ІНТЕРВ’Ю ДЛЯ «ДРУГА ЧИТАЧА»

 

Трохи дебільне запитання, але його ставлять традиційно всім письменникам: як і коли Ви почали писати? Що стало, так би мовити, творчим копняком?

Копняка, як це не дивно, не було – воно все вийшло якось саме собою. Перші вірші до мене почали приходити, коли я щойно пішов до школи, а може, й раніше. Пам`ятаю лише той стан, настрій, коли я ходив у перший клас Вербовець-Коневської початкової школи кілометрів зо три пішки – горбами, попри ліс, а трохи й почерез ліс, дуже часто сам, – і в голові крутилася спершу мелодія, точніше, ритмомелодика, а разом із нею й текст. Як тільки навчився писати, то вже почав це записувати, і коли пішов у «дорослу», себто восьмирічну школу, то мав уже кілька блокнотів із такими текстами.

Це справді дивно, але чомусь у дитинстві я хотів стати не тим, ким зазвичай мріють стати хлопчаки, а – письменником. Оформляв дитиною свої писання у рукописні «книжки», причому писав дуже багато – «виписувався», і дуже багато читав, і найдужче мені хотілося видати колись «справжню» книжку…

Якось я запитала в одного літератора, у якого на полиці стояла Ваша книга: «Ти розумієш прозу Андрусяка?» На що він відповів: «А для чого?» Ви вважаєтесь елітарним письменником… А для якої саме еліти Ви пишете? Яким має бути Ваш читач?

Моїм улюбленим – і «найелітнішим» для мене – читачем є дитина віком від 0 і десь до 12-13 років. Доки вона ще сприймає текст насамперед на рівні почуттів – а вже відтак ці почуття схиляють її до інтелектуального відгомону. З дорослими складніше, бо дорослі хочуть спершу розуміти, а вже тоді все інше… Насправді ж у літературі, як і в музиці чи живопису, первинна емоція – і вже вона збурює інтелект. Текст без інтелектуального підґрунтя – це попсня; для мене це, даруйте на слові, лайно. Але текст, спрямований винятково на «розуміння», на препарування холодним скальпелем інтелекту, добрий для науки – а в літературі для мене він чужий.

Тому мій читач – це людина, яка не втратила дитинної здатності сприймати світ емотивно, а водночас виховала в собі достатньо гнучкий інтелект, здатний гостро й чесно реагувати на емоцію.

Так що Ваш приятель має рацію, коли стверджує, що Андрусяка не треба розуміти. Достатньо відчути й осмислити – якщо є таке бажання…

Ви один із найяскравіших «дев'яностників» – у чому бачите відмінність теперішнього етапу сучукрлітпроцесу від часів, коли Ви в нього лише влилися?

Відмінностей багато, але всі вони дрібні й несуттєві – контекстуальні. Насправді поколіннєвий поділ надзвичайно умовний, та й, правду кажучи, сумнівний. У літературі працюють не покоління, не гурти, не студії, не спілки, а – особистості.

Чи вважаєте Ви когось своїми літературними попередниками/наступниками? Наскільки взагалі нашій літературі властива спадкоємність?

Кожен молодий письменник, приходячи в літературу, намагається переконати всіх, а насамперед самого себе, що він ориґінальний, неповторний і нічого схожого раніше й близько не було. Це природно. Так само природно, як і те, що у висліді його писання спокійнісінько вкладаються в рамці певної традиції. Я – не виняток. Проте до якої саме традиції згодом прилучать мене, я не знаю. Хоча мені подобається визначення Олега Солов’я – «правий модерніст».

На Вашу думку – із Вашого власного досвіду – редакторсько-перекладацька робота заважає митцеві повноцінно брати участь у цьому самому літпроцесі – чи, навпаки, стимулює?

Тут не буває готових рецептів. Комусь заважає, когось стимулює… Для мене це – робота. Я з роду селянин, гуцул, і в мене в крові – працювати багато, не сидіти без діла. А це якраз і є те діло, яке мені цікаве і яке я можу робити професійно.

Ну і зовсім ідіотське запитання, але якщо я його не поставлю, редакторка мене просто розіпне: Ваші творчі плани?

Гадаю, що всі мої плани творчі… Тим паче, що насправді я нічого не планую, а пишу те, що мені цікаво, що мені хочеться, що з мене «йде» саме, – і такий підхід до писання маю за єдино можливий. Узяти себе «за жабра», посадити за комп’ютер і змусити писати художній текст – це для мене дикунство! Перекладати (не поезію) чи редаґувати – так, але то робота; а ось писати власний текст можна тільки тоді, коли текст сам береться «писати мене». Якщо можу не писати – то не пишу.

Так що в контексті планів можу говорити лише про те, що вже написане, і я волію його видати. Маю надію, що ще до кінця цього року побачать світ три мої книжки – критична, прозова і перекладна. Критична зветься «Латання німбів», вона готується до друку в Івано-Франківську. Це вибрані статті й есеї за п’ять останніх років – свого роду «авторська» спроба осмислення того, що коїлося в цей час у нашій літературі. Прозова книжка має довгу і дивну назву – «Іван Андрусяк про Дмитра Туптала (св. Димитрія Ростовського), Григорія Квітку-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Ніла Хасевича і Олексу Довбуша». Назва ця не моя, а видавнича – таким чином звуться всі книжки з серії «Життя видатних дітей» видавництва «Грані-Т», де вона готується до друку. А перекладна – це моя давня мрія! Це «Практичне котознавство, писане Старим Опосумом» – знаменита «котяча книжка» Томаса Стернза Еліота. На неї давно «облизуються» наші котомани, поезомани й інтелектуалісти – а тепер зможуть нарешті «продеґустувати» українську інтерпретацію цих віршів…

 

Розпитувала Атанайя