Віталій ҐУБАРЄВ

КОРОЛІВСТВО КРИВИХ ДЗЕРКАЛ

Повість-казка

 

Адаптований переклад із російської

Івана АНДРУСЯКА

 

 

ЧАСТИНА ПЕРША

ВЕЖА СМЕРТІ

 

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

у якому Оля свариться з бабусею й чує голос чарівного дзеркала

 

Хочу вам розповісти про дівчинку Олю, яка раптом побачила себе збоку. Побачила так, як можна побачити не себе, а зовсім іншу дівчинку — скажімо, сестру чи подругу. У такий спосіб вона доволі довго спостерігала саму себе, і це допомогло їй позбутися недоліків, яких раніше вона в собі й не завважувала.

І знаєте, що найважливіше в цій історії? Оля переконалася, що навіть, здавалося б, маленькі вади характеру можуть стати серйозною перешкодою на шляху до мети. Вона потрапила в одну казкову країну, де їй довелося пережити багато небезпечних пригод, подібних до тих, про які вона читала в старих казках. Можливо, ви теж читали ці старі казки, де королі, різноманітні принци й придворні пані́ такі добрі, справедливі, прекрасні – одне слово, такі нудотно-солодкі, наче вимазані медом. І ось одного разу дівчинка Оля втрапила в казкову країну й побачила там... Утім, я краще розповім вам усе так, як воно й було.

…Того ранку Оля поводилася вкрай погано. Вона встала пізніше, ніж слід було, а коли бабуся будила її, брикалася й, не розплющуючи очей, проказувала неприємним скрипучим голосом:

– Відстань! Ну, чого ти до мене причепилася?

– Олю, – наполягала бабуся, – ти можеш спізнитися в школу.

Голос у бабусі був спокійний і ласкавий, адже всі бабусі дуже ласкаві. Вони так люблять своїх внучок, що не гніваються навіть тоді, коли примхливі дівчатка відповідають їм зухвало.

– Знову читала в ліжку допізна, – зітхнула бабуся, піднімаючи з підлоги книжку, на обкладинці якої було написано: «Казки». – А тепер ось прокинутися не можеш.

Оля сіла на ліжку, звісивши босі ноги, й сердито зиркнула на бабусю одним оком, бо інше все ще було заплющене.

– Яка ти... недобра... Ніколи поспати не даєш!

Олине плаття виявилося під ліжком. Одну туфлю вона довго не могла знати й, нарешті, виявила її під книжковою шафою.

Потім, коли бабуся заплітала їй коси, вона смикалася й сичала: «Боляче!», хоча насправді боляче зовсім не було.

А після сніданку Оля ніяк не могла знайти свої підручники.

– Учора я поклала їх на цей стіл. Куди ти поділа їх?? – гарчала вона на бабусю, тупотячи ногою.

– Я ніколи не гублю своїх речей, – спокійно відповідала бабуся. – Будь люб'язна й ти класти речі на своє місце.

– Ні, – кричала Оля, – я завжди кладу все на місце! Ти навмисно сховала мої книги.

Тут навіть бабусине терпіння урвалося, і вона, трохи підвищивши голос, мовила:

– І як тобі не соромно! Щойно тато й мама повернуться з роботи, я їм усе розповім.

Погроза подіяла: Оля побоювалася тати й мами. Вона неголосно пробурчала: «Подумаєш!» – і, набурмосена, полізла під ліжко. Звісно, під ліжком книг не виявилося; не було їх ні у ванній, ні в кухні. Невідомо, скільки часу тривали б пошуки, якби бабуся не заглянула в Олин портфель.

– Бачиш, яка ти неуважна, Олю! Адже ти сама вчора поклала підручники до себе в портфель. О, як би я хотіла, щоб ти подивилася на себе збоку! Ох, і соромно б тобі стало...

Оля, якій уже й так було соромно за те, що вона марно скривдила бабусю, цмокнула стареньку в щоку, взяла портфель і пішла в прихожу вдягатися.

Там було велике дзеркало, перед яким вона так любила вертітися.

– Одягайся скоріше, Олю! – крикнула їй услід бабуся. – До дзвінка залишилося десять хвилин.

Але Оля й не думала одягатися. Із дзеркала на неї дивилася дівчинка в шкільній формі. Дівчинка як дівчинка – дві русяві коси з бантами і двійко великих блакитних очей. Проте Оля вважала себе дуже гарною й тому, опинившись перед дзеркалом, довго не могла відірватися від нього. Так було завжди.

– Як, ти ще не пішла?! – скрикнула бабуся, вийшовши у прихожу. – Ну, аж сьогодні я неодмінно розповім усе татові й мамі!

– Подумаєш! – відповіла Оля й почала одягатися.

– Учишся в п'ятому класі, а поводишся, як маленька. Ох, якби ти могла подивитися на себе збоку!

– Подумаєш! – повторила Оля, помахала бабусі рукою й, ще раз нишком глянувши на себе в дзеркало, зникла за дверима...

Цього дня Оля повернулася зі школи дуже сердита: вона посварилася з подругами. Взагалі, вона частенько сварилася з подругами, й майже завжди сама була в усьому винна.

– Яка ти примхлива! – сказали їй подруги. – Більше ми не будемо з тобою дружити!

– Подумаєш! – випнула Оля нижню губу й зробила вигляд, що анітрішки цим не засмучена. Але насправді на душі в неї було кепсько.

Закінчувався грудень, на вулиці темніло рано. А оскільки після школи Оля не могла втриматися від спокуси заглянути в кіно, де йшов новий фільм, то коли вона прийшла додому, в морозяному небі вже світилися зірки. І тут, на свій жах, Оля побачила, що на сходах не горять лампи. А темряви вона боялася найдужче в світі.

Лякаючись шуму власних кроків, Оля стрімко вибігла на свій поверх, і там так нестямно тиснула на кнопку дзвінка, що в бабусі тремтіли руки, коли вона відчиняла двері.

– Що сталося? – злякано запитала бабуся.? – А де твій ключ?

– Бабуню, я загубила свій ключ, – важко дихаючи, сказала Оля.

Бабуся сплеснула руками:

– Це вже втретє! Ну, і що тепер робити? Свій ключ я віддала слюсареві. Ох, Олю, Олю, яка ти роззява! Біжи до слюсаря, він, напевно, вже зробив новий ключ.

– Бабуню... на сходах так темно... Напевно, перегоріли пробки.

– Боїшся?

– Я просто... не люблю темряви...

– Ну ти й боягузка! Гаразд, сходжу сама. – Бабуся вдяглася, погрозила Олі пальцем: – Шоколадку в буфеті до обіду не займай! – і зникла за дверима.

Оля почала роздягатися на ходу. В одному місці вона залишила туфлі, в іншому — шапочку, ще далі — пальто. Потім, трохи повагавшись, вона дістала з буфету шоколадку й з'їла її. Їй було нудно. Вона взяла книгу, на обкладинці якої було написано «Казки», й почала гортати. Одна картинка привернула увагу Олі. З високого пагорба відкривався вид на дивне місто з безліччю різнобарвних будинків із високими шпилями. Ошатні люди гуляли на майдані довкола фонтану. «Якби ж і мені погуляти там!» – подумала Оля й раптом почула якийсь дивний звук у прихожій.

Вона кинулася до дверей. Але все було тихо.

«Напевно, почулося», – подумала Оля й, кинувши оком на дзеркало, як зазвичай, почала вертітися перед ним.

Вона оглянула себе з голови до ніг, кілька разів повернулася, потім звузила очі й висолпила язика. Відтак Оля показала сама собі довгий ніс із пальцями, розсміялася й почала вибивати ногами дріб.

І тут їй здалося...

Ні, цього не може бути! Уважно прислухаючись, Оля знову стукнула підборами об підлогу, й тепер уже цілком виразно почула, як у глибині дзеркала скляним мелодійним звуком відгукнулася луна. Так, луна відгукнулося в дзеркалі, саме в тій прихожій, яка там відображалася, а не в справжній, де стояла Оля.

Це було так дивно, що Оля оніміла, широко розплющивши свої блакитні очі. І в тиші вона виразно почула, як хтось протяжно й сумно зітхнув. Олі стало лячно... Вона вичекала хвилинку й тихо запитала:

– Хто це зітхає?

– Я, – неголосно відповів гарний дзвінкий голос, немов ударилися одне об одне кришталеві скельця.

– Хто ти? – перевела подих Оля. – Тут нікого немає.

– Це я, дзеркало, – знову задзвенів голос.

Оля відскочила вбік і, повагавшись, мовила:

– Але ж речі не вміють розмовляти...

– А ти уяви, що опинилася в казці, – відповів голос.

– Однак це дуже дивно... Я боюся тебе, дзеркало.

– Дарма, дівчинко... Я добре чарівне дзеркало. Я не заподію тобі ніякого зла. Тим паче, що я тобі подобаюся. Ти так любиш дивитися в моє скло!

– Це правда, – сказала Оля, осмілівши й ступивши крок до дзеркала.

А голос звучав:

– Бабуся часто каже, що хотіла б, аби ти побачила себе збоку...

– А хіба це можливо? – здивувалася Оля.

– Звісно, можливо. Але для цього тобі треба побувати по той бік дзеркала.

– Ой, як цікаво! – вигукнула Оля. – Дозволь мені, будь ласка, побувати по той бік дзеркала!

Голос відповів не відразу, начебто дзеркало замислилося.

– Із твоїм характером, – мовив нарешті дзвінкий голос, – небезпечно опинитися по той бік дзеркала.

– Хіба в мене поганий характер?

Знову почулося зітхання.

– Розумієш, ти, звісно, гарна дівчинка... Я бачу добрі очі – виходить, і серденько в тебе добре. Але в тебе є недоліки, які можуть зашкодити тобі у важку мить!

– Я нічого не боюся! – рішуче махнула кісками Оля.

– Що ж, нехай буде по-твоєму, – мовив голос.

І прихожа раптом наповнилася брязкотом, немов розбилися тисячі кришталевих скелець. Оля здригнулася, й книга, яку вона тримала під пахвою, полетіла на підлогу.

 

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

у якому Оля знайомиться зі своїм відображенням і втрапляє в казкову країну

 

Кришталевий брязкіт ставав усе голоснішим. По гладкому склу дзеркала побігли блакитні хвилі. З кожною секундою вони ставали все блакитнішими, й тепер уже дзеркало нічого не відображало.

Потім блакитні хвилі розсіялися, немов туман, і кришталевий брязкіт затих.

Оля знову побачила в дзеркалі прихожу й своє відображення. Однак скло зникло. Залишилася тільки рама від дзеркала, з якої – Оля чітко відчула це? – повіяло вітерцем.

Набравши в легені повітря й зажмурившись, ніби вона збиралася пірнути у воду, Оля швидко підняла ногу, переступила через раму й, зіткнувшись із кимось, полетіла на підлогу. Вона схопилася за забитого лоба, розплющила очі й сіла. Перед нею, схопившись за лоба, сиділа дівчинка з русявими косами й великими блакитними очами.

– Але ж ми обидві винні, що зіткнулися, – сказала дівчинка, зніяковіло посміхаючись. – Ти занадто швидко зробила крок уперед. І я зробила крок уперед. Адже я звикла робити те ж, що й ти! Я не здогадалася відразу, що тепер мені треба поступитися тобі дорогою.

– Нічого, мені не дуже боляче, – мовила Оля, потираючи лоба, – тільки, напевно, ґуля буде.

– Там, у своїй прихожій, ти впустила книжку, – сказала дівчинка Олі, – ост вона.

І вона простягнула книгу, на якій було написано: «икзак». Оля посміхнулася й уважно оглянула відображену прихожу, в якій опинилася. Усе в ній було навпаки. Те, що вдома стояло праворуч, тут виявилося ліворуч, а те, що там стояло ліворуч, тут виявилося праворуч.

Раптом кришталевий брязкіт привернув її увагу. Оля побачила, що в дзеркальній рамі знову з'явилися блакитні хвилі. Вона квапливо підбігла до дзеркала, але його поверхня вже заспокоїлася. Оля притулила до дзеркала чоло й відчула холодок скла. «Як же я тепер потраплю додому?» – подумала вона. Їй раптом стало тривожно й сумно. Вона бачила в дзеркалі прихожу своєї квартири, що була так близько й водночас так далеко тепер. Якою любою їй здалася ця прихожа! Он на підлозі лежить її улюблена книжка, на якій написано: «Казки». А он на вішалці висить татове літнє пальто, яке мама вийняла зі скрині, щоб воно провітрилося: від пальта пахло нафталіном.

Оля оглянулася.

Тут, у відображеній прихожій, теж висіло пальто, таке ж, як у тата, але скільки Оля не тягла носом повітря, вона не відчула запаху нафталіну.

– Я не хочу тут залишатися, – сказала Оля й сердито зиркнула на дівчинку. – Я хочу додому.

– Не можна, – серйозно мовила дівчинка, підводячись із підлоги.? – Блакитні хвилі не можуть з'являтися так часто.

– А якщо я... розіб'ю скло?

– Тоді буде гірше. Ти на все життя залишишся по цей бік дзеркала.

Сльози бризнули з Олиних очей і закапали на підлогу. «Дзень, дзень!» – задзвеніли сльозинки; ударившись об підлогу, вони перетворювалися на скельця й розбивалися на сотні малюсіньких частинок.

– Навіщо ж ти засмучуєшся? – ласкаво заговорила дівчинка. – Нам з тобою не буде нудно.

– Як тебе звуть? – схлипуючи, запитала Оля.

– Мене звуть Яло. А тебе звуть Оля?

– Правильно! – вигукнула здивована Оля. – Як ти довідалася?

– Це дуже просто. Адже я твоє відображення. Отже, ім'я в мене таке ж, як у тебе, лише навпаки: Оля навпаки буде Яло. Бачиш, у мене все навпаки: у тебе родимка на правій щоці, а в мене – на лівій.

– Це дуже кумедно, – посміхнулася Оля крізь сльози.? – Якщо ти моє відображення, виходить, ти...

– Що?

– Ти не образишся, якщо я тебе запитаю?

– Звичайно ні, – відповіла дівчинка. – Що тебе цікавить?

– Якщо ти моє відображення – виходить, ти повинна бути шульгою?

– Так і є. Я все роблю лівою рукою. І це значно зручніше, ніж правою.

– Тут усе дуже смішно, – сказала Оля й раптом зіщулилася. – Скажи, будь ласка, звідки такий протяг?

– Не знаю, – знизала плечима Яло й раптом показала на книжку: – Поглянь, сторінки ворушаться.

Дівчатка схилилися над книжкою, сторінки якої справді тріпотіли на вітрі. Звідки він? Оля відкрила книгу саме на тій сторінці, де було намальоване казкове місто з різнобарвними будинками зі шпилями. Як це не дивно, вітер дув із цієї картинки!

– Браво! – раптом заплескала в долоні Яло. – Олю, давай погуляємо по цьому місту.

Олині очі від здивування розширилися.

– Ти при своєму розумі? Це ж... книга. Картинка така маленька.

Яло, посміюючись, приставила відкриту книгу до стіни, і картинка раптом на очах у дівчаток виросла аж до стелі. Оля тихенько зойкнула.

– По цей бік дзеркала все може бути? – сказала Яло. – Ти ж потрапила в казку, Олю. Ходімо, оглянемо місто, а завтра ти повернешся додому.

– Завтра?! – з жахом скрикнула Оля. – Та чи знаєш ти, що буде коїтися вдома? Мене буде розшукувати вся міська міліція... А мама, напевно, подумає... Бідолашна матуся, вона подумає, що я потрапила під трамвай, тому що я завжди дуже необережно переходжу через вулицю!

– Ти дарма хвилюєшся. Удома ніхто й не помітить, що тебе немає. Навіть якщо ти пробудеш тут тисячу років! Коли б ти не повернулася назад, ваші годинники будуть показувати ту ж годину, ту ж хвилину й навіть точнісінько ту ж секунду, коли ти переступила через раму. Ось, поглянь на годинник!

Оля підняла голову й побачила на стіні годинник, точно такий, як той, що висів удома в прихожій. Ось лише циферблат на цьому годиннику був намальований навпаки й стрілки рухалися не вперед, а назад.

– Ну, якщо так, тоді ходімо! – розсміялася Оля.

Дівчатка взялися за руки й легко ввійшли в казкове місто, звідки повівав легенький вітерець.

 

 

ПОВНІСТЮ ТЕКСТ ЧИТАЙТЕ У КНИЖЦІ, ЯКА ГОТУЄТЬСЯ ДО ДРУКУ У ВИДАВНИЦТВІ «МАХАОН»

 

 

 

ЗМІСТ

 

ЧАСТИНА ПЕРША

ВЕЖА СМЕРТІ

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

у якому Оля свариться з бабусею й чує голос чарівного дзеркала

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

у якому Оля знайомиться зі своїм відображенням і втрапляє в казкову країну

 

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

у якому Оля мандрує по казковому місту й переконується в тому, що блищить не лише золото

 

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

у якому Оля і Яло втрапляють у кухню палацу

 

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,

у якому Оля і Яло перетворюються на придворних пажів

 

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

у якому паж із родимкою на правій щоці дає королю урок арифметики

 

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

у якому король залучає пажів до «однієї важливої державної справи»

 

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

у якому Оля і Яло проникають у Вежу смерті

 

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,

у якому Оля і Яло чують розмову короля з Акілушем

 

 

ЧАСТИНА ДРУГА

КЛЮЧ ВІД КАЙДАНІВ

 

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

у якому Оля і Яло втрапляють у замок прекрасної пані

 

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,

у якому Нушрок пропонує прекрасній пані стати королевою

 

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,

у якому оповідається про те, як Оля мало не загинула у водоспаді

 

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,

у якому Яло впевнюється в тому, що підземний хід існує

 

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,

у якому Яло зустрічається з Олею

 

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ,

у якому Оля звільняє Гурда й перемагає Акілуша

 

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

і останній, у якому Оля знову чує голос чарівного дзеркала