Іван АНДРУСЯК

ХОЧУ БУТИ ЗАЙЧИКОМ

Повість

 

 

Частина перша

КАТРУСЯЧОЮ МОВОЮ

 

ЗАСИДІЛАСЯ

 

Тато сьогодні на роботу не пішов. Він працював удома, але Катрусі про це не сказали. Бо якщо тато вдома, то й вона може не йти в садок. А якщо Катруся не піде в садок, то хіба тато зможе вдома працювати? Певно, що ні.

У садок Катруся ходила вже другий тиждень, і спершу все було дуже гарно. Доти, доки вона не збагнула, що ходити в садок – це її перший справжній обов’язок. Адже Катруся вже майже доросла, а в дорослих, навіть майже, неодмінно є якісь обов’язки.

Ось тато ходить на роботу. Не щодня, іноді він працює вдома – але ж працює, бо це і є його обов’язок. І мама теж хоче ходити на роботу й шукати там собі обов’язків, бо вдома вона вже засиділася.

Мама сама так сказала: засиділася... Але хіба вона вдома сиділа? Та ні хвилинки! Доки їсти приготує, доки Катрусю нагодує, доки поприбирає, повипирає, доки з Катрусею пограється – то вже й день минув і треба вечерю готувати. А ти бач: засиділася! Дивні ці дорослі, а ще дивніші в них обов’язки.

Між іншим, тато, коли працює вдома, тільки те й робить, що сидить. За комп’ютером. І йому треба, щоб було тихо, бо інакше він може заплутатися і натиснути на клавіатурі не ту кнопочку. Сидить – і не засидівся. А мама й не присяде – і засиділася! Дива та й годі!

Ото Катруся й мусила йти в садок – щоб мама ходила, а тато сидів. Чи щоб мама відсиджувалася, а тато засиджувався. Чи ще якось інакше – в цих дорослих іноді такі довгі слова бувають, що їх можна хіба подумати, але не вимовити. Одне слово, щоб не лише в тата, а й у мами був обов’язок, і навіть у Катрусі. Але ж обов’язок – це чомусь не дуже приємно. І чому мамі тих обов’язків так хочеться?

Ось коли Катруся виросте і в неї будуть свої дітки – один хлопчик і дві дівчинки, – вона нікуди-нікуди не захоче від них іти. Ні на яку роботу і ні до яких обов’язків! Буде з ними засиджуватися і гратися.

 

 

БОГДАНЧИК

 

Про те, що тепер у Катрусі є обов’язок, їй спершу й не сказали. Просто одного дня мама спитала, чи не хоче Катруся сьогодні погратися не з нею, а з дітками.

Із дітками Катруся погратися хотіла. Це означало, що вони підуть на майданчик, де можна поз’їжджати з гірки, погойдатися на гойдалці й поліпити пасочки з піску. І, можливо, там буде Настя, чи Оля, чи Денис, чи Іра, чи маленька Леся, яка ще не вміє говорити людською мовою, а лише своєю – ле́сячою, і більше повзає, ніж ходить. З Лесею навіть і не пограєшся як слід, але все одно цікаво послухати її лесячу мову. Тим паче, що Катруся теж недавно катрусячою мовою розмовляла. Зараз вона вже цієї мови не пам’ятає, а жаль – якби в лесячій і катрусячій мовах знайшлися спільні слова, то дівчатка могли б порозумітися...

А може, на майданчику не буде й нікого. Адже на майданчик дітки ходять не самі, а з батьками, коли в батьків на це є час. А часу в батьків чомусь майже ніколи немає – і не лише в Катрусиних...

Утім, на майданчик вони не пішли, натомість мама прочинила хвіртку в садок і повела Катрусю туди. Садок був у дворі, саме навпроти вікон їхньої квартири, і Катруся часто бачила там діток. А взагалі, садок був майже такий, як у бабусі в селі: багато різних дерев, за якими виднівся будинок. У той будинок вони й зайшли. Там була невеличка кімната з шафками, а за нею, в більшій кімнаті, чулися дитячі голоси.

Раптом із більшої кімнати вибіг хлопчик, глянув на Катрусю і чомусь одразу схопив її за руку.

– Я Богданчик. А ти хто?

– Катруся.

– Ходімо гратися!

І Катруся чомусь одразу побігла з тим хлопчиком у велику кімнату, де вона вже встигла завважити багато іграшок. Так швидко побігла, що мама ледве встигла затримати її на хвильку, щоб перевзутися.

Там уже були і Настя, і Оля, й Денис, лише маленької Лесі не було. А головне, що був Богданчик, який одразу ж показав Катрусі найцікавіші іграшки, а потім вони всі почали гратися в потяга. Богданчик був паротягом, він біг по кімнаті й гудів – уууууу! – а за ним, тримаючись йому за сорочку, бігла Катруся й сміялася, а за нею – Денис, і Оля, і Настя...

А потім усі їли смачну манну кашку, й після другого вже за сьогодні сніданку Катруся захотіла в туалет. Куди йти, вона не знала, а питатися Богданчика було чомусь соромно.

Катруся вибігла в кімнату з шафками, де залишилась мама, – але мами там чомусь уже не було.

І Катруся заплакала.

 

 

КРАСИВА ЗАЧІСКА

 

І тут до Катрусі підійшла якась жінка. Вона весь час була з ними у великій кімнаті, але досі з Катрусею не розмовляла. А тут підійшла й запитала:

– Що сталося, Катрусю? Чому ти плачеш?

Катруся згадала, що коли вони побігли гратися з Богданчиком, ця жінка саме розмовляла з мамою. І заплакала ще дужче...

– Може, ти хочеш пісяти? – раптом здогадалася жінка.

Катруся кивнула, розмазуючи сльози. Поруч стояв Богданчик, дивився на неї великими добрими очима і не знав, що казати.

Жінка відвела Катрусю на горщик, а тоді вмила їй ручки й личко.

– Тепер усе гаразд? – усміхнулася вона.

Катруся мовчала. Їй хотілося запитати про маму, але вона чомусь не наважувалася.

– Мама пішла на роботу і прийде по тебе пізніше, – знову здогадалася жінка. – А поки що я зроблю тобі красиву зачіску.

Вона взяла Катрусю за руку і повела до дзеркала. Чесала легко і ніжно, як мама. Тато так чесати не вміє – він чомусь завжди смикає...

Невдовзі Катрусине волосся вклалося у два кумедні хвостики, скріплені ґумочками, які жінка дістала з шухляди свого стола.

– Красиво? – спитала вона.

Катруся кивнула.

– Тоді йди гратися. Он Богданчик уже зачекався...

 

– Це хто? – запитала Катруся Богданчика, коли вони вже розклали на підлозі кубики.

– Антоніна Володимирівна, – відповів хлопчик.

– Вона твоя мама?

– Ні, вона вихователька.

– Вихо... хто?

– Ну, вона тут замість мами.

– Як це – замість мами? – здивувалася Катруся.

– Ну, така її робота.

– То це її обов’язок?

Богданчик замислився. Він не знав, що відповісти. Нарешті вирішив – і сказав:

– Вона дуже добра...

 

 

ТОНІ́НА

 

Так Катруся проходи́ла в садок цілий тиждень. Вона не задумувалася над тим, що мусить туди ходити. Просто мама щоранку запитувала:

– Підемо до діток?

І Катруся радо вигукувала:

– Так! Так! Вдягай мене швидше!

Антоніну Володимирівну Катруся спершу не називала ніяк. Просто тому, що вимовити таке довге ім’я в неї не виходило.

Якось увечері, забравши Катрусю з садка, тато запитав:

– А як звати твою виховательку?

– Тоніна... – тільки й змогла вимовити Катруся. Тато засміявся, а вона чомусь засоромилася. Та відтоді так і повелося: Тоніна...

Утім, із Тоніною було цікаво. Щодня вона робила Катрусі нову зачіску, а перед денним сном читала всім діткам казку.

Але найцікавіше було з Богданчиком. Він знав стільки веселих ігор...

А потім були вихідні, й Катруся в садок не ходила. Вона з мамою і татом ходила в ботанічний сад, а відтак – у справжній театр, де дивилася виставу про кумедного хлопчика Джоні, якого викрали два погані дядьки, а він тих дядьків геть замучив[1]. Найдужче разом із Катрусею сміявся тато. Він казав, що у Катрусі й Джоні багато спільного. Вона навіть спить так, як спав у виставі Джоні: голову поклавши на маму, а ноги на тата, або навпаки. І обох виштовхує з ліжка, у сні влягаючись упоперек.

А ще в театрі Катруся дізналася велику хлопчачу таємницю, про яку могла розповісти лише Богданчикові – він-бо хлопчик...

 

У понеділок мама пішла на роботу раненько. Снідали вони разом із татом, а потім, миючи посуд, тато сказав:

– Ну, що ж... Одягайся і підемо до діток.

І Катруся побігла вдягатися дуже радо, причому сама. Тато лише трішки їй допоміг – показав, яким боком треба вдягати кофточку із зайчиком так, щоб зайчик був на грудях, а не на спині, та ще застебнув замочки на босоніжках. Авжеж, вона поспішала, їй же так багато треба було розказати Богданчикові: про смішного Джоні, про красиві квіти в ботанічному саду, а головне – про велику хлопчачу таємницю в театрі...

Однак Богданчик не вибіг до Катрусі, як завжди, в кімнату з шафками. Перевзуваючись у тапочки й ховаючи босоніжки у свою шафку, на дверцятах якої також був намальований зайчик, Катруся раз-по-раз озиралася на велику кімнату. Ні, немає...

Раптом їй здалося, що вона почула голос Богданчика – але ні, то балувався Денис...

Навіть обіймаючи тата за шию і цілуючи його в щоку, Катруся зиркнула на двері – але марно...

Зайшла – і їй стало геть сумно. Діти гралися – і Оля, й Іра, і Денис із Настею, – але Богданчика в кімнаті не було. Пошукала в спальні, навіть зазирнула в туалет – та все марно. Тоді кинулася назад у кімнату з шафками – але й тато вже пішов...

Доганяти?

Та хіба його наздоженеш...

І тут до Катрусі вийшла Тоніна. Присіла, змахнула сльозинку з-під очка, поцілувала в носика. А тоді сказала:

– Богданчик сьогодні не прийде, Катрусю. Він захворів. Але ти не хвилюйся, все буде добре. Пограєшся кілька днів з іншими дітками, а Богданчик одужає і повернеться в садок. Днів за три, а може, за тиждень...

Катруся мовчала.

 

 

НАВІЩО БУТИ КРАСИВОЮ

 

Наступного ранку Катруся, хоч уже й прокинулася, старанно вдавала, що все ще спить.

У садок їй дуже-дуже не хотілося.

Ні, Катруся хотіла, щоб Тоніна зробила їй красиву зачіску. І казки, які розповідала вихователька перед сном, теж були цікаві. І манна каша смачна – майже така ж, як мамина.

Але вдома все ж краще...

Спершу Катруся гралася з Олею, але недовго. Бо щойно вона візьме до рук якусь іграшку, як Олі одразу ж тієї іграшки дуже-дуже хочеться. Віддала Катруся їй ляльку, потяглася за ведмедиком – аж тут Оля кричить:

– Дай мені! Я перша хотіла ведмедиком гратися!

А лялька вже на підлозі лежить.

Ні, так гратися нецікаво! Краще вже з Настею! З нею весело – вона весь час гасає по кімнаті й сміється, а Денис її доганяє. Кинулася й Катруся доганяти! Ну побігала-побігала, посміялася – а далі що? Настя все гасає, Денис усе доганяє, а поговорити ні з ким.

Хіба з Тоніною – але ж Тоніна не може весь час із Катрусею розмовляти. Їй треба стежити, щоб Оля нікого не ображала, а Настя щоб із розгону лоба собі об стіл не розбила.

Ні, нецікаво в садку без Богданчика!

Ото кілька днів батьки й вели туди Катрусю разом, умовляючи та припрошуючи. Їй уже й зачісок не хотілося – бо навіщо бути красивою, якщо це однак ніхто не помічає?!

Весело Катрусі було лише на заняттях, які Тоніна тепер проводила щодня, коли після сніданку діти вже трохи погралися, але до прогулянки, обіду і сну залишалося ще багато часу.

Та сьогодні й на занятті трапилася капость. Тоніна роздала всім діткам альбоми й олівці і попросили намалювати, ким працюють мама й тато.

Катруся намалювала тата вдома за комп’ютером, поруч із ним на столі – горнятко кави і багато-багато книжок. А на книжці, що вийшла найбільшою і найтовстішою, вона, як змогла, намалювала: «СЛОВНИК». Власне намалювала, а не написала – бо писати Катруся ще не вміла, як і читати. Вона лише знала майже всі літери, щоправда, деякі з них ще плутала. Але цю грубезну книжку вона завжди бачила в тата на столі. Усі інші мінялися, але ця ніколи. Тато казав, що з її допомогою він і робить свою роботу – перекладає. Тому слово на обкладинці, написане найбільшими літерами, Катруся дуже добре пам’ятала і змогла намалювати його таким, як бачила.

Але як намалювати маму? Катруся знала, що мама працює викладачем в університеті та що в неї там є студенти, – але й не уявляла собі, що мама з тими студентами робить. Тому, трохи подумавши, Катруся намалювала маму на порозі їхньої квартири в тому красивому костюмі, в якому вона йде на роботу.

 

 

ВЕЛИКА ХЛОПЧАЧА ТАЄМНИЦЯ

 

Тоніні малюнки дуже сподобалися – не лише Катрусині, а й усіх діток. Та все ж найдужче вона дивувалася Катрусиному «словнику».

А тоді запитала:

– Може, хтось із вас, діти, вже знає, ким хоче бути, коли виросте?

Настя сказала, що буде спортсменом, як її тато, і встановить рекорд. Іра – що її мама працює продавцем у магазині, але вона хоче бути співачкою. Денис – що в його тата й мами своя фірма, і він, коли виросте, буде нею керувати. А Оля – що теж працюватиме у фірмі, але в тій, де більше платять.

– А ти, Катрусю? – допитувалася Тоніна.

– Я не знаю... Але я знаю, ким хоче бути Богданчик.

– От цікаво! Розкажи.

– Він хоче бути... вихователькою.

Тут діти чомусь розсміялися, а Оля штовхнула Катрусю й сказала:

– Ти дурна! Богданчик не може бути вихователькою, бо він хлопчик.

– Хлопчик теж може працювати в дитячому садку, – заперечила Тоніна. – Він лише зватиметься не вихователькою, а вихователем. А обзивати і штовхати свою подругу, Олю – це дуже погано! Так не роблять люди жодної професії!

Оля зробила вигляд, що заспокоїлася, та після заняття, щойно Тоніна відволіклася, вона одразу ж показала Катрусі язика й тихенько, щоб не почула вихователька, сказала:

– Усе одно хлопчики не працюють у дитсадку! Бо в дитсадку зарплата маленька!

– А в театрі теж маленька? – несподівано запитала Катруся.

– У театрі... – розгубилася Оля. – Не знаю...

– А я бачила, як у театрі роль хлопчика грала дівчинка! – різко сказала Катруся і пішла від Олі геть.

А тоді подумала: «Ой! Що я наробила! Це ж була велика хлопчача таємниця, яку я мала розповісти лише Богданчикові...»

 

 

ЛЯЛЬЦІ БОЛЯЧЕ

 

Після сну й підвечірку Тоніна вивела діток погратися на вулицю й дозволила кожному взяти з собою іграшку, яка йому найдужче подобається. Хоч це й дивно, та серед садочкових іграшок зайчика чомусь не було, тому Катруся взяла ведмедика.

Спершу він посидів у холодочку під яблунею й, усміхаючись, спостерігав за тим, як Катруся й Денис ганялися за Настею. Потім вони з Катрусею кілька разів з’їхали з гірки-слоника й походи́ли по великих різнокольорових колесах, наполовину вкопаних у землю довкруж майданчика. Катрусі самій було ще важко ходити по тих колесах, а ведмедик допомогти не міг. Тому ведмедика вона тримала в одній ручці, а іншою трималася за руку Тоніни. Відтак Тоніна взяла за руку Ірцю, яка теж хотіла походити по колесах, а Катруся показала ведмедику вікна її квартири, які дуже добре було видно з майданчика.

– Ось бачиш, на балкон вийшов тато – казала вона. – Певно, він сьогодні працює вдома. Сидить за комп’ютером і перекладає одну велику книжку за допомогою іншої, ще більшої книжки. А на балкон він вийшов подихати свіжим повітрям. Бо коли надто довго сидиш за комп’ютером і свіжим повітрям не дихаєш, то може замакітритися в голові.

Ведмедик помахав татові рукою, але тато цього чомусь не помітив. Тоді помахала Катруся – і тато помахав їй у відповідь.

– Ти не ображайся, що тато не помахав тобі, – сказала Катруся ведмедикові. – Просто ви з татом ще не знайомі. Але скоро він прийде мене забирати з садка, і я вас познайомлю. Тоді тато й тобі махатиме рукою з балкона, коли вийде подихати свіжим повітрям.

Далі вони з ведмедиком ще кілька разів з’їхали з гірки-слоника, і тут до них раптом підбігла Оля. Вона вихопила іграшку в Катрусі з рук і сказала:

– Це мій ведмедик! Я ним раніше гралася, ще коли ти в садочок не ходила!

І побігла до коробки з піском.

Катруся зітхнула. Їй було образливо за ведмедика і соромно за Олю. От був би Богданчик, він ніколи б не дозволив Олі ображати ведмедика й Катрусю... Але Богданчика все ще не було, і Катруся, ще раз зітхнувши, пішла до ляльки, яка з вивернутою ніжкою й відірваною ручкою лежала під яблунею. Досі з цією лялькою гралася Оля...

Катруся прилаштувала на місце ручку, поправила ніжку, осмикнула ляльці платтячко, заколисала її – і лялька перестала плакати. Але тут знову – звідкись іззаду, так що Катруся її й не бачила – підбігла Оля. Вона вихопила ляльку в Катрусі з рук і гукнула:

– Це моя лялька! Я з нею граюся! А ти грайся зі своїм дурним ведмедем!

І побігла.

Катруся знову нічого не сказала. По-перше, не встигла, а по-друге, їй стало ще дужче соромно за Олю. Вона озирнулася, шукаючи очима Тоніну, але вихователька була далеко – водила по різнокольорових колесах Дениса.

«Тато мені казав, що з нечемними дітками краще справ не мати», – згадала Катруся. Підібрала біля коробки з піском ведмедика, пригорнула. Біля гірки-слоника підібрала ляльку, яку знову встигла викинути Оля. Ще раз прилаштувала їй на місце ручку, поправила платтячко, і вони з лялькою й ведмедиком пішли в най-найдальший куток майданчика, аж під велику грушку.

– Може, нечемна Оля аж тут нас не знайде...

Та ні – нечемна Оля вже бігла до них із криком:

– Віддай мої іграшки!

Вона вихопила в Катрусі з рук ведмедика.

І тут Катрусі урвався терпець. Не довго думаючи, вона підняла ляльку над головою високо, як змогла – а тоді з усієї сили гемцьнула злюку Олю лялькою по лобі.

Оля випустила з рук ведмедика, схопилася за лоба й заревіла.

До них уже бігла Тоніна...

А Катруся стояла, притуливши ляльку до грудей, і думала: «Ой! Що я наробила! Ляльці ж боляче!»

 

 

ПЛЮВАТИ В КАШУ

 

Тато й мама забрали сьогодні Катрусю з садочка разом. Точніше, вийшов забирати тато, а тут саме мама поверталася з роботи й запропонувала всім перейтися до супермаркету і купити продуктів.

– А мені шоколадку, – спитала Катруся, – чи солодкої водички?

– Краще шоколадку, – вирішила мама. – Солодка вода шкідлива.

Катруся була рада, що все так гарно склалося. Вона хотіла шоколадку, а додому йти ще не хотіла. Та й що може бути краще, ніж погуляти разом із татом і мамою? Тим паче до супермаркету...

– А я тебе сьогодні бачив, – якось дивно усміхнувся тато.

– І я тебе бачила. На балконі... Ой! Я забула тебе з ведмедиком познайомити! Із тим, який тобі лапкою махав. Я йому обіцяла...

– Якщо обіцяла, то треба познайомити. Завтра, коли я забиратиму тебе з садка. Гаразд?

Катруся закивала. А тато знову якось дивно додав:

– А ти молодець! Не даєш собі в кашу плювати!

Кашу сьогодні в садочку давали смачну, манну, і в неї, ясна річ, ніхто не плював... Ну але тато полюбляє іноді говорити незрозуміло. Він хоч і тато, але ж дорослий, а з дорослими таке трапляється.

– А що сталося? – запитала мама.

– Та нічого... – відповів тато і знову якось так хитро Катрусі всміхнувся. – Потім розкажу.

Але потім Катруся про все забула. Бо по супермаркету походжав зайчик! Він кумедно чеберяв вушками і дарував діткам різні дрібнички!

Звісно, Катруся розуміла, що це дядько перевдягнувся в зайчика, а те, що він роздавав, називалося неприємним словом «реклама». Неприємним тому, що ця реклама дуже часто перериває по телевізору мультики. Але тут вона була дуже приємна: зайчик гладив Катрусю по голівці, подарував їй ручку, блокнотик і кілька листівок, а Катруся ходила за ним назирці, поки мама й тато вибирали продукти.

Про того зайчика Катруся щебетала мамі й татові весь час по дорозі додому, а Насті, яку вони зустріли на майданчику біля будинку, похвалилася подарунками.

Удома тато знову всівся за комп’ютер, Катруся примостилася поруч за журнальним столиком і заходилася малювати в подарованому блокноті зайчика з супермаркету, а мама поралася на кухні – готувала вечерю.

Аж тут раптом подзвонили в двері, й мама пішла відчиняти.

Виявилося, що це прийшла мама Олі! Вона одразу ж почала кричати й називати Катрусю незрозумілим словом «хуліганка». Мовляв, Катруся дуже набила її Олю, тепер у тої на лобі величе-е-езний синець!

Оля стояла тут же, у дверях. Коли вона визирала з-за спини своєї мами, то на лобі в неї було волосся, а не синець.

– А ще ця Антоніна Володимирівна! Вона не вміє працювати з дітьми! У неї є любимчики! – правила далі мама Олі. – Вона вашу Катерину весь час покриває! Я цього так не залишу! Я буду на неї скаржитися завідувачці, і її звільнять з роботи!

Цього Катруся витерпіти не могла! Це ж несправедливо! А до того ж, якщо немає в садочку Богданчика, та ще не буде й Тоніни – то що їй там робити?!

І Катруся вибігла в коридорчик і закричала:

– Не чіпайте Тоніну... Димівну! Не чіпайте! Вона хороша! А ваша Оля злюка! І ви злюка!

І розплакалася...

Доки мама заспокоювала Катрусю, тато довго пояснював Олі й Олиній мамі, що він тоді стояв на балконі й усе бачив, що Катруся не вдарила б Олю, якби та постійно не відбирала в неї іграшки, що з друзями треба поводитися чемно, бо інакше навіть найкращий друг може образитися й гемцьнути лялькою по голові...

Зрозуміли вони чи ні, Катруся не знала. Головне, що вони заспокоїлися й нарешті пішли собі...

Тоді тато сказав Катрусі, що вона все зробила правильно і може через це не хвилюватися.

– Але битися все одно не можна, – заперечила мама.

– Не можна, – погодився тато. – Але коли тобі лізуть у душу, то іноді доводиться.

На це мама сказала, що в тата хлопчача логіка, і Катруся розсміялася. Звісно, яка в тата ще може бути логіка – він же хлопчик...

 

 

ХОЧУ БУТИ ЗАЙЧИКОМ!

 

А наступного дня Катруся в садочок не пішла. Мама з татом вирішили, що їй «після стресу треба відпочити», тому тато пішов на роботу не зранку, а по обіді, коли його підмінила мама, швиденько впоравшись зі своїми студентами.

Відтак знову була субота, за нею – неділя, і Катруся ходила з батьками до зоопарку подивитися на слона, а потім – у театр, цього разу ляльковий. Дивлячись на веселу гру ляльок, Катруся думала про те, чи платять їм за це зарплату так само, як живим акторам...

А в понеділок раненько вона сама зголосилася йти в садок, навіть знову сама вдяглася – мама лише показала, як правильно вдягати кофточку, щоб не було задом наперед, а тато застебнув замки на босоніжках.

У кімнаті з шафками на Катрусю вже з нетерпінням чекав Богданчик. Щойно вони з татом зайшли, як він підбіг до Катрусі й поцілував її в щічку.

– Я дуже рада, що ти нарешті повернувся! – сказала йому Катруся. – Але цілуватися будемо потім, зараз у мене ще є справи.

Вона швиденько перевзулася і попросила тата зачекати, бо вона має познайомити його з ведмедиком. Узяла за руку Богданчика, і вони побігли у велику кімнату по іграшку.

Та, вже взявши до рук ведмедика, Катруся раптом про щось згадала. Вона відпустила на мить Богданчикову руку, підійшла до виховательки і сказала:

– Тоніно... Димирівно! Я вже знаю, ким хочу бути, коли виросту.

– Цікаво! І ким же, Катрусю?

– Я хочу бути... зайчиком у супермаркеті!

 

 

 

Частина друга

ЛІТАКИ ВІДЛІТАЮТЬ У ВИРІЙ

 

 

ЩО НОВОГО?

 

Ходити в садок – не така, виявляється, складна справа, як здавалося на початку. Минуло лише кілька тижнів, і Катруся освоїлася настільки, що вже собі й не уявляла, як можна цілісінькими днями сидіти вдома. Тим паче, якщо це не субота-неділя, коли мама готує щось смачненьке, іноді навіть пече пиріг чи тортик, а тоді вони всією сім’єю йдуть на прогулянку і в кіно чи театр. Або коли їздять до бабусі в село – тоді теж цікаво. Та в звичайні дні вдома нічого цікавого немає: тато зайнятий, мама зайнята, а ти тільки те й роби, що не плутайся в них під ногами. А ще частіше обоє на роботі – й тоді вдома страшно, бо ні з ким заговорити, крім телевізора. Та й із телевізором говори-не-говори, а він тільки те відповідає, що сам хоче, а не те, про що ти в нього запитуєш. Ні, коли він мультики показує – то ще нічого, але ж найчастіше там сама реклама…

Авжеж, у садку набагато цікавіше, бо завжди є щось нове. Он Богданчик сьогодні розповідав, як побилися два його старші братики, – це було та-а-ак смішно! Особливо, коли він це ще й показував: «А він йому так! А той йому отак! А той звідти – бух! І зверху – гах! А той розвернувся і – гемць! І ще отак! І ось!» Звісно, Катруся так нічого й не зрозуміла в тому, хто кому як… Вона ж дівчинка. І всі оті гемць-гах-буц-ой для неї, звісно, нічого не означали. Але в Богданчика було при цьому та-а-аке кумедне обличчя…

Добряче насміявшись, Катруся запитала:

– А хто переміг?

– Ніхто, – відповів Богданчик. – Вони ж не серйозно бились, а тренувалися. Пообіцяли й мене навчити.

І додав, зітхнувши:

– Коли підросту…

А в Даринки хом’ячиха народила хом’яченят. Справжніх! Аж шістьох! І до них чомусь не пускали тата-хом’яка.

– Дивно, – сказала на це Катруся. – Ось коли я народилася, мій тато сидів поряд із мамою і їй допомагав. Мама сама мені розповідала! І тато мене перший узяв на руки, коли я заплакала, а тоді вже подав мамі. Тому я перше слово «тато» сказала, а не «мама», як усі дітки. Ну, це вже потім, коли почала говорити…

– Нічого дивного! – відповів на це Богданчик. – Твій тато ж не хом’як, а тато. А хом’ячачий тато може шкоди заподіяти. Як і кролячий. Ось коли в моєї бабусі кролиця народила кроленят, їхнього тата до них теж не пускали.

– А правда, – запитала в Даринки Іра, – що мама-хом’ячиха своїх хом’яченят у щоках носить? Як моркву?

– Не знаю, – відповіла Даринка. – Вона їх ще нікуди не носила, лише облизувала.

А ще в Насті був день народження, і вона всіх діток після обіду пригостила цукерками.

– Я дві з’їла, а три собі в кишеньку поклала, на потім. Хочеш, тату, і тобі дам? Ось твій улюблений «Рачок»!

 

 

ОЛЯ-ОЛЯ

 

Тато забрав Катрусю з садка. Була гарна погода, тож одразу додому йти не хотілося, і вони гуляли в парку неподалік.

– Весело у вас у садку, – сказав тато, смакуючи цукерку.

– Ага, – кивнула Катруся. – Але не завжди. Бо Оля нас із Богданчиком обзиває малявками.

– Знову Оля-Оля! – похитав головою тато. – І чого ви з нею не миритеся? Раніше ти так просилася погратись із нею, а тепер…

Справді, Оля була першою дитиною, з якою Катруся познайомилася на майданчику. Тоді їй Оля дуже-дуже подобалася, й Катруся завжди раділа, побачивши її. І навіть ще не побачивши, вже раділа. Коли вони з мамою збиралися на прогулянку, маленька Катруся плескала в долоньки й приказувала: «Оля-Оля-Оля…» Тато завжди з цього дуже сміявся, тож і досі каже про неї «Оля-Оля», хоча Катруся давно вже говорить правильно.

– А чого вона обзивається?! То «дурна», то «малявки»… Які ми їй малявки! – обурювалася вона тим часом.

– Ну, ви з Богданчиком, здається, справді найменшій у своїй групі.

– То й що?

– Звісно, яке Олі-Олі до цього діло! Ви знаєте що… – сказав тато, – не водіться з нею.

– А ми й не водимося. З нею лише Ігор і Оленка водяться, а більше ніхто. А Богданчик їй кулака показав.

– Богданчик має знати, що не можна бити дівчаток. Навіть Олю.

– Він знає. Він і не бив, а лише показав – то вона й відчепилася.

– Ну то й добре.

Катруся кивнула й вистрибнула на бордюр, схопивши тата за руку. Їй дуже подобалося ходити по бордюру, але в неї ще не виходило робити це самій – мусила триматися за тата. А Оля вже сама отак ходить. От капосна!

– Птахи до вирію готуються. Осінь… – сказав відтак тато. Пошкріб неголену щоку й чомусь сумно зітхнув.

Катруся й собі глянула на пташок. Це була зграйка ластівок, вони красиво розсілися на дротах.

– Бачиш: «нотами» сидять, – показав тато. – У місті таке нечасто побачиш, бо тут усі дроти давно під землю поховали, тільки де-не-де вони ще випадково залишилися. Тут хіба шворок багато, на яких білизну сушать – але на шворках красиво сидіти не вийде, тим паче «нотами»… А ось у бабусі в селі ластівки зараз на всіх дротах сидять. Хоч бери скрипку і грай за ними етюд!

На скрипці Катруся грати не вміла – як, утім, і тато. Але які з вигляду ноти, вона бачила на фортепіано в Тоніни, коли в них були музичні заняття, й Тоніна вела їх у залу вчити співів і танців. А ще їх показувала Катрусі Іра, яку дідусь щовечора водив у музичний гурток, і тому вона нікуди не хотіла йти з садка.

Уявляєте: деякі дітки плачуть, коли їх у садок приводять, а Іра – коли забирають…

 

 

КАТРУСИНА МАТЕМАТИКА

 

– І що ти робила сьогодні в садку? – допитувалася за вечерею мама.

– Гралася, вчилася, нямала, пісяла і спала, – чесно перелічила всі свої заняття Катруся.

І не могла зрозуміти, чому батьки раптом розреготалися. Ну вона ж правду сказала – що тут смішного?!

– А чого вчилися? – зацікавився тато?

– Хто чого… Я – зайчиків.

– Як це?

– Тоніна малюнки показувала. З тваринами. Багато тварин різних. А ми рахували. Я рахувала, скільки на малюнках зайчиків. А Богданчик – слоників.

– Він слоників любить?

– Ага! Бо вони великі й сильні. І добрі. А він теж хоче бути великим і сильним.

– А добрим?

– Він уже добрий. Навіщо йому ще до́брішим бути?

– Ти хотіла сказати – добрі́шим?

– Ага. Якщо буде добрішим, тоді Оля його зможе ображати. А так він кулака показав – і все.

Мама й тато знову розсміялись, а Катруся лише стенула плечима: ну що вона не так сказала?! От уже ці дорослі…

І, щоб змінити тему, – бо хіба приємно, коли з тебе сміються, – випалила:

– А ще ми з татом бачили нотних пташок!

Краще б вона цього не казала! Бо батьки одразу ж заговорили про те, як добре було б віддати Катрусю на музику. Мовляв, що з ранішого віку почати вчитися грати на якомусь інструменті, то краще. Мама згадала, що синочок її декана (так у них в університеті називають начальника) мало не з двох років грає на скрипці, й тепер уже десь навіть на концертах виступає. А тато сказав, що в його колеґи є вдома непотрібне піаніно – мовляв, діти грали, доки в музичну школу ходили, а тоді закінчили й жодного разу більше до інструмента не сідали. Отак і стоїть собі в кутку – лише місце займає, і пил з нього щосуботи даремно витирай, казав колеґа. І недорого продає. А нам би згодилося…

Але мама на це відповіла, що в них у квартирі теж не так багато місця, і пил їй щосуботи не дуже хочеться витирати, а Катруся до піаніно ще замала, вона й до клавіш не дотягнеться. На це тато повідомив, що до піаніно спеціальний стілець додається, дзиґлик – такий, що крутиться, – і його можна підняти вище, Катрусі під зріст. Але мама заперечливо похитала головою і сказала, що з високого стільця і впасти легко, – тим паче, якщо він ще й крутиться, – а до клавіш Катруся не вгору недотягнеться, а в ширину, себто лише кілька октав захопити зможе. А ще ж педалі… Ні, мовляв, піаніно не годиться, з ним мороки багато: знести з п’ятого поверху, на якому мешкає татів колеґа, повантажити у машину (а машина потрібна велика, легковик тут не зарадить), привезти, вивантажити, до них на другий поверх підняти, а тоді ще й кликати спеціаліста, який те піаніно настроїть… З усім цим так намучишся, що вже й музика буде немила! От скрипка – зовсім інша річ. І невеличка – а спеціально для дітей геть маленькі роблять, – і звучить приємніше, і взагалі…

Слухаючи це все, Катруся лише зітхала. А тоді тихенько вийшла з кухні й, користаючись нагодою, сіла за татів комп’ютер. Згорнула татові файли, які він залишив відкритими, увімкнула свою улюблену програму для малювання і заходилася малювати зайчиків – таких, які показувала Тоніна. Ось лише один із них грав на скрипці, а інший на піаніно – такому, на якому грає Тоніна, коли в них бувають музичні заняття. Зайчик був маленький, і Катруся високо підняла йому піанінячого стільця – дзиґлика – щоб він міг дотягатися до клавіш.

– Ось так, – приказувала вона, малюючи. – Один плюс один буде два.

І коли зайшли батьки, й мама завела мову про те, що вони вирішили навчити її грати на скрипці, тож тепер шукатимуть їй учителя, Катруся знову зітхнула.

– Ну чого ти засмучуєшся? – здивувалася мама. – Це ж так цікаво! І багато часу не займає: один день трішки, інший день трішки…

– Ага! – обурилася Катруся. – Трішки плюс трішки дорівнює багато!

 

 

ПАН КРЕАТИТ

 

Наступного дня на Катрусю в садочку чекала нова капость. Мало їй скрипки – та ще й, замість Тоніни, їх на порозі зустріла нова вихователька.

Виявляється, виховательок у них у групі має бути дві, й працювати вони мають по черзі. Але Катерина Іванівна – так звати нову – досі була у відпустці. А тепер ось прийшла…

Катрусі нова вихователька одразу не сподобалася. І Богданчикові теж.

– Як вона може з нами гратися? – шепнув він на вухо Катрусі. – Вона ж старенька! А старенькі гратися не люблять. Вони люблять лежати, дивитися телевізор і всім розповідати, де їм болить. У нас сусідка така: як тільки нас із мамою зустріне, одразу ж починає розповідати про свій пан-кре-а-тит!

– Який-який пан? – здивувалася Катруся.

Їй уявився ввічливий дядечко в довгому пальто й капелюсі з широкими крисами. Одного разу вони з татом зустріли його на вулиці, й тато відтак розповів мамі, що з ними спілкувався пан Дністровий. А цей пан Кре-а… як його там? – має бути ще ввічливіший…

– Ні-ні, – замотав головою Богданчик, – це не пан. Не дядько. Це хвороба така: пан-кре-а-тит. Дуже складне слово, але я запам’ятав. Бо вона дуже багато про нього мамі розказує…

 

 

ЯКЕ В ЛЮДИНИ СЕРЦЕ?

 

Після сніданку Катерина Іванівна зібрала всіх на заняття. Але не показувала картинок, як учора Тоніна, а читала з книжечки різні історії.

Перша історія була про дівчинку, яка підібрала на вулиці поранену пташку й виходила її. Якісь хулігани стріляли у пташку з рогатки і перебили їй крило. Пташка не могла літати, а отже, не могла й знайти собі їжі. Вона неминуче б загинула – але дівчинка підібрала її, пожаліла, принесла додому, нагодувала і перев’язала крило. І так у неї ця пташка жила доти, доки крило не загоїлося, й вона знову змогла літати.

Друга історія була про хлопчика, який врятував кошеня. Воно залізло високо на дерево, глянуло звідти вниз – і йому стало страшно. Бо є таке правило: коли залазиш кудись високо, не можна дивитися вниз. Але кошеня було ще маленьке й цього правила не знало. Воно дуже злякалося, міцно-міцно вчепилося пазурами в гілку і з усіх сил нявчало – плакало по-котячому. А хлопчик почув той плач, і йому стало жаль кошеняти. Він виліз на дерево, зняв його і повернув господарям.

Закінчивши читати, Катерина Іванівна закрила книжку, зняла з носа окуляри, поклала їх на стіл і промовила:

– А тепер, дітки, подумайте про ці історії і скажіть мені: яке в людини серце?

Богданчик, який сидів поруч із Катрусею, одразу ж підняв руку.

Виховательці це дуже сподобалося. Вона приязно глянула на Богданчика й усміхнулася:

– Кажи, хлопчику.

– Чотирикамерне! – вигукнув він.

Катерині Іванівні забило дух. Вона як сиділа, так і застигла. Аж по хвилі здивовано перепитала:

– Як-ке?

– Чотирикамерне, – певний своєї правоти, повторив Богданчик.

 

 

ВЕЛИКІ ПОДУШАЧІ БОЇ

 

Великі Подушачі Бої розпочали Денис і Настя, їх підтримали Ігор та Оленка, а тоді й Богданчик із Катрусею.

Це, між іншим, дуже весело!

Головне – скористатися нагодою, коли всі діти в спальні, а виховательки немає. Бо вихователька – навіть Тоніна – чомусь їх завжди забороняє. Цікаво, чому?..

Цього разу нагода трапилася через те, що Катерину Іванівну покликали до завідуючої, хоч вона ще не встигла дочитати казку перед денним сном. Кликала її кухарка, вона ж і залишилася з дітками в спальні. Але малявки хитрі, вони всі старанно вдавали, що сплять, і кухарка повірила й побігла до себе на кухню – а може, в неї там щось горіло, хтозна…

Катруся, до речі, вже й справді майже заснула, і Богданчик теж, і ще кілька діток, – але Денис із Настею точно прикидалися, бо щойно за кухаркою зачинилися двері, саме від Насті до Дениса полетіла перша подушка.

А тоді почалося те, що описати годі – це треба лише пережити!

Було так весело, що аж захоплювало дух!

Аж доти…

Авжеж – доти, доки у Великі Подушачі Бої не втрутилася Оля. Капосно так утрутилася, не за правилами…

Сталося це саме тоді, коли Богданчик і Катруся «вистріляли» в Дениса й Настю всі «набої», себто подушки, й чекали, коли ті нарегочуться й почнуть бомбардувати їх у відповідь. Тут у спину Богданчикові несподівано з усієї сили й ударила Олина подушка – підленько, ззаду! А тоді ще раз! І ще!

Оля – росліша, крупніша – не жбурнула своєю подушкою, як це має бути під час Великих Подушачих Боїв, а тримала її руками за один кутик і била нею Богданчика по голові й по спині, раз-по-раз вигукуючи:

– А на́ тобі! Чотирикамерний! На́ тобі! На́ тобі! Чотирикамерний!

Богданчик пробував вивернутися, але не міг. До того ж, він боляче вдарився лобом об бильце ліжка…

Першою отямилася Катруся. Хотіла стрибнути зі свого ліжка на Олю, щоб захистити Богданчика, але не дотяглася – заплуталась у ковдерці й упала на Богданчикове ліжко. Тому лише закричала, що було духу:

– Не чіпай його! Чого тобі треба?! Йди геть!

– І тобі на! Ти теж чотирикамерна! Ненавиджу! – вдарила Оля Катрусю.

А тоді відступила на крок, жбурнула в них подушку й закричала, аж задихаючись:

– Ви такі… Такі… Ви будете женитися, а тоді розлучатися… і ділити майно!

І, показуючи на них пальцями, затараторила противним голосом прозивалку:

 

Женився жук із жучкою!

Мінялися обручкою!

Жу-жу-жу! Жу-жу-жу!

Всім на світі розкажу!

 

І тут ціла хмара подушок вдарила в Олю – одночасно «вистрелили» і Денис, і Настя, й Ігор, і Оленка, й Даринка, й Ірця…

Оля впала на спину, вся завалена подушками.

У цю мить рвучко відчинилися двері й убігла задихана Катерина Іванівна.

Оля визирнула з-під подушок і, побачивши виховательку, заридала…

 

 

ЛІТАКИ ВІДЛІТАЮТЬ У ВИРІЙ

 

– Я думала, що Катерина Іванівна погана. І Богданчик спершу так думав. А вона хороша!

Катруся йшла по бордюру, тримаючись татові за руку, і захоплено щебетала. Через це її ніжка раз-по-раз ступала мимо, і тато мусив притримувати малу, щоб вона не впала.

– Звісно, хороша, – підтвердив тато. – Я знаю, вона ще в мене вихователькою була.

– У тебе?! Коли ти ходив у садочок?! – Катруся так здивувалася, що аж зупинилася.

– Ну так, – усміхнувся тато.

– А ти… А ти… А ти грався у Великі Подушачі Бої?

– Звісно, грався. Гадаю, що відколи існують садочки, всі діти так граються.

– І Катерина Іванівна тебе лаяла?

– Атож! Вихователям такі ігри не подобаються. Бо можна так загратися, що й не помітиш, як боляче вдаришся об спинку ліжка.

– Як Богданчик?

– Навіть дужче.

– Ого! А Катерина Іванівна Богданчикові лід до лоба прикладала! Їй кухарка з холодильника принесла… А Олю дуже лаяла! Навіть казала, що її можуть із садочка виключити! Хоча Оля ревіла й брехала, ніби це ми її били, а не вона…

– Мабуть, усе ж не брехала, а обманювала. Ну чи казала неправду. Брешуть собаки, та й то лише деякі. А Оля ж не собака, Оля дівчинка…

– Погана вона дівчинка!

– Вона, може, й непогана, – подумавши, сказав тато. – Просто життя в неї так складається, розумієш? Її батьки саме розлучаються. І їй це дуже боляче, тож вона й шукає, на кому зігнати злість… Ясна річ, битися не можна, але… Одне слово, їй теж варто поспівчувати.

– Як це – розлучаються?

– Ну, вони більше не житимуть разом. Оля, швидше за все, залишиться з мамою, а до тата лише іноді приходитиме в гості.

– Але чому?!

– Хтозна. Чужа сім’я – темний ліс.

Тато говорив з Катрусею як з дорослою, і їй це дуже подобалося. Тож вона повагом зітхнула – теж як доросла – і далі пішла по бордюру зосереджено.

– Я тільки одного не зрозумів, – відтак мовив тато.

– Чого? – Катруся глянула на нього знизу вгору, й ніжка її знову втрапила поза бордюр, тож татові довелося притримати доню.

– Не зрозумів, – продовжив тато, – звідки Богданчик знає, що серце в людини чотирикамерне?

– А! – усміхнулась Катруся. – Це дуже просто! Мама ж у Богданчика – лікар!

 

Потім Катруся з’їжджала з гірки на майданчику, а тато сидів неподалік на лавочці й дивився на пташок.

– Тату! Тату! – побігла до нього раптом Катруся, показуючи пальцем у небо.

– Що, доню?

– Бачиш: літаки у вирій полетіли! Скоро осінь…

Тато посміявся, пригорнув Катрусю, поцілував, а тоді сказав:

– Знаєш, я сьогодні твій малюнок знайшов. Із зайчиками. Ти його в комп’ютері на робочому столі зберегла, а не в свою папку.

– Я ще не вмію у свою папку. Я зберігаю, де зберігається.

– Ну це зрозуміло. Навчишся. Я не про це. Просто я подумав… Що б ти сказала, якби ми тебе віддали не музики вчитися, а малюванню?

– Малюванню?! – здивувалась Катруся.

– Ну так…

Дівчинка цьомнула тата в неголену щоку і з радісним криком «Ура!!!» побігла до гірки.

 

 

 

Частина третя

ПІНҐВІНІК

 

 

ШАШКО́

 

Прийшла весна, і мама розбила під вікном клумбу.

Зима була затяжна, холодна, капосна. Катруся довго хворіла й по кілька тижнів не ходила в садочок. Тато теж кашляв і з маминою допомогою намагався кинути курити. Катруся теж допомагала – ховала татові цигарки. Але все було марно: перекашлявши й дістаючи з чергового сховку цигарку, тато сумно усміхався Катрусі:

– Бачиш, доню: отака маленька гидота, а такого великого тата переборює.

І Катруся лише дивувалась, як таке може бути…

Одне слово, зима всім страшенно набридла. Хотілося сонечка, тепла, зеленої травички, молоденького, ще липкого, вкритого біленьким пушком листя – і, ясна річ, квітів. Тож мама й розбила під вікном клумбу. Навіть сама скопала! Хоч тато й пропонував свою допомогу, але мама сказала, що хоче розім’ятися.

А тоді вони з Катрусею посадили кали, жоржини та фіалки й посіяли майори, красольки, чорнобривці та айстри. Посаджені рослини визирали із землі, а посіяні ще мали зійти. А щоб вони зійшли швидше, Катруся з мамою щовечора поливали їх із маленької іграшкової поливалки. Тато виносив з квартири повне відро води, а Катруся набирала її у поливалку й під маминим наглядом лила воду на клумбу.

Ой, як весело!

Та ось одного вечора, повертаючись додому з садочка (цього разу Катрусю забрала мама), вони побачили на клумбі незнайомого хлопчика. Він гасав туди-сюди, старанно обминаючи посаджені квіти, однак і не думаючи про посіяні, які ще не зійшли.

– А ти ще хто такий? – обурено запитала мама.

– Я Шашко́, – відповів хлопчик. А тоді подумав і додав: – Шолоденко.

– А де ти живеш?

– Тут, – і показав, як здалося Катрусі, просто на вікна їхньої квартири.

Малий дивився так приязно й зацікавлено, що мама передумала його лаяти. Тільки сказала:

– Ти от що… Шолоденко…

– Я не Шолоде́нко, – простодушно відповів хлопчик. – Я Шолоде́нко.

– Зрозуміло, – усміхнулася мама. – Солоденко. Ти, Солоденку, по клумбі не бігай, гаразд? Там квіти виростуть. Любиш квіти?

– Умгу, – малий дивився на маму круглісінькими очима.

– Так от: якщо будеш бігати по клумбі, то не виростуть. Зрозумів?

Малий подумав, а тоді швидко-швидко закивав.

Мама усміхнулась і повела Катрусю в під’їзд.

На дверях Катруся озирнулася і побачила, що Шолоденко, який не Шолоденко, дивиться їй услід, тримаючи в роті пальчика.

– Я не зрозуміла, – запитала в мами Катруся, – де він живе?

– А отут, – показала мама на двері квартири на першому поверсі, саме під їхньою, у якій довго ніхто не мешкав. – У нас нові сусіди. Учора в’їхали, поки ти в садку була.

І, усміхнувшись, додала:

– Тепер знаємо, що вони Шолоденки.

 

 

«ХОЛЕРА»

 

Наступного ранку Шашко Шолоденко, себто Сашко Солоденко, запхавши пальця до рота, стояв перед дверима Катрусиної групи в садочку і круглими-круглісінькими оченятами зазирав досередини, а його батьки тим часом у кімнаті з шафками про щось розмовляли з Тоніною.

– О! Шашко! – зраділа Катруся. – Привіт!

– Привіт. Я не Шашко́, я Шашко́, – уточнив малий. Видно. Зі звуком «с» він ніяк не міг подружитися.

– А я Катруся. А це мій друг Богданчик. Ходімо гратися! – і, взявши новачка за руки, повели в групу показувати йому найкращі іграшки. Солоденкова мама, дивуючись, ледве встигла перевзути його в тапочки.

А Тоніна, дивлячись на них, чомусь усміхалася.

Відтак усі почали гратися в потяг. Богданчик був паротягом, він біг по кімнаті й гудів – уууууу! За Богданчиком, тримаючись йому за сорочку, бігла Катруся й сміялася. За Катрусею біг зосереджений, із серйозним обличчям Шашко, а далі – Денис, і Оля, і Настя, й Ігор, і Оленка...

А тоді Настя, як завжди, відірвалася від потяга і почала гасати по групі сама, радісно висміюючись. І, звісно, за Настею відірвався Денис і заходився, регочучи, її доганяти.

– Настю, повертайся в потяг! – гукнув до неї Богданчик, але вона його мов і не чула – гасала собі й реготала, ухиляючись від Дениса.

– Настя – холера! – раптом, усміхнувшись, повідомив усім Богданчик.

– Ото вже від кого від кого, а від тебе, Богданчику, я такого не сподівалася, – здивувалась Тоніна. – Чого ти обзиваєш Настю?!

– Ні-ні, я не обзиваю! – пояснив Богданчик. – Це такий тип. Психічний. Мені мама розповідала. Їх є чотири, але я тільки один запам’ятав – холера! Це коли хтось отак гасає, як Настя!

– А-а-а, справді, – погодилася Тоніна. – Є такі типи. Тільки не психічні, а психологічні. Один із них – холерик. Це запальна людина. Настя справді скидається на холерика. І наша Оля теж. А може, й Денис. Зате Оленка, схоже, меланхолік – вони люблять помріяти. Любиш помріяти, Оленко?

– Угу, – кивнула вона й засоромилася.

– А я хто? – запитала Катруся.

– Ти, схоже, сангвінік. І Богданчик теж. Це люди розважливі. А ось Сашко, наш новенький, здається, флегматик. Це дуже спокійні люди. Ти спокійний, Сашку?

Шашко вийняв пальця з рота, подумав, а тоді тихо сказав:

– Шпокійний.

 

 

ЗАЙЧИК-ХУДОЖНИК

 

– Приготуйте альбоми й олівці, – сказала Тоніна, починаючи заняття. – Сьогодні ми знову будемо малювати. Якщо пригадуєте, восени ми з вами малювали професії ваших батьків. А тепер я пропоную пофантазувати і намалювати свою майбутню професію.

– Себе треба намалювати? – перепитав Ігор.

– Не конче себе. Просто хай кожне з вас уявить, що ви вже дорослі, що стали тим, ким хочете стати, – і намалює свою майбутню професію. Так, як він її бачить.

Настя була певна, що стане олімпійською чемпіонкою, – тож намалювала себе на п’єдесталі пошани з великою золотою медаллю на грудях. Друге місце на цьому п’єдесталі займав хлопчик, віддалено схожий на Дениса, а третє – дівчинка, що трохи скидалася на Олю.

Денис намалював дорогу, а на ній – ряд великих вантажних машин. Його тато керував фірмою, яка займалась автоперевезеннями, тож Денис, природно, теж хотів цим займатися.

Оля намалювала себе зіркою телесеріалу, а Іра – естрадною зіркою. Зірки на їхніх малюнках майже нічим одна від одної не відрізнялися – крім того, що І́рина була з мікрофоном, а Олина мікрофона не мала.

Шашко довго думав і ніяк не міг вирішити. Нарешті намалював великий будинок із багатьма вікнами. Із вікон виглядали люди – і дорослі, й діти.

– Мабуть, ти хочеш стати будівельником, – спробувала здогадатися Тоніна, глянувши на його малюнок.

– Ні, – похитав головою Шашко. – Я хочу бути… елер.. ерел… ерлелтором…

– Ким-ким? – не зрозуміла Тоніна.

Шашко подумав-подумав і, нарешті, пояснив:

– Ми довго квартиру шукали. А він, цей ерелентор, допоміг знайти. І за це багато грошей узяв.

– Ріелтор? – здогадалась Тоніна.

– Умгу, – закивав Шашко і продовжив вимальовувати вікна.

А Богданчик зробив найхитріше. Він одразу розділив аркуш на чотири частини, у кожній з яких мав бути окремий малюнок. На першому Богданчик був у білому халаті й шапочці з червоним медичним хрестом. Він стояв посередині, тримаючи за руки маму і тата, теж у білих халатах. Авжеж, його батьки були лікарями. На другому малюнку була вся їхня група – що це саме вони, легко було вгадати з того, що кожен був у одязі саме такого кольору, як і насправді. Лише замість Тоніни вихователем там був чоловік у такому ж, як у Богданчика, смугастому светрі. На третьому малюнку було море, а на ньому великий корабель, за штурвалом якого стояв Богданчик. А що намалювати на четвертому малюнку, він так і не вирішив, тож клітинка залишилася порожньою.

А що ж Катруся?

Катруся одразу ж відклала кольорові олівці й дістала зі своєї сумочки набір простих, дуже старанно заструганих. І взялася малювати… глечика!

Глечик у неї вийшов як справжній – бокатий, красивий. Навіть видно було, з якого боку на нього падає світло. Авжеж, уроки малювання, які Катруся відвідувала вже більше ніж півроку, не були марними – тим паче, що весь цей час вона там тільки те й робила, що малювала глечики. І так успішно, що вчителька навіть пообіцяла, що наступного разу довірить їй малювати… чайника!

Утім, критичним оком оглянувши свій малюнок, Катруся була незадоволена. Вона подумала трохи, а тоді взяла іншого олівця, м’якшого, і намалювала ним на своєму глечику, точнісінько посередині, – зайчика!

Тоніна була вражена.

– Який чудовий глечик! – вигукнула вона. – Це просто диво! І як вималювано! Як у справжнього художника. Ось тільки я не зрозуміла, Катрусю, – невже ти хочеш стати гончарем?

– Ні, я й далі хочу бути зайчиком, – відповіла Катруся. І уточнила: – Зайчиком-художником.

 

 

БУДЕШ НАШОЮ МАМОЮ

 

Тато сьогодні на роботу не пішов. Він працював удома: клацав на комп’ютері, час від часу заглядаючи у величезну книжку з написом великими літерами «СЛОВНИК» на обкладинці.

Відтак вирішив трохи перепочити – і заходився у влаштованих Катрусею схованках шукати цигарки.

Знайшов. Узяв цигарку й запальничку і вийшов на балкон.

Глянув у вікно – на дитсадок, що був навпроти їхнього будинку.

Діти саме виходили на прогулянку.

Ось і Катруся! За одну руку її тримає Богданчик, а за іншу – якийсь незнайомий хлопчик. Ага, це ж новий сусід – вони позавчора в’їхали у квартиру на першому поверсі…

Побігли гратися…

Про щось домовляються…

Тоді чутно, як Катруся кричить:

– Олю! Олю! Ходи до нас! Будеш нашою мамою!

Бач, уже й з Олею-Олею помирилися. Ну молодці!

Тато так задивився, що геть забув про цигарку…

Діти гралися під деревом, тоді щось на дереві видивлялися, тоді покликали Антоніну Володимирівну, відтак до них підійшли й інші діти, і вихователька їм щось розповідала…

Тато усміхнувся і вже хотів повертатися до свого комп’ютера й словника – аж тут завважив у руці так і не запалену цигарку.

Сунув її в попільницю й повернувся до роботи.

 

 

СОБАКА НА ДЕРЕВІ

 

На прогулянці Катруся, Богданчик, Оля й Шашко гралися в тата-мами і їхніх дітей. Татом був Шашко, мамою – Оля, а Катруся з Богданчиком, найменші в групі за зростом, – їхніми дітьми.

Оля дала Катрусі ляльку, а Шашко Богданчикові машинку, – й повели їх у садочок, а відтак самі мали йти на роботу.

Садочок у них був під великою грушею, на якій уже розпустилися світленькі листочки й саме заврунило на цвіт.

Тоді Оля взяла Шашка під руку, й вони пішли на роботу. А Катруся з Богданчиком почали в садочку гратися.

І тут раптом над їхніми головами почулося голосне:

– Гав! Гав!

Діти здивувалися і дружно глянули вгору. Невже собаки почали лазити по деревах?

Але ж ні – на грушці сидів лише самотній чорний птах.

Стенувши плечима, вони вже хотіли повернутися до своєї гри, та раптом цей птах розкрив дзьоба і, старанно, мов знущаючись, вимовив:

– Гав! Гав!

Діти переглянулися.

– Ти теж це бачив? – не вірячи власним очам, запитала Катруся.

– І бачив, і чув, – підтвердив заскочений Богданчик.

І вони не змовляючись узялися за руки й побігли до друзів:

– Олю! Шашку! Там Шарик на ворону перетворився!

Шарик – це був їхній дворовий пес, суміш вівчарки й дворняги. Добрий і милий, він до всіх ластився, а дітей незмінно проводжав у садочок і до школи. Всі його любили – і всім будинком годували.

– У вас там у садку самі дурниці! Й чого вас там тільки вчать! – маминим голосом відреагувала Оля.

– Ні-ні, насправді! Ми не граємося! – підтвердив Богданчик.

– А може, то не Шарик? Може, то пінґвін? – недовірливо перепитав Шашко.

– До чого тут пінґвін?! – образилася Катруся. – Пінґвіни не гавкають! І по Києву не літають.

– Пінґвіни взагалі не літають, – сказав на це Шашко. – Вони плавають. І ходять по Києву! Мені мама недавно книжку читала[2]…

– Та ну тебе з твоєю книжкою! – нестямився Богданчик. – Ось ходіть, самі побачите.

Птах усе ще сидів на грушці й хитрим оком позирав на четвірко дітей, які витріщилися на нього.

– Кажу вам: Шарик! Ми граємося, а він із дерева: «Гав! Гав!» – доводив Богданчик.

– Гав! Гав! – мов кепкуючи, повторив птах.

– Справді Шарик! – сплеснувши в долоні, зарепетувала Оля.

Птах докірливо глянув на неї, сплеснув крилами так само, як Оля долонями, й перелетів на сусідню яблуню.

І, щоб ні в кого не виникало сумнівів, звідти виголосив:

– Гав! Гав!

А тоді подумав і додав:

– Кар!

Діти побігли до виховательки:

– Антоніно Володимирівно! Там Шарик на ворону перетворився! Сидить на дереві й гавкає!

Вихователька й усі діти підійшли до яблуні. На ній справді сидів чорний птах – і мовчав.

– Вороночко! Пташечко! Ну гавкни! Будь ласка! Хіба тобі важко? – попросила Катруся.

– Кар! – сказав птах.

– Обманюєте, – сказав Денис.

– Не обманюємо! – хором закричали Катруся, Богданчик, Оля і Шашко.

– Ця ворона гавкала, – переконливо додав Шашко. – Отак: гав! Гав!

– Гав! Гав! – тут же повторив птах.

Усі діти пороззявляли роти.

– Але ж це не ворона. Це грак, – здогадалася раптом Тоніна. – А граки – відомі пересмішники. Почують якийсь звук – і повторюють!.

– І слова можуть повторювати? – здивовано запитала Оля.

– Деякі можуть. Але не всі. Себто, не всі граки – і не всі слова, – пояснила Тоніна. – Але вони не розуміють, що кажуть. Вони лише повторюють, і все.

– Як папуги?

– Ага, як папуги. А ще шпаки дуже люблять повторювати різні звуки. Мені розповідали знайомі, – пригадала Тоніна, – що в одному маленькому містечку жили дві дуже нечемні сестрички, які понад усе полюбляли сваритися. І все обзивали одна одну: «Ти свиня» – «Сама ти свиня!». Голосно так обзивали, на весь двір. І ось одного ранку виходять вони на вулицю й бачать, що на одному дереві сидить шпак, і на іншому дереві сидить шпак. І перший шпак кричить другому: «Ти свиня!» А другий йому відповідає: «Сама ти свиня!» Он воно як буває з нечемними дітьми…

 

 

ПІНҐВІНІК

 

Катруся з мамою поверталися додому.

Під їхніми вікнами, саме перед клумбою, замислено стояв Шашко, тримаючи пальця в роті.

Просто посеред клумби – там, де квіти були не посаджені, а посіяні, й ще не зійшли – була втоптана чимала ямка.

Коли вони підійшли ближче, Шашко вийняв пальця з рота, показав на ту ямку й глибокодумно промовив, розтягуючи слова:

– Там лежав Ша-а-арик. Шоба-а-ака…

 

Доки мама із Шашком роздивлялися шкоду, Катруся швиденько вибігла на другий поверх.

Стала на пальчики – ану, чи дотягнеться до дзвінка?

Ура!!!

Дотяглася!!!

Коли тато відчинив, Катруся кинулася йому на шию з радісним криком:

– Тату! Тату! Я тепер знаю, хто я!

– Хто, доню?

– Я – пінґвінік!

 

Серпень 2010 – травень 2011,

Гелон – Київ – Березань – Гелон