнього слівця.

– Витративши три мільйони, Дервент продав готель групі каліфорнійських вкладників. Їхня спроба виявилася настільки ж невдалою. Просто вони не розумілися на готелях. У 1970 році готель купив містер Шоклі з групою помічників, передавши управління мені. Кілька років пропрацювали вхолосту й ми, але я щасливий повідомити, що довіра до мене нинішніх власників повністю виправдалася. Торік ми окупили витрати. А цього року, вперше майже за сімдесят років, рахунки «Оверлука» заповнювалися чорним чорнилом.

Джек вирішив, що гордість цього метушливого чоловічка виправдана, але тут знову накотила хвиля відрази. Він сказав:

– Не бачу ніякого зв'язку між вочевидь багатою історією «Оверлука» і вашим відчуттям, що я не годжуся для цієї роботи, містере Уллмане.

– Одна з причин, через яку «Оверлук» приносив такі великі збитки, полягає в тому, що кожної зими готель старіє. Ви не повірите, наскільки це скорочує рівень прибутку, містере Торренсе. Зими справді суворі. Для того, щоб вирішити цю проблему, я запровадив посаду доглядача на зимовий період, щоб він займався котлом, щодня прогріваючи будинок по частинах, по круговому циклу, одразу ж лагодив те, що ламається, й не дозволяв таким дріб'язкам спричинятися до подальшого руйнування. У першу нашу зиму замість однієї людини я найняв родину. Сталася трагедія. Жахлива трагедія.

Уллман холодно, оцінююче глянув на Джека.

– Я зробив помилку. Визнаю це. Той чоловік був п'яницею.

Джек відчув, як рот розтягує повільна, небезпечна посмішка, повна протилежність попереднім, рекламно виблискуючим.

– Он воно що? Дивно, що Ел вам не сказав. Я покинув.

– Так, містер Шоклі стверджував, що ви більше не п'єте. Ще він розповідав про ваше останнє місце роботи... про останню до вас довіру, скажемо так. У Вермонті ви викладали англійську мову в підготовчій школі. І не стрималися – не думаю, що варто вдаватися в зайві подробиці. Але я справді вважаю, що випадок із Ґрейді показовий, ось чому я торкнувся в розмові вашої... е-е... передісторії. Узимку 1970-71 року, після того, як ми підновили «Оверлук», але ще до нашого першого сезону, я найняв цього... цього нещасного, якого звали Делберт Ґрейді. Він оселився в кімнатах, які ви маєте розділити з дружиною й сином. З ним була дружина й дві дочки. У мене були сумніви – по-перше, через суворість зими, а ще через те, що родина Ґрейді цілих п'ять або шість місяців буде відрізана від зовнішнього світу.

– Але ж це не зовсім так. Тут є телефони й громадська радіостанція, напевно, теж. Крім того, у національному парку «Скелясті гори» є вертольоти, які цілком можуть сюди долетіти, а такий великий майданчик, як цей, умістить їх кілька.

– Не знаю, не знаю, – сказав Уллман. – Передавач у готелі є – його вам покаже містер Ватсон разом зі списком частот, на яких слід виходити в ефір, якщо знадобиться допомога. Телефонні лінії між готелем і Сайдвіндером усе ще проведені над землею і мало не щозими де-небудь обриваються, а це – мінімум три тижні, а максимум – півтора місяця. Ще в сараї є снігохід.

– Ну, тоді ви зовсім не відрізані від зовнішнього світу.

На обличчі містера Уллмана проступив страдницький вираз.

– Припустимо, ваш син або дружина поковзнулись на сходах і розкроїли собі череп, містере Торренсе. Чи за таких обставин ви не вважатимете, що готель не відрізаний від світу?

Джек зрозумів, що той має рацію. Снігохід на граничній швидкості може доставити вас у Сайдвіндер за півтори години... імовірно. Вертоліт із Рятувальної служби парків може дістатися сюди за три години... за оптимальних умов. У сніжний буран він навіть не зуміє піднятися. Доїхати ж у таких умовах на снігоході нема чого й сподіватися – навіть якщо ризикнеш витягти людину, що серйозно постраждала, на двадцять п'ять градусів нижче нуля або, з огляду на холодний вітер, на сорок п'ять.

– Щодо Ґрейді, – сказав Уллман, – я думав багато в чому так само, як містер Шоклі щодо вас. Самотність сама по собі може виявитися згубною. Краще, якщо з людиною будуть її близькі. Якщо й станеться неприємність, думав я, слід сподіватися, це буде не настільки серйозно, як проломлений череп, нещасний випадок з електроприладами або які-небудь судороги. Серйозний випадок грипу, запалення легенів, зламана рука, навіть апендицит – усе це залишає достатньо часу. Підозрюю, що нічого б не сталося, якби Ґрейді, – а я про це нічого не знав, – не запасся надміром дешевого віскі, і якби не той цікавий стан, який свого часу називався «кабінною лихоманкою». Вам знайомий цей термін? – Уллман злегка і трішечки поблажливо посміхнувся, висловлюючи таким чином свою готовність до роз'яснень, і Джек зрадів, що може швидко й чітко відповісти.

– Це жаргонний термін, що позначає клаустрофобічну реакцію, яка проявляється в людей, котрі багато часу проводять самі в замкненому приміщенні. Зовні клаустрофобія проявляється як ворожість до людей, з якими вас замкнули. У крайніх випадках можуть виникнути ґалюцинації, насильство – така дрібниця, як підгорілий обід або суперечка, чия черга мити посуд, може закінчитися вбивством.

Уллман, схоже, був заскочений, і Джека це втішило. Він вирішив ще трішки натиснути, але про себе пообіцяв Венді зберігати спокій.

– У цьому, гадаю, ви й помилилися. Він заподіяв їм шкоду?

– Він убив їх, містере Торренсе, а потім і себе. Своїх дівчаток він убив сокиркою, дружину застрелив і сам застрелився. У нього була зламана нога. Безсумнівно, він так упився, що впав зі сходів.

Уллман витягнув руки й доброзичливо глянув на Джека.

– У нього була вища освіта?

– Власне кажучи, ні, не було, – трохи заскочено повідомив Уллман. – Я гадав, що... е-е... скажімо, індивідуум із не надто багатою фантазією буде менш сприйнятливий до заціпеніння, самотності...

– Ось у чому ваша помилка, – сказав Джек. – Неук дужче піддається кабінній лихоманці – так само, як він швидше пристрелить кого-небудь за грою в карти або знічев’я пограбує. Йому стає нудно. Коли випадає сніг, робити нема чого, залишається тільки дивитися телевізор або грати в «солітер», шахруючи, коли не можеш викласти всі тузи. Залишається лише лаятися з дружиною, чіплятися до дітей і пити. Засинати все важче, бо нема чого слухати, тому він напивається, щоб заснути, й прокидається з похміллям. Він стає дратівливим. А тут іще й ламається телефон, а антену валить вітер, зайнятися нема чим, можна лише думати, грати в «солітер» і все дужче й дужче дратуватися... І, нарешті, – бум, бум, бум.

– У той час, як освічена людина, така, як ви?

– Ми з дружиною обоє любимо читати. У мене є п'єса, над якою треба працювати, Ел Шоклі, імовірно, говорив вам про це. У Денні – головоломки, розмальовки, приймач на кристалах. Я планую вивчити його читати і ще ходити на снігоступах. Венді теж хотіла б навчитися. Тож, по-моєму, ми знайдемо, чим зайнятися, й не мулятимемо очі одне одному, якщо телевізор вийде з ладу. – Він помовчав. – Коли Ел сказав, що я більше не п'ю, він не обманював. Колись я пив, і це було серйозно. Але за останні чотирнадцять місяців я не випив і склянки пива. Я не збираюся приносити сюди спиртне й, по-моєму, після того, як піде сніг, у мене не буде нагоди дістати випивку.

– Ось тут ви абсолютно праві, – сказав Уллман. – Але поки вас тут троє, проблем може бути більше. Я вже казав про це містерові Шоклі, тепер я довів до відома вас. Він відповів, що бере це під свою відповідальність і ви, мабуть, теж готові взяти на себе відповідальність...

– Так.

– Дуже добре. Я згоден, оскільки вибір у мене невеликий. І все-таки я волів би найняти неодруженого студента, що взяв академічну відпустку. Та, може, ви і впораєтеся. Тепер я передам вас містерові Ватсону, який проведе вас по цокольному поверху і по нашій території. Але, може, у вас є ще питання?

– Немає. Ніяких.

Уллман підвівся.

– Сподіваюся, ви не ображаєтеся, містере Торренсе. У тому, що я вам казав, немає нічого особистого. Я тільки хочу, щоб справи «Оверлука» були якомога кращі. Це чудовий готель. І хочеться, щоб він таким і залишався.

– Ні. Я не ображаюся. – Джек знову блиснув широкою рекламною посмішкою, але порадів, що Уллман не подав йому руки. Образа була. Ще й яка.

 

 

2. БОУЛДЕР

 

Виглянувши з кухонного вікна, вона побачила, що він просто сидить на краю тротуару, не граючись ні вантажівками, ні фургоном, ні навіть ґлайдером із бальси, яким так тішився весь тиждень, відколи Джек приніс йому цю іграшку. Просто сидить, зіспершись на лікті, зануривши підборіддя в долоні й виглядає їхній старенький фольксваґен – п'ятирічне маля, що чекає на тата.

Венді раптом стало не по собі – аж до сліз.

Вона повісила рушник для посуду на поперечину біля раковини й пішла вниз, защібаючи два верхні ґудзики халата. Джек зі своєю гордістю! Ой, ні, Еле, протекції мені не треба. Останнім часом у мене все класно. Щербаті стіни в під'їзді були пописані кольоровою крейдою, восковими олівцями й аерозольною фарбою. Від крутих сходів мало не відлітали друзки. Будинок просочився кислим запахом мотлоху – то що це за місце для Денні після акуратного цегельного будиночку в Стовінґтоні? Сусіди згори, із четвертого поверху, офіційно не були одружені, але якщо це її не турбувало, то турбували їхні постійні затяті сварки. Сусіда згори звали Том. Після того, як бари зачинялися, сусіди поверталися додому й війна починалася всерйоз – у порівнянні із цим інші дні тижня були всього лише розминкою. Джек називав це «нічні бої по п'ятницях», але це було не смішно. Сусідка – її звали Ілейн – відтак довго плакала і весь час повторювала: «Не треба, Томе. Будь ласка, не треба». А він кричав на неї. Одного разу вони навіть розбудили Денні, а Денні спить, як убитий. Наступного ранку Джек перестрів Тома, коли той виходив і, відвівши подалі по тротуару, щось сказав йому. Том пообурювався, почав було погрожувати, але Джек додав ще щось – занадто тихо, щоб Венді могла розчути, – і після цього, похмуро похитавши головою, Том пішов собі, і все. Це було тому назад, кілька днів було спокійніше, але на вихідні життя знову повернулося в нормальне – даруйте, у ненормальне – русло. Для хлопчика це було зле.

Знову набігло почуття гіркоти, але зараз Венді йшла у двір і притамувала його. Підібравши спідницю, вона сіла на край тротуару поруч із сином і запитала:

– Що таке, дока?

Він посміхнувся, але посмішка вийшла натягнутою.

– Привіт, ма.

Між взутих у кросівки ніг стояв ґлайдер. Венді помітила, що одне крило тріснуло.

– Хочеш, подивлюся, що тут можна зробити, любий?

Денні повернувся до споглядання вулиці.

– Ні. Тато зробить.

– Дока, тато може до вечері не повернутися. У гори шлях неблизький.

– Думаєш, машинка зламається?

– Ні, не думаю. – Але він дав Венді нову причину для тривоги. Дякую, Денні, ще цього мені бракувало.

– Тато сказав, вона може, – повідомив Денні недбалим, майже нудьгуючим тоном. – Він сказав, бензонасос забитий лайном.

– Денні, не кажи таких слів.

– Бензонасос? – запитав він із щирим подивом.

Вона зітхнула.

– Ні, «забитий лайном». Не кажи так.

– Чому?

– Це вульгарно.

– Ма, а як це – вульгарно?

– Ну, однаково, як колупати в носі за столом або пісяти, не зачинивши двері туалету. Або казати що-небудь на кшталт «забитий лайном». Лайно – вульгарне слово. Хороші люди так не кажуть.

– А тато каже. Коли він дивився мотор у машинці, то сказав: «Господи, насос забитий лайном». Хіба тато поганий?

І як ти справляєшся з цим, Вінніфреде? Тренуєшся?

– Тато хороший, але ж він дорослий. І дуже стежить за тим, щоб нічого такого не сказати при тих, хто не зрозуміє.

– Як дядько Ел, так?

– Так, правильно.

– А коли я виросту, мені можна буде так говорити?

– Гадаю, ти будеш так говорити, сподобається мені це чи ні.

– А в скільки років?

– Двадцять звучить непогано, га, дока?

– Як довго чекати...

– Розумію, що довго, але, може, ти спробуєш?

– Добре...

Денні знову задивився на дорогу. Він трохи пригнувся, начебто зібрався встати, але підповзав яскраво-червоний жук, і це було значно цікавішою новиною. Він знову розслабився. Венді задумався, наскільки переїзд у Колорадо відобразився на Денні. Він нічого не говорив, але вона тривожилася, завважуючи, скільки часу він проводить наодинці. У Вермонті діти-ровесники Денні були в трьох викладачів, колеґ Джека, і там був дитячий садок, але тут не було нікого, з ким Денні міг би грати. Більшу частину квартир займали студенти університету, одружені пари тут, на Арапаго-Стріт, майже не селилися, і ще менше ті, у кого є діти. Вона налічила близько дюжини студентів або старших школярів, троє грудних дітей – і все.

– Мамо, чому тато втратив роботу?

Венді засмикалася в пошуках відповіді. Вони із Джеком уже обговорювали, як вийти з ситуації, якщо Денні запитає про це, і діапазон відповідей коливався від ухильних пояснень до відвертої, позбавленої будь-якого ґлянцю, правди. Але Денні не запитував. Запитав лише тепер, коли Венді почувала себе подавленою і найменше готовою відповідати. Однак Денні не зводив очей, можливо, читаючи на її обличчі зніяковілість і роблячи з цього свої висновки. Вона подумала, що спонукання й дії дорослих мусять здаватися дітям такими ж поважними й страшними, якими здаються небезпечні звірі під покровом темного лісу. Дітей смикають туди-сюди, як маріонеток, а навіщо й чому – вони уявляють собі лише приблизно. Ця думка знову довела її до стану, небезпечно близького до сліз, і, намагаючись прогнати їх, вона нагнулася, підняла зламаний ґлайдер і заходилася вертіти його в руках.

– Денні, пам'ятаєш, тато тренував дискусійну команду?

– Аякже, – сказав він. – Суперечка для потіхи, так?

– Правильно. – Вона все вертіла в руках ґлайдер, розглядаючи назву «Спідоґлайд» і блакитні зірочки наклейок на крилах і спохопилася, що розповідає синові правду.

– Там був хлопчик, якого звали Джордж Гетфілд, татові довелося вигнати його з команди. Тобто, у Джорджа виходило гірше, ніж у деяких інших хлопців. Джордж сказав, що тато вигнав його тому, що незлюбив, а не тому, що він сам не впорався. Потім Джордж учинив підлість. Гадаю, ти знаєш про це.

– Це він зробив дірки в шинах нашої машинки?

– Так, він. Після уроків, а тато піймав його за цим. – Тут вона знову зам'ялася, але тепер подітися було нікуди, вибір звузився: або сказати правду, або збрехати.

– Тато... іноді він чинить так, що потім шкодує про це. Буває, він не думає, як слід було б учинити. Не надто часто, але іноді таке трапляється.

– Він зробив Джорджеві Гетфілду боляче, як мені, коли я розсипав усі його папери, так?

Іноді...

(Денні із рукою в ґіпсі...)

він чинить так, що потім шкодує про це.

Венді швидко закліпала, заганяючи сльози назад.

– Майже так, милий. Тато вдарив Джорджа, щоб той перестав різати шини, а Джордж стукнувся головою. Тоді ті, хто відповідає за школу сказали, що Джордж більше не може ходити до неї, а тато – учити в цій школі. – Вона замовкла, з побоюванням чекаючи на потік питань.

– А, – сказав Денні й знову задивився на дорогу. Тема була закрита. Якби й для Венді було так само просто закрити цю тему. Вона підвелася.

– Піду наверх, вип'ю чаю, дока. Хочеш печива і склянку молока?

– Я краще почекаю тата.

– Не думаю, що він дістанеться додому раніше п'ятої.

– Може, він рано приїде.

– Може, й так, – погодилася вона. – Раптом устигне.

Вона була вже на півшляху до будинку, коли він покликав: «Ма!»

– Що, Денні?

– Тобі хочеться їхати в цей готель і жити там узимку?

І скажіть будь ласка – яку з п'яти тисяч відповідей слід було вибрати? Пояснити, що вона думала вчора? Чи минулої ночі? Чи сьогодні зранку? Щоразу інакше, спектр мінявся від яскраво-рожевого до радикально чорного. Вона сказала:

– Якщо цього хоче твій батько, отже, і я хочу. – Вона помовчала. – А ти що скажеш?

– По-моєму, мені хочеться, – нарешті сказав він. – Тут гратися особливо не з ким.

– Сумуєш за друзями, так?

– Іноді сумую за Скотом і Енді. Ото і все.

Вона повернулася до нього й поцілувала, скуйовдивши світле волосся, яке тільки-но почало втрачати дитячу тонкість. Маля було напрочуд серйозним, і вона іноді замислювалася над тим, як йому живеться з такими батьками, як вони із Джеком. Світлі надії, з яких усе починалося, звелися до цього малоприємного будинку в чужому для них місті. Перед очима знову постав Денні із заґіпсованою рукою. Хтось на небесах, відповідальний за Службу Промислу Господнього, зробив помилку, котру, як побоювалася Венді, вже не виправити, а розплатитися за неї зможе безневинний сторонній спостерігач.

– Тримайся подалі від дороги, дока, – сказала вона, міцно обхопивши його.

– Звісно, ма.

Вона піднялася нагору, в кухню. Поставила чайник і виклала на тарілку для Денні кілька «Орео» – раптом, поки вона буде спати, він вирішить піти нагору. Сидячи біля стола перед своєю великою керамічною чашкою, Венді дивилася у вікно на Денні: він і далі сидів край тротуару, одягнений у джинси й великувату темно-зелену куртку з написом «Стовінґтонська підготовча», ґлайдер тепер лежав поруч із ним. Весь день вона боялася розплакатися, і ось сльози полилися-таки, і Венді схилилася над ароматною парою, що відходила від чаю, і розридалася, горюючи й тужачи за минулим і з побоюваннями думаючи про майбутнє.

 

 

3. ВАТСОН

 

«Ви не стрималися», – сказав Уллман.

– Ну, то ось ваша топка, – сказав Ватсон, умикаючи світло в темній, пропахлій цвіллю кімнаті. Це був повнуватий чоловіком із пухнастим солом'яним волоссям, одягнений у білу сорочку й темно-зелені китайські штани. Він відчинив маленьке заґратоване віконце на корпусі топки і разом із Джеком заглянув усередину.

– Ось тут головний пальник. – Рівний біло-блакитний струмінь монотонно сичав, з руйнівною силою піднімаючись угору по жолобу, але ключове слово – подумав Джек, – руйнівна, а не жолоб: сунь туди руку – і за три секунди буде печеня.

Не стрималися.

(Денні, з тобою все гаразд?)

Топка займала всю кімнату, вона була значно більшою і старішою, ніж волів би Джек.

– Пальник працює безперебійно, – повідомив Ватсон. – Там, усередині, датчик заміру температури. Якщо вона падає нижче певного рівня, система вмикає дзвінок у вас у квартирі. Казан за стіною, з того боку. Ходімо, покажу. – Він зачинив ґрати й, обійшовши масивну залізну топку, провів Джека до інших дверей. Залізо було розпечене, від цього не хотілося рухатись, і Джек чомусь подумав про велику сонну кішку. Ватсон дзенькав ключами й насвистував.

Не стрималися...

(Коли він повернувся до себе в кабінет і побачив, як Денні стоїть там лише в трусиках і посміхається, на Джека повільно наплила червона хмара люті. Зсередини, з його точки зору, все уявлялося тривалим, але не зайняло, мабуть, і хвилини. Так видаються довгими деякі сни – погані сни. Здавалося, поки Джека не було, Денні порозкривав усі дверцята, усе, що лише було в кабінеті. Понишпорив у стінній шафі, на полицях, на стелажі для книг, що обертався. Геть усі шухляди стола були повністю висунуті. Його рукопис, трьохактна п'єса, яку він повільно переробляв з написаного сім років тому, ще в студентські роки, оповідання, була розкидана по всій підлозі. Коли Венді покликала його до телефону, він виправляв другий акт, попиваючи пиво, і Денні вилив на сторінку всю банку. Певно, щоб подивитись, як воно піниться. Піниться, піниться, – це слово все звучало й звучало у Джека в голові, як єдина струна в розстроєному піаніно, замикаючи електричне коло його люті. Він повільно підійшов до свого трирічного сина, що дивився на нього знизу вгору із задоволеною посмішкою, тішачись із того, яку вдалу роботу він щойно закінчив у татовому кабінеті; Денні почав було щось говорити, але тут Джек схопив його за руку, зігнувши її, щоб той випустив із пальців ластик для друкарської машинки й автоматичний олівець. Денні ледь скрикнув... ні... кажи правду... він пронизливо закричав. Як же важко згадувати цей єдиний глухий звук струни Спайка Джонса в тумані гніву. Десь Венді запитувала, що сталося. Її слабкий голос тонув ув імлі, що заволокла його зсередини. Це стосувалося лише них двох. Він ривком розвернув Денні, щоб надавати йому по попі, його пальці – великі пальці дорослої людини – упилися в тендітну плоть маленької ручки, замикаючись навколо неї в стиснутий кулак, а тріск кісточки, що зламалася, був неголосний, неголосний, та ні, він був дуже голосним, ОГЛУШЛИВИМ, але не голосним. Саме таким, щоб стрілою простромити червоний туман – але замість того, щоб впустити сонячне світло, цей звук впустив темні хмари сорому й каяття, жах, болісні судороги духу. Чистий звук, по один бік якого – минуле, а по інший – усе майбутнє; такий звук буває, коли ламаєш об коліно тріску або лопається грифель олівця. По інший бік – мить цілковитої тиші, може, з поваги до майбутнього, що почалося, того життя, що зосталося йому. На очах Джека обличчя Денні втрачало барви, ставало схожим на сир, очі хлопчика, завжди великі, зробилися ще більше й потьмяніли. Він упевнився, що зараз хлопчик знепритомніє і впаде в розлите по паперах пиво: його власний голос, слабкий і п'яний, ковтав слова, намагаючись повернути все назад, як-небудь оминути не вельми голосний звук тріснутої кісточки, знайти дорогу в минуле – чи є в цьому домі статус-кво? – голос вимовляв: Денні з тобою все гаразд? У відповідь пронизливий крик Денні, потім зойк Венді, коли вона ввійшла до них і побачила, під яким дивним кутом зігнута в лікті ручка Денні: у тому світі, де живуть нормальні родини, руки під такими кутами звисати не повинні. Крик Венді, коли вона схопила сина в обійми, безглузде белькотання: О Господи, Денні, о Господи, Господи, Боже мій, твоя ручка; а Джек так і стояв там, приголомшений, очманілий, намагаючись зрозуміти, як же це могло статися. Так він і стояв, а, зустрівшись очима з очима дружини, зрозумів, що Венді ненавидить його. Він не збагнув, що ця ненависть могла означати практично: тільки пізніше до нього дійшло, що Венді могла піти від нього, піти в мотель, а вранці викликати юриста, який займається розлученнями, або зателефонувати в поліцію. Він почував себе жахливо. Як перед лицем смерті, що насувається. Потім вона кинулася до телефону й набрала номер лікарні; хлопчик, плачучи висів на згині її руки, але Джек за нею не пішов – він просто стояв посеред розгромленого кабінету, чуючи запах пива і думаючи...)

Ви не стрималися.

Він із силою провів рукою по губах і пішов слідом за Ватсоном у котельню. Там було сиро, але лоб, ноги й живіт Джека покрилися противним липким потом не від вогкості. Через спогади – від тої ночі, здавалося йому, минули не два роки, а дві години. Жодного розриву в часі не було. Повернулися сором і відраза, повернулося відчуття, що він нікчемна людина – а від цього йому завжди хотілося напитись, але бажання напитися схиляло до ще більш безпросвітного розпачу: чи зуміє він бодай годину – не тиждень, навіть не день, розумієте, лише годину – бути напоготові, щоб нестерпне бажання напитися не застало його зненацька, як зараз?

– Казан, – оголосив Ватсон. З бічної кишені він дістав червоно-синю хусточку, голосно висякався й знову сховав її, спершу швидко заглянувши всередину – раптом там виявиться що-небудь цікаве?

Казан – довга циліндрична ємність із металу з мідним покриттям, весь у заплатах – був установлений на чотирьох цементних блоках. Він осідав під вигинами труб теплотраси, що вели до високої, прикрашеної фестонами павутини стелі підвалу. Праворуч від Джека від топки, що була в сусідньому приміщенні, крізь стіну йшли дві труби обігріву.

– Ось він, манометр, – Ватсон поплескав по ньому. – Фунти на квадратний дюйм, «псі». Це, гадаю, ви знаєте. Зараз я нагнав до ста, але вночі в кімнатах холоднувато. Кілька клієнтів поскаржилися – що за фіґня, мовляв. Психи вони – приїхали в гори у вересні. А до того ж, наш казан – дідок. Заплат на ньому більше, ніж на штанях, які роздають благодійні комітети. – Знову з'явилася хусточка. Знову трубний звук. Швидкий погляд. Хусточка зникла.

– Провіяло, чорт забирай, – пояснив говіркий Ватсон. – Щовересня застуджуюся. Як не пораюся тут коло цього мотлоху, то траву підстригаю або граблями махаю на майданчику для року. Провіє – і все, застуда, як казала моя матуся. Хай земля їй буде пухом, вона вже шість років як померла. Рак зжер. Підчепиш рак – готуй заповіт.

Якщо утримуватимене тиск близько п'ятдесяти – ну, може шістдесяти, – то й вистачить. Містер Уллман велить один день палити в західному крилі, наступний – у середині, а після того – у східному. Що не день, то все «гав-гав-гав», точнісінько як одна з тих мосьок, що дзявкне за ногу, а потім побіжить і обпісяє весь килимок. Якби мізки були чорним порошком, йому й носа було б не висякати. Іноді таке бачиш, що аж зло бере – нема з чого стрельнути.

Погляньте сюди. Тягнеш за ці колечка – відкриваються й закриваються труби. Я все вам позначив. Із синіми бірками – номери у східному крилі. Червоні бірки – серединка. Жовті – західне крило. Зберетеся протопити в західному крилі, не забудьте, що якраз воно погоду й ловить. Як задме, кімнати робляться холодними, точнісінько тобі фриґідна баба, у якої все нутро льодом забите. У ті дні, коли палиш у західному крилі, можна нагнати тиск до вісімдесяти. Я б так і зробив.

– Термостати нагорі... – почав Джек.

Ватсон несамовито захитав головою, так, що волосся застрибало, мов пружини.

– Вони не приєднані. Так, показуха. Ці типи з Каліфорнії гадають, що коли в їхній траханій спальні пальму не виростиш, то це непорядок. Тепло піднімається звідси, знизу. Але за тиском дивитися все-таки доводиться. Бачите, повзе?

Він постукав по основній шкалі. Поки Ватсон вів свій монолог, стрілка доповзла зі ста футів на квадратний дюйм до ста двох. Джек раптом відчув, що по спині швидко пробігли мурашки й подумав: Гусак пройшовся по моїй могилі. Тут Ватсон крутонув колесо, скидаючи тиск. Почулося голосне шипіння й стрілка повернулася на дев'яносто один. Ватсон закрутив вентиль до упору, й шипіння знехотя стихло.

– Повзе, – сказав Ватсон. – А сказати цьому жирному дятлові, Уллману, так він подістає конторські книги й цілих три години буде бідкатися, що аж до 1982 року новий казан йому не кишені. Кажу вам, коли-небудь усе тут злетить у повітря, і одна в мене надія – що ракету поведе цей жирний вилупок. Господи, хотів би я бути таким же милосердним, як моя мати. Вона в кожному вміла знайти хороше. А я злющий, як змій, оперезаний лишаєм. Не може людина нічого вдіяти зі своєю натурою, хай йому грець.

Тепер запам'ятайте ось що: сюди треба спускатися двічі: удень і раз увечері, перш ніж лягати. Доводиться перевіряти тиск. Забудеш – а воно поповзе, поповзе й цілком можливо, що прокинетеся ви всією сімейкою на сраному місяці. А трішечки скинеш – і все, ніяких турбот.

– Верхня межа в нього?..

– Ну, вважається, що двісті п'ятдесят, але тепер казан рвоне значно раніше. Коли ця стрілка дійде до ста вісімдесяти, мене ніякими пряниками не заманиш спуститися й стати поруч.

– Автоматичного відключення немає?

– Ні-і. Коли його робили, це ще не було потрібно. Нині федеральний уряд скрізь пхає свого носа, га? ФБР розкриває пошту, ЦРУ жучки саджає в срані телефони... бачили, що сталося з цим... Ніксоном. Жалюгідне було видовище, чи не так?

Але коли просто ходити сюди регулярно й перевіряти тиск, усе буде якнайкраще. І не забудьте перемикати труби так, як він хоче. Більше сорока п'яти в жодному номері не буде... хіба що зима видасться дуже тепла. А у своїй квартирі паліть, скільки влізе.

– Як щодо водопроводу?

– О'кей, я саме до цього підходжу. Сюди, он, під арку.

Вони пройшли в довге прямокутне приміщення, що, здавалося, тягнеться на милі. Ватсон потягнув за шнур, і єдина сімдесятип’ятиваттна лампочка залила блідим кохким світлом простір, де вони стояли. Просто перед ними було дно шахти ліфта, до блоків двадцяти футів у діаметрі й масивного, обліпленого брудом мотора спускалися дроти в замасленій ізоляції. Скрізь були паперу – стопками, зв'язані в пачки, складені в коробки. Деякі картонки були підписані: «Документи», «Рахунки» або «Квитанції – не викидати!» Їдко пахло цвіллю. Частина коробок розвалилися, на підлогу висипалися пожовклі листки, яким, мабуть, було років зо двадцять. Джек, зачаровано оглянувся – тут, мабуть, перебувала вся історія «Оверлука», похована в гниючих коробках.

– Не ліфт, а сука, тільки й знає, що ламається, – сказав Ватсон, тицьнувши в нього пальцем. – Я знаю, щоб тримати ремонтника подалі від цієї сволоти, Уллман годує держінспектора з ліфтів розкішними обідами. Гаразд, тут у вас – центральний вузол водопроводу. – Гублячись із виду в мороку, перед ними були п'ять великих труб, кожна обгорнена ізоляцією, перехопленою сталевими обручами.

Ватсон показав на затягнуту павутиною полицю поруч із шахтою. Там валялося кілька брудних ганчірок і блокнот з відривними листками.

– Он схема водопроводу, – сказав він. – Гадаю, з протічками проблем не буде – їх ніколи не було – але труби ні-ні та й промерзають. Єдине, як можна це припинити, – уночі небагато послабити крани, але їх у цьому сраному місці сотні чотири. Якби рахунок за воду втрапив на очі цьому жирному гомику, що сидить нагорі, він би так розкричався, що аж у Денвері почули б. Що, не так?

– Я б сказав, напрочуд тонкий аналіз.

Ватсон захоплено глянув на Джека.

– Гей, приятелю, ви, здавайся, і справді з освічених. Розмовляєте як по-писаному. Я таке діло поважаю, коли чоловік не цей... не голубий... А їх достобіса. Знаєте, хто кілька років тому збунтував студентів? Підераси, ось хто. Вони розчарувалися й довелося їм піти на розрив. Вони це називають «вилізти із прикомірка». До чого ми так докотимося, курва, я вже й не знаю. Так от, коли вода змерзне, швидше за все, змерзне вона в цій шахті. Немає обігріву, зрозуміло? На цей випадок тут є ось що, – він поліз у зламаний ящик і дістав маленький газовий пальник.

– Як знайдете лід, то просто відмотайте ізоляцію і грійте. Зрозуміло?

– Так. Але якщо труба змерзне вище від центрального вузла комунікацій?

– Коли працювати, як слід, і палити, такого бути не може. Однаково, до інших труб не дістанеться. Та гаразд, чого через це переживати. Усе буде нормально. Але ж і хріново тут унизу! Повно павутини. У мене від неї аж мороз по шкірі, зараза.

– Уллман казав, що перший зимовий доглядач убив усю родину, а тоді себе.

– А, той хлопець, Ґрейді. Я, як побачив, одразу зрозумів – ненадійна людина, посміхався увесь час, наче кіт, що сметану злизав. Вони тоді лише починали, а цей жирний мудак Уллман і Бостонського душителя найняв би, якби той погодився працювати за копійки. Лісничий з національного парку їх знайшов, телефон-бо не працював. У західному крилі нагорі вони були, на четвертому поверсі, геть закаменіли. Дівчаток дуже жаль. Шість і вісім. Кмітливі, наче хлопчаки-розсильні. Ото, чорт забирай, була біда! Коли сезон закінчується, Уллман управляє якимось паскудненьким дешевим курортом у Флориді, то він – літаком у Денвер і найняв сани, щоб дістатися сюди із Сайдвіндера, бо дороги були перекриті... сани, можете собі уявити? Він собі пупок надірвав, тільки б справа не потрапила в газети. Правду кажучи, він це чудово впорав. Була заміточка в «Денвер Пост», ну і, звичайно, та смердюча газетка, яку видають в Естес-Парк, вкусила. Але й тільки. Чудово, якщо врахувати, що за репутація в цього місця. Я так і чекав, що який-небудь репортерик розкопає все заново і просто втисне Ґрейді туди ж, щоб виправдатися, навіщо він копався в старих скандалах.

– У яких скандалах?

Ватсон знизав плечима.

– У кожному великому готелі бувають скандали, – сказав він. – І привиди в кожному великому готелі є. Чому? Ну, чорт забирай, люди приїжджають, їдуть... Ні-ні, та й хто-небудь дасть дуба в номері – серцевий приступ або удар, або ще щось таке. Готелі сповнені марновірства. Жодних тринадцятих поверхів і тринадцятих номерів, жодних дзеркал на вхідних дверях і тому подібне. Та навіть у минулому липні одна пані померла тут, у нас. Довелося Уллману цим зайнятися і, будьте певні, він упорався. За це йому й платять двадцять дві штуки в сезон і, хоч я терпіти не можу цього поганця, слід визнати, він своє відпрацьовує. Дехто приїжджає просто проблюватися і наймає хлопця на кшталт Уллмана прибирати за собою. Так і тут. Хоч би й та пані – шістдесят траханих років, моя ровесниця! – а патли фарбовані начервоно, як ліхтар над борделем, цицьки висять до пупа, бо ж ніякого ліфчика в неї немає, вени на ногах здоровенні, точнісінько тобі карта з атласу доріг, брильянти і на шиї, і на руках, і у вухах бовтаються. І притягла вона з собою парубійка років сімнадцяти, не більше, патли аж до сраки, а ширінка випирає, начебто він туди коміксів напхав. Ну, пробули вони тут тиждень, може, днів десять, і щодня одна й та ж розминка: вона з п'ятої до сьомої в барі «Колорадо» смокче солодкий джин із водою й мускатом, і то так, начебто його завтра заборонять законом, а він попиває пляшку «Олімпії». Вона і жартує, і коники всякі викидає, – і щоразу, коли вона щось таке відмочить, хлопець скалить зуби, мавпа хрінова, ніби ця баба йому до кутів рота мотузочки поприв’язувала. Та минуло кілька днів, і завважуємо ми, що посміхатися йому все важче й важче, і бозна, про що йому доводилося думати, щоб перед сном у нього стояло. Ходили вони обідати – він нормально, а її хитає, ясна річ, в дупу п'яна. А хлопець, коли його дамочка не дивиться, то вщипне офіціантку, то їй посміхнеться. Чорт, ми навіть сперечалися, скільки він ще витримає.

Ватсон знизав плечима.

– Потім сходить він якось увечері, годині так о десятій, униз і каже – «дружина нездорова» – слід розуміти так, що знову нажерлася, як і щовечора, відколи вони тут були, – і він, мовляв, їде по таблетки від шлунка. І тікає в маленькому «порше», на якому вони разом приїхали. Більше ми його й не бачили. Наступного ранку вона сходить униз і намагається дути в ту ж дудку, ось лише що ближче до вечора, то блідіша вона. Містер Уллман – істинний дипломат – запитує, може, вона б хотіла, щоб він зателефонував фараонам, просто на той випадок, якщо хлопець потрапив у невелику аварію або ще щось. Вона накидається на нього, як кішка – «ні-ні-ні, він класний водій, я не хвилююся, все нормально, до обіду він повернеться». І вдень, десь близько третьої, іде в «Колорадо». О десятій тридцять вона піднімається до себе в номер, і більше ми її живою не бачили.

– Що ж сталося?

– Коронер графства казав: після всього, що дамочка вицмулила, вона костнула ще мало не тридцять піґулок для сну. Наступного дня з'явився її чоловік – юрист, велика шишка з Нью-Йорка. Ну й задав же він перцю старому Уллману, чортам у пеклі гаряче стало! «Порушимо справу таку, та порушимо справу сяку, та коли все скінчиться, вам і пари чистої білизни не знайти», ну, і все в тому ж дусі. Але, Уллман, паскуда, теж не дурень. Уллман його вгамував. Запитав, напевно, цю шишку, чи припаде йому по смаку, якщо про його дружину надрукують усі нью-йоркські газети: «Дружина відомого нью-йоркського ля-ля знайдена мертвою з повним пузом снотворних таблеток», після того, як погралася в кішки-мишки з пацаном, який їй в онуки годиться.

«Порш» лягаві знайшли за нічною закусочною в Лайонсі, а Уллман на декого нажав, щоб його віддали цьому юристові. Потім вони вдвох налягли на старого Арчі Готона, коронера графства, і змусили поміняти вердикт на «смерть від нещасного випадку». Серцевий приступ. Тепер старий Арчі катається в «крайслері». Я його не виню. Дають – бери, б'ють – тікай, особливо якщо з роками починаєш облаштовуватися.

З'явилася хусточка. Трубний звук. Швидкий погляд. І – геть з очей.

– І що ж далі? Десь за тиждень ця тупа курва, покоївка, Делорес Вікері її звуть, прибирає в номері, де жила та парочка, починає репетувати, начебто її ріжуть, і непритомніє. Прочумилася вона й каже: бачила у ванній голу бабу. «А обличчя все багряне, роздуте – та ще й посміхалася». Уллман одразу ж вигнав її з роботи, тицьнув платню за два тижні й велів забиратися геть з очей. Я підрахував, що відтоді, як мій дід відкрив цей готель у 1910 році, отут людей сорок-п'ятдесят померло.

Він проникливо глянув на Джека.

– Знаєте, як вони здебільшого йдуть на той світ? Від серцевого приступу або удару, коли трахають свою бабу. Таких старих дурнів, що хочуть гульнути під завісу, на курортах достобіса. Забиваються сюди, у гори, щоб уявити, начебто їм знову двадцять. Буває, трапитися іноді неприємність, однак не всім хлопцям, які управляли нашим готелем, вдавалося приховати це від газетярів так само вправно, як Уллману. Так що славу собі «Оверлук» заробив неабияку. І щоб я здох, якщо в хрінового «Білтмора» у Нью-Йорку, коли розпитати правильних людей, не виявиться така ж слава.

– Але ж привидів тут немає?

– Містере Торренсе, я тут пропрацював усе своє життя. Я грався тут пацаном – не старшим від вашого синочка з тої фотки, що ви мені показували. Але дотепер привидів ще не бачив. Хочете, ходімо зі мною нагору, покаджу вам сарай.

– Чудово.

Коли Ватсон потягнувся, щоб погасити світло, Джек сказав:

– Ось чого тут повно, так це паперів.

– А, це так. Схоже, збиралися вони тут тисячу років. Газети, старі рахунки й фактури, ще бозна що. Мій тато, коли тут була стара грубка, прекрасно давав цьому лад, але тепер ніхто цим не займається. Доведеться мені коли-небудь найняти хлопця, щоб він відволік усе це вниз, у Сайдвіндер, і спалив. Якщо Уллман візьме витрати на себе. Гадаю, якщо гаркнути як слід «пацюк!», він це зробить.

– То тут є пацюки?

– Ага, по-моєму, кілька штук є. Там у мене й пастки на пацюків, і отрута, то містер Уллман хоче, щоб ви це розіпхали по горищу й тут, унизу. Доглядайте за своїм малим пильно, містере Торренсе, навряд чи вам хочеться, щоби з ним що-небудь сталося.

– Ото вже ні.

Від Ватсона порада сприймалась як належне. Вони пішли до сходів і там на хвильку затрималися, поки Ватсон укотре сякався.

– Там є всі потрібні інструменти й деякі непотрібні. І ще в сараї черепиця. Уллман казав вам про це?

– Так, він хоче, щоб я перекрив частину даху в західному крилі.

– Жирний виродок вичавить із вас на халяву все, що можна, а навесні буде нити й скиглити, що й половини роботи не зроблено так, як треба. Якось я йому просто в пику кажу, я кажу...

Поки вони піднімалися сходами, слова Ватсона поступово затихали, зливаючись у заколисуюче монотонне дзижчання. Оглянувшись через плече на непроникну тьму, що пахла цвіллю, Джек Торренс подумав: якщо і є на світі місце, де повинні водитися привиди, то це воно. Він подумав про Ґрейді, якого відрізав тут від світу м'який, невблаганний сніг, про Ґрейді, який потихеньку божеволів, поки не вчинив своє звірство.

«Кричали вони чи ні? – задумався Джек. – Бідолаха Ґрейді, це ж непросто – щодня відчувати, як це підступає, і зрозуміти нарешті, – для тебе весна ніколи не настане. Йому не слід було жити тут. І слід було стримуватися».

Коли Джек виходив слідом за Ватсоном за двері, останні слова луною повернулися до нього з різким тріском, немов зламався олівцевий грифель – поганий знак. Господи, Джек міг напитися. Тисячу разів напитися.

 

 

Повністю роман читайте книжкою – вона наразі готується до друку у видавництві «Фоліо»