КРЕЙДОЮ
ПО БЕТОНУ
Вражаюче:
старий
художник в
останні дні
свого життя
створює
крейдою на
бетонній огорожі
лікарні
дивовижні
ідеалістичні
картини!
Майже
однаково, що
малювати на
піску морського
узбережжя чи
на снігу…
Власне кажучи,
саме це і є
мистецтво –
отой ледь
уловимий, майже
неймовірний
фізичний
доторк до вічности,
котрий
хвилює так
само, як і
лякає.
Іван
Андрусяк
Із поміж книг серії “Бібліотека Шевченківського комітету” “Автопортрет” Василя Касіяна виглядає найпривабливіше. Вочевидь, не лише через те, що мова йде про художника, а тим паче визнаного майстра у тім числі й книжкової графіки, і це відкриває перед видавцями неабиякі ілюстративні можливості. І навіть не тому, що готувало цей том видавництво “Веселка”, котре тяжко запідозрити у відсутності досвіду й смаку. Є тут і приватна причина: виявляється, мати директора “Веселки” Яреми Гояна – рідна сестра Касіяна, а отже, книжка виявилася справою родинною. Назагал ця обставина відобразилася на книжці позитивно, але не завжди – понадміру патосна й надто вже об’ємна та місцями малоконкретна передмова пана Гояна, по-моєму, нинішнього читача радше відштовхує, ніж зацікавлює...
А от спогади самого художника напрочуд цікаві, найперше про його участь у Першій світовій, мистецьку атмосферу міжвоєнної Праги, взаємини “класичного” й “революційного” мистецтва в підрадянській Україні 1920-30-х... У контексті цього справді по-новому відкриваєш для себе митця, з чиїми роботами буквально “звикся” ще в шкільних підручниках – настільки, що чимало їх, а найперше портрети літературних класиків та ілюстрації до “Кобзаря”, сприймаються як щось “позаавторське”, “саме-собою-існуюче”. Можливо, для класичного типу митця таке сприйняття і є ознакою всенародного визнання.
І ще: автобіографія Василя Касіяна знову змушує задуматися над долею “підрадянського” митця, який дивовижним чином зумів не просто фізично вижити в найтяжчі часи (і це після того, як він приїхав на роботу до Києва з “буржуазної” під ту пору Праги!), але й постійно поєднувати в своїх роботах у принципі непоєднанні речі – благонадійну плакатність, “робітничий лубок” із справді глибинним творчим осмисленням народних традицій, із щирою вірою. Виглядає, що навіть у найодіозніші часи “обласканий” академік Касіян залишався... неодіозним. Навіть у писаних у 1970-і спогадах висловлював вельми “крамольні”, як на ту пору, речі. Мало того: страшного 1934 року дозволяв собі виставляти роботи на тему голоду! І за весь час лише раз був покараний... звільненням із роботи. Або я чогось не розумію, або цьому дивовижно талановитому чоловікові справді дивовижно щастило...
Так чи йнакше, щедро ілюстрована книжка його спогадів виглядає цікавою для всіх неупереджених. А якщо втрапите колись у лікарню “Феофанію” (бажано таки гостем, а не пацієнтом!), зверніть увагу на огорожу. Малюнки хоча й затерлися дощами, але – збереглися. А вони значать дуже багато...