Ћюдину завжди вт≥шаЇ причетн≥сть до творенн¤ Ц хай др≥бного, недосконалого, але все одно власного. Ѕо √осподь сотворив людину за —воЇю ѕодобою, Ц саме зв≥дси, очевидно, це питомо людське прагненн¤ творити.  ожен, зв≥сно, може його реал≥зовувати у власних масштабах, але ¤краз масштаби, ¤к ≥ форми чи методи, не грають рол≥ Ц важливе саме прагненн¤.

Ч ƒратуЇтьс¤, певно, той, хто Ц св≥домо чи п≥дсв≥домо Ц в≥дчуваЇ свою залежн≥сть в≥д стил≥стики, св≥тогл¤ду когось ≥з попередник≥в. Ѕо впливи б≥льшою чи меншою м≥рою в≥дчуваЇ кожен, це р≥ч ц≥лком нормальна. јле декотр≥ потужн≥ творч≥ особистост≥ мають здатн≥сть буквально УковтатиФ ц≥л≥ покол≥нн¤ наступник≥в, ¤к це було, прим≥ром, ≥з Ўевченком та його еп≥гонами. —вого часу Ћ≥на  остенко багатьох УковтнулаФ, а недавно Ц Ѕродський, п≥д ¤кого Ул¤гли ≥ просютьФ б≥льш≥сть наших постмодерн≥ст≥в.

“ак от, ¤краз тод≥ видавали ‘ранк≥в пТ¤тдес¤титомник, ≥ мен≥ припадком один ≥з том≥в до рук потрапив Ц ≥ все!  ≥лька рок≥в ¤ буквально з ‘ранком л¤гав ≥ з ‘ранком прокидавс¤. ¬≥н мене навчив розум≥ти л≥тературу, навчив њњ читати по-людськи, та певно, й писати навчив. ≤ коли мене у в≥йсько забрили, ¤ вз¤в ≥з собою У« вершин ≥ низинФЕ Ўевченка, до реч≥, ¤ дл¤ себе по-справжньому в≥дкрив значно п≥зн≥ше, вже п≥сл¤ ≥нституту, ≥ дос≥ люблю його лише п≥знього, в≥д циклу У¬ каземат≥Ф починаючи. ј от ‘ранка Ц всього; ≥з проколами, з упередженн¤ми, з в≥дверто слабкими речами, з банальним, сир≥ч дуже небанальним зароб≥тчанствомЕ ÷е, зрештою, надто особист≥ реч≥.

” моњй нов≥й зб≥рц≥ У„асниковий с≥кФ, ¤ка зараз готуЇтьс¤ до друку у видавництв≥ У‘актФ, Ї сонетний цикл УTemporisФ Ц свого роду спроба внутр≥шнього д≥алогу з тими особистост¤ми, ¤к≥ справили на мене посутн≥й уплив, в≥д —тефана яворського до ¬асил¤ √ерасимТюка. јле сонета У‘ранкоФ там немаЇ Ц ¤ не зм≥г його написати так, ¤к в≥дчуваю. ћожливо, поки що не зм≥г, а може й н≥коли не зможу. —правд≥, це дуже особисте.

Ч ÷е так просто не сформулюЇш Ц про щоЕ ћен≥ взагал≥ нец≥каво писати УпроФ. ƒо статей воно х≥ба достосовуЇтьс¤, до есењв, до студ≥й ¤кихось, себто, до Уобслуговуванн¤ л≥тературиФ, але до самоњ л≥тератури Ц принаймн≥ так, ¤к ¤ њњ дл¤ себе мислю Ц н≥. ћен≥ це принципово: л≥тература маЇ говорити УщосьФ, а не Упро щосьФ. якщо УпроФ Ц це попса, котра теж потр≥бна, але з котрою ¤ ¤к автор вол≥ю справи не мати.

”загал≥ ж, те, що Ї моЇю, так би мовити, УпрозоюФ, почалос¤ ¤кось само собою. —вого часу, ще в перш≥й половин≥ 90-х, мен≥ випало на долю працювати в  ос≥вськ≥й районн≥й ком≥с≥њ, котра гучно називалас¤ Уз поновленн¤ прав реаб≥л≥тованихФ, Ц хоча йшлос¤, на жаль, не ст≥льки про реальне поновленн¤ прав, ¤к про т≥ крихти, котр≥ держава н≥бито Ув≥дшкодовувалаФ люд¤м, невинно висланим ≥з р≥дних крањв чи засудженим за п≥дтримку ќ”Ќ-”ѕј. Ѕагатющий матер≥ал, глибинний, ≥стинний Ц про природу людини, про те, ¤ким дивовижним чином ц¤ природа ви¤вл¤Їтьс¤ ≥нод≥ в критичних ситуац≥¤хЕ ƒо того ж, матер≥ал живий, п≥дкр≥плений родинними переказами Ц про взаЇмини з уп≥вц¤ми моњх бабус≥ й д≥дус¤, сп≥лкуванн¤ з д≥дусевою сестрою, котру вивезли в —иб≥р, де в тифозному барац≥ щури зТњли њњ маленького сина, а вона в≥дтак утекла з поселенн¤ й зум≥ла повернутис¤ в  арпатиЕ ќдним словом, матер≥ал не просто пропущений кр≥зь душу, а, ¤к то кажуть, висто¤ний у душ≥.

—вого часу ¤ десь вичитав звернен≥ до ¬≥ль¤ма ‘олкнера слова його вчител¤ Ў. јндерсона: У ожен ≥з нас спочатку маЇ пригадати, зв≥дки в≥н родом, ≥ т≥льки пот≥м починати навчанн¤. ≤ суть не в тому, де саме твоњ витоки, бо вс≥ витоки однаково важлив≥. ѕамТ¤тати про них треба завжди, памТ¤тати без сорому й збентеженн¤. ¬и, ‘олкнере, с≥льський хлопець, ≥ не знаЇте н≥чого, кр≥м клаптика земл≥ там, у ћ≥сс≥с≥п≥, де ви народилис¤. ≤ це також јмерика.  рих≥тна, н≥кому не в≥дома, але јмерика. —пробуйте об≥йтис¤ без нењ, вит¤гн≥ть њњ, ¤к цеглину, ≥з ст≥ни, ≥ вс¤ ст≥на розвалитьс¤Ф.

÷≥ слова мен≥ буквально вТњлис¤ в душу. Ѕо справд≥: ¤ за своЇю природою с≥льський хлопець, котрий не знаЇ н≥чого, кр≥м клаптика земл≥ в сел≥ ¬ербовець  ос≥вського району на √уцульщин≥. ÷е мо¤ м≥фолог≥¤, це мо¤ л≥тература, м≥й дискурс, ≥ парадигма, ≥ симул¤кр ≥з топосом на додачу! ∆оден ≥нший св≥т ≥ жодних ≥нших людей ¤ не зможу розкрити в текст≥ так, ¤к цей св≥т ≥ цих людей. ќбТЇктивно д≥¤ вс≥Їњ моЇњ прози в≥дбуваЇтьс¤ на ¤кихось пТ¤ти квадратних к≥лометрах довкола хати, в ¤к≥й ¤ народивс¤. ќвиди, зв≥сно, можуть розширюватис¤ чи звужуватис¤, але важливо не це Ц важливо те, що на цих пТ¤ти к≥лометрах в≥дбулос¤ ≥ в≥дбуваЇтьс¤ ст≥льки, що дай Ѕоже мен≥ виписати бодай ¤кусь тис¤чну долю. Ѕо це м≥й вургун Ц без лапок, Ц ¤кий сидить у мен≥, вимагаЇ поњти його молоком, а не, скаж≥мо, соком фейхоа, й п≥дсв≥домо значною м≥рою визначаЇ мою повед≥нку й мою долю.

Ч ѕро експериментуванн¤ ¤к таке мен≥ йшлос¤ ¤кнайменше. ’оча, з ≥ншого боку, все, що ¤ намагаюс¤ робити, так чи ≥накше Ї експериментом. Ѕо творч≥сть сама по соб≥ Ц експеримент, ≥накше це попса, а попса Ц це не творч≥сть, а робота. –≥д зан¤тт¤, точн≥ше.

Ч я взагал≥ не вважаю себе прозањком. Ѕо проза Ц це перш за все сюжет. √рубо кажучи: на 70 в≥дсотк≥в сюжет, на 20 Ц мова, ≥ лише на 10 Ц стиль ≥ все решту. ј в мене ¤краз навпаки. ” У¬ургун≥Ф Ї трохи прози, але вона п≥дкреслено ходульна, нарочито штучна.

јле з У¬ургуномФ ¤ трохи в≥дчув, що таке проза. “од≥, коли зрозум≥в, що одного з моњх героњв у роман≥ мус¤ть убити. ≤ десь зо п≥втора року не м≥г виписати сцену вбивства, бо виходило не так, ¤к маЇ бути в мене, а виходила проза. ≤ от ¤кось ≥ду на роботу, купую по дороз≥ У”крањну молодуФ Ц ≥ з газети д≥знаюс¤, що одного з моњх потенц≥йних героњв (а ¤ ж казав, що у мене все в≥дбуваЇтьс¤ на реальних пТ¤ти к≥лометрах квадратних територ≥њ) убили насправд≥! ∆итт¤ саме продовжило творити м≥й роман!!! ѕ≥сл¤ цього ¤ ще п≥втора року не м≥г за це братис¤Е “а й узагал≥ той розд≥л мен≥ видаЇтьс¤ найг≥рше виписаним. јле знаЇш, попри вс≥ умовност≥, попри розум≥нн¤ того, що такоњ взаЇмозалежности просто не може бути, що це банальне сп≥впад≥нн¤, а н≥¤ка не м≥стика, попри знущальницьке самого себе в цьому переконуванн¤, Ц а все-таки десь у закутку душ≥ н≥ та й прошмигне думка: от ¤кби ти, ≤ване, не Утеливс¤Ф, а написав, то людина може би й жилаЕ ƒурн¤, звичайно, але страшноЕ

¬бивцю Ц того, реального Ц так, до реч≥, й не знайшли, а все д≥йсно списали на б≥долаху бомж¤ (саме так у нас кажуть: бомж¤!)  олю, так само виписаного ц≥лковито з натури Ц х≥ба слово У¤видаФ про нього з≥ словника √р≥нченка насправд≥ вз¤лос¤. јле й це не проблема, бо коли ¤ його в сел≥ ¤видою назвав Ц слово прижилос¤! “ак роман почав дотворювати житт¤. ќтака от поез≥¤ ≥ проза виходитьЕ

“ак що в мене, ¤к бачиш, св≥тов≥дчутт¤ не прозањка. ÷е не значить, що колись мен≥ не буде ц≥каво вз¤тис¤ за власне прозовий текст, але зараз ¤ дл¤ цього не бачу сюжету. «даЇтьс¤, сюжет≥в довкола Ц хоч греблю гати, а насправд≥ це дуже в≥дпов≥дально. « У¬ургунаФ могла вийти власне проза, там Ї сюжетн≥ л≥н≥њ, що надаютьс¤ до цього, Ц але тод≥ њх, певно, мав би розробл¤ти не ¤.

ј щодо сам≥тництва, то Ї ще й ≥нш≥ його форми Ц ¤к кажуть, екстремальн≥. як у ѕетра ћ≥д¤нки чи  ост¤ ћоскальц¤ Ц живеш у глибок≥й пров≥нц≥њ, т¤жко іаруЇш ф≥зично, щоби прожити, але зате маЇш плавну незашорен≥сть мисленн¤, незалежну в≥д УстоличнихФ ≥нтелектуальних ≥ псевдо≥нтелектуальних мод, ≥ дл¤ т≥Їњ ж Устолиц≥Ф залишаЇшс¤ красивою й екзотичною леіендою. як ти знаЇш, ¤к спробував свого часу такого житт¤, але недовго. ћожливо, в мене просто ≥нший тип характеру, Ц бо на в≥дстан≥ законом≥рно щось втрачаЇтьс¤, але разом ≥з цим щось в≥дчуваЇтьс¤ гостр≥ше. ÷е б≥льше залежить в≥д самоњ людини. ≈кстрему ж ≥ тут не бракуЇ, та й іаруванн¤ також Ц сотн≥, а може вже й тис¤ч≥ статей у пер≥одиц≥ н≥чим не легш≥ в≥д, прим≥ром, сапанн¤ бур¤ка чи вал≥нн¤ л≥су: так само головне звичка. ћен≥ здаЇтьс¤, що сам≥тництво Ц орган≥чний стан дл¤ кожного письменника, позав≥дносно до зовн≥шн≥х умовностей.

∆адан, прим≥ром, дивуЇтьс¤, чому ¤ пишу сонети тод≥, коли Увесь св≥тФ давно перейшов на верл≥бри, Ц але ¤к ¤ можу отак от уз¤ти ≥ сказати соб≥: У¬се, ≤ване, гайки, в≥дсьогодн≥ писатимеш с¤к, а не такФ? ≤ не думаю, щоб —ерг≥й колись себе силував, Ц в≥н дл¤ под≥бного надто потужний поет, ≥ пише так, ¤к сам в≥дчуваЇ, а не так, ¤к йому н≥бито замовл¤Ї Увнутр≥шн≥й цензорФ. ѕросто ми в≥дчуваЇмо по-р≥зному, ≥ це нормально, так ≥ маЇ бути.

«вичайно, ¤ теоретично розум≥ю, що конТюнктура й стосовно художнього тексту може бути спокусою; нав≥ть розум≥ю, що тих, хто ц≥й спокус≥ п≥ддаЇтьс¤, мусить бути б≥льш≥сть. јле завжди маЇ бути й критична менш≥сть тих, дл¤ кого орган≥чними, природними Ц в≥д св≥тов≥дчутт¤, в≥д характеру, в≥д вихованн¤ Ц Ї в цьому сенс≥ довол≥ ч≥тк≥ табу. “ому ¤ справд≥ прочитую через таку опозиц≥ю сучасну л≥тературу, ≥ хоч далекий в≥д того, аби ¤кось засуджувати автор≥в, котр≥ спокус≥ п≥ддаютьс¤, але все ж мен≥ особисто ц≥кав≥ше читати автор≥в ≥нших.

Ч „есно кажучи, мене добр¤че вимучив У¬ургунФ, та й п≥сл¤ того, ¤к уклалас¤ зб≥рка У„асниковий с≥кФ, ще дуже небагато часу пройшло. “ак що нов≥ тексти, котр≥ потихеньку зринають, ≥ще не становл¤ть ¤коњсь ц≥лости й не готов≥ до оприлюдненн¤. «азвичай мен≥ потр≥бен ¤кийсь час дл¤ того, аби внутр≥шньо в≥д≥йти в≥д писаного ран≥ше й визр≥ти до чогось нового. Ѕо Ц повертаючись до твого питанн¤ про впливи Ц самопересп≥ви, замиканн¤ себе на власних уже розпрацьованих ≥де¤х, тупе Ул¤ганн¤Ф п≥д себе колишнього не менш бридке, н≥ж упаданн¤ в залежн≥сть в≥д когось ≥ншого. ћусить бути ¤кась еволюц≥¤, ≥накше все це стаЇ нец≥каво. Ќе лише моЇму читачев≥, про ≥снуванн¤ ¤кого ¤ теоретично п≥дозрюю, хоча не зациклююс¤ на цьому. Ќец≥каво буде перш за все мен≥, бо ¤ке ж це в б≥са творенн¤, ¤кщо воно вторинне. ÷е латанн¤ виходить, а не творенн¤!

Ч ѕриродности, орган≥чности. ¬нутр≥шнього усв≥домленн¤ того, чим ти Ї ≥ нав≥що тоб≥ саме л≥тература. «а великим рахунком, це значить до всього прислухатис¤, але насправд≥ слухати т≥льки себе Ц але слухати всерйоз.

ј головне: не перейматис¤ цими модними тепер балачками про те, що л≥тература Ц це гра, ≥ в нењ, отже, сл≥д гратис¤. «вичайно, л≥тературу можна ≥ треба осмислювати в контекст≥ гри, але на р≥вн≥ наукового анал≥зу психолог≥чних, м≥фолог≥чних чи ≥нших нюанс≥в. ќпобутовлюванн¤ ж цього п≥дходу, банал≥зац≥¤ його Ц це дл¤ лайдак≥в ≥ л≥нюх≥в, котр≥ таким чином лише силкуютьс¤ прикрити чи виправдати свою бл≥ду нем≥ч.