ЛІРИЧНИЙ КОНЦЕПТ ЕЛЕКТРОННОГО ЛИСТА

(Андрэй Хадановіч. Сто лі100ў на tut.by: паэзія. – Мн.: Логвінаў, 2007. – 136 с. – Кнігарня «Наша Ніва»)

Андрей Хадановіч – санітар білоруської культури!

Жарти жартами, а в білоруській поезії направду виконує він ту ж таки функцію, що її в українській успішно виконали спершу Бу-Ба-Бу, а відтак ранній – іще поет, а не те, що з ним сталося нині – Сергій Жадан. Причому в основі того, що робили свого часу вони і що робить і нині Андрей – суто філологічна реакція на суто суспільні подразники.

Суспільні – прошу зрозуміти мене правильно – не конче означає політичні (хоча їх і не виключає). Просто за всіх часів, а за постмодерних особливо, існують певні, даруйте за нецензурну термінологію, «артефакти поп-культури», з яких гріх не познущатися; ось лише одними засобами знущався з них свого часу Остап Вишня, іншими – Павло Глазовий, а ще іншими знущається Віктор Пєлєвін. Нібито принципово різні імена, але принцип той же, і ним активно послуговується й Хадановіч: береться, умовно кажучи, один із «сакральних» для певної частини соціуму, але «кантових» у суті своїй концептів – і засобами мовних грашок «обконцепчується» його сяк, так і перетак, щоб аж пір’я летіло. Таким чином культура очищується від штампів і пережитків, зокрема, совкового мислення – до останнього якраз і доклала найбільше зусиль оця літературна школа, що почалася бубабістами й ніяк не закінчиться Хадановічем.

У тому, до речі, що я так запросто «приписую» білоруського поета до української літературної традиції, насправді нема нічого дивного – він давно сприймається в нас як «абсолютно свій» (точнісінько як за барокових часів білоруський поет Симеон Полоцький, так само уславлений, з-поміж іншого, своїми чудовими грашками!), і навіть перша його книжка в Україні вийшла раніше, ніж на Батьківщині, що доволі показово. Одначе нова Хадановичева книжка, що пролонґовує одночасно й саму цю традицію, вийшла нещодавно таки в Мінську – у заснованій щойно торік бібліотечці новітнього білоруського письменства «Наша Ніва». Пролонґовує тим, що й сама кількість таких концептів, здавалося б, не безконечна, і «обконцепчувати» їх тривалий час, утримуючись на належно високому художньому рівні, вельми непросто, і вже навіть той же, скажімо, Жадан еволюціонував до дещо іншої манери письма, – а Хадановіч і далі успішно знаходить у ній «об’єкти для поезування». У новій збірці йому вельми хвацько вдається «відконцептити» вже не стільки совкове, як постіндустріальне – комп’ютерно-інтернетне мислення.

Назва збірки «Сто лі100ў на tut.by» промовляє сама за себе тим, хто знається на «есемесному правописі» й бодай час від часу заходить на tut.by – найпопулярніший білоруський інтернет-портал. Інтернетні «примочки» розсипані тут уже навіть на формальному рівні доволі щедро: кілька віршів ефектно прописані латиницею, над текстами без назви замість традиційних трьох зірочок послідовно стоять три «ети», а «народні» назви цих «етів» успішно «опоетизовані»:

Нібыта ў вобразе знакаў

на аўтара-дзівака

павесілі ўсіх сабакаў,

і малпу, і сьлімака.

І сама збірка прописана як електронні листи до близьких людей, у яких повідомлення про, скажімо, закриття університетського ганделика у Варшаві мирно сусідує з міркуваннями про реалії життя «у краіне, дзе поўны тормаз націскае на тармазы; дзе адно й тое самае сьвята адзначаюць чатыры разы»…

Одначе читаючи все це і насолоджуючись напрочуд хвацькими, буквально еквілібристичними дотепами, насправді розумієш, що наскільки б мистецьки ефектними вони не були, і скільки б казкар-байкер без глушника вночі не питався тебе «баяць ці не?», і як би тридцять восьмий тролейбус не прагнув злетіти в небо («наступны прыпынак – там…»), – а головне в книжці все одно не це. Головне – ота неодмінно лірична, а часами аж до щему сентиментальна нотка, котра напозір чується в нових текстах Хадановіча десь на другому плані, але насправді саме вона творить атмосферу книжки – атмосферу листування, сиріч віддаленості й живого, людського, одвічного прагнення наблизитися, «торкнутися душі»… Вона у висліді «рятує» й саму оту згадану наприпочатку концептуалістську традицію – бо подає нам живе світовідчуття сучасної людини, для якої реальне й віртуальне чи то злилося, чи переплелося, чи переплуталось, але сама людина від цього зовсім не стала менше людиною.

Так «санітар культури» еволюціонує в лірика, і це нормально – очищуючись, культура «добрішає»…

Іван АНДРУСЯК