Олександр ХОМЕНКО
Рецензія на: Іван
Андрусяк. Писати мисліте. – К.: Факт, 2008
Якщо йти за Гердеровою
формулою: «Народи — думки Бога», то поети — це «думки», репліки й ситуативності шляхетної панни — Поезії. Щодо кожного з них вона має свій задум, кожному окреслює напрямні й потенціює внутрішню
логіку розгортання його письма, концептуалізуючи в тексті те, що годен сказати лише він
і ніхто
інший. Звичайно, вербалізувати нині повноту «задуму» поетичного надчасся щодо Івана Андрусяка важко — а чи й можливо
взагалі? — проте одна з іпостасей його
оприявнюється наразі з усією карбованою
виразністю. Своєю бутністю посеред океану поплутаних дискурсів доби Іван навіч
потверджує,
що найкращі Павли постають із Савлів, що
в писанні найважливіше — те
неодмінне «занадто», яке єдине не дає авторові
зупинитися в духовному зрості,
забронзовіти в набутому куценькому досвіді, аби потім решту
життя приторговувати ним зі знижкою.
Бо коли на початку 90-х «новодеґенеративний»
Андрусяк, ніби шкаралупу перестиглого горіха, розламуючи українську метафору й розкладаючи гуцульських
мольфарів на кушетках віденських
психоаналітиків, шокував перестигло-цнотливий спілчанський
загал текстами на кшталт
«ми останні пророки в країні вчорашніх богів // ми останні предтечі Великого Царства Диявола»,
навряд чи хтось і втямив, що
на його шляху до високої традиції необхідний і цей досвід.
Коли 2001-го вийшов друком його «Сад перелітний», Анатолій Дністровий завважив, що в творчості поета починається
новий період, який він назвав «умиротвореним». Гадаю, натепер, після з’яви
«Часникового соку» (2004), «Храбуста»
(2006) і — особливо — цьогорічної
збірки «Писати мисліте», що за неї мені нижче
й ходитиме, вільно з певністю
значити, що то був початок етапу «Андрусяка релігійного». Релігійного
не в аспекті паразитування
на певних темах та рясноті вживання термінів із царини богослужбової
практики, а в сенсі особливої
інтенсивности тривання у світі, коли він (світ) розгортається як ґрандіозна притча й таїна, а кожна естетична реалія «тут-і-тепер-перебування» омивається
тугими хвилями інобуття.
«Писати мисліте»
— то книга не так рубіжности
й межі, як синтезів і увиразнень.
Її семантична вагота якось по-особливому
проявлює ту обставину, що і вона, і
всі Андрусякові дотеперішні збірки — від «Депресивного синдрому» починаючи — то окремішні скрипти всеосяжного барокового «Алфавіту», у
модальностях якого так уподобали
відчитувати містерію життя екзегети зрілого нашого Бароко — Іван Максимович та Григорій Сковорода. І якщо перші її
літери були деструктивно-кабалістичними, то нині
перед нами — коли півустав викладача піїтики в Могилянській академії, а коли — й козацький скоропис
мандрованого дяка. Іван жартома пояснює
її назву в той спосіб, що, мовляв,
вони після доброї чарки
ходили вихилясом, тобто
«писали» дорогою літеру «М»: знову
ж маємо типову барокову апофатику, де крізь «низьке» просвічує нетутешнім
сяєвом «високе».
"Сучасність",
№ 8, 2008