«ПЕРЕЗИМУЙМО ЦЕ СТОЛІТТЯ»
Одного разу я заліз глибоко в душу і нарешті збагнув, що таке поезія. Це настільки ефектне поєднання звуків у слова, а слів у дискурси, що в його результаті парадигма життя не здається аж таким уже симулякром!
Жарти жартами (адже всім відомо, з яким непідробним гумором наші інтелектуалісти подекуди вживають ці терміни), а дещиця провокативної істини, як мені здається, і за цим визначенням проглядає. Можливо, тому, що воно неодмінно передбачає щасливий кінець, а не happy-end. Адже тільки попса неодмінно закінчується happy-end-ом, після якого вже нічого не хочеться, – а поезія насправді є нічим іншим, як щасливим кінцем людства. Бо «світ закінчиться саме так, світ закінчиться саме так, світ закінчиться саме так – не вибухом, а схлипом». І хай вибачить мені Томас Стернз Еліот присутність при цьому розділових знаків, яких насправді немає…
Молода одеська поетка Олександра Григор’єва, здається, свідома (чи безсвідома?) цього бодай уже тому, що схильна сприймати поезію всерйоз. Не «всерйоз і надовго», а насправді всерйоз. Бо як іще можна закликати: «Перезимуймо це століття»?! І як іще можна сприймати процес увіходження в поезію, як не таким постеліотівським «схлипом»:
Із тіла вийду
Тихо вийду з тіла
Піду у світ
І світ піде в мені
…навіть якщо розділових знаків при цьому вже й немає, але велика літера все ще за інерцією присутня – як свого роду бажання на щось фундаментальне опертися. Природне, між іншим, бажання – навіть у польоті…
…і навіть якщо далі й доводиться трохи «пошкутильгати» на бажанні поставити слово замість крапки («я на сторожі коло їх поставлю…» …крапку?!!), не кажучи вже про дивовижний процес поїдання ком, який, наскільки я розумію, сам по собі зрідні поїданню цвяхів (а може, поезія, крім всього іншого, є ще й поїданням цвяхів мови – га?)…
Що ж у висліді? А неодмінне:
Тепер мене всі знають неохоче.
Сусідський кіт руки не подає.
А ген на хмарці – там крилатий зодчий:
Чи прийму все, залишивши, як є.
Ось така на цьому шляху парадигма спливає!
…І, рухаючись цим парадигмальним шляхом, Олександра Григор’єва, старанно і навіть, як мені видається, наголошено сумлінно визбирує власні поки що шкіцики креативного світобачення і світо-про-бачення. Це нормально – не все одразу. Саме так ростуть серйозні поети, яких останнім часом стає все менше в постеліотівському світі – бо процес «виходження з тіла» ой який непростий. Значно легше підстрибком по лужках-бережках, та квіточку за пелюсточку смик, та жучка-павучка ніженькою буц, та черв’ячка під підошвою хрупсь, та ги-ги собі попід сонечком, щоб аж луна пішла краєм: …ать …ать …ать! Чого гріха таїти: саме так тепер зазвичай і відбувається процес «входження в літературу» – і аз, грішний, теж того не уникнув. А Саша Григор’єва уникає – розумно так, стримано, виважено. Спотикається де-не-де – а уникає. Вже саме це варте, як мені здається, принаймні поваги. Вона принципово іншими словами розуміє – покрізь інші слова усвідомлює! – оте, з чого ми починали: коли «парадигма життя не видається аж таким уже симулякром». Не банальним «легше на душі стає» – а зовсім іншими словами, яких, може, і я ще не досмислив. У неї є свій моральний (саме моральний!) стрижень, чіпко тримаючись за який, і йде вона своєю парадигмою творчости. Йде, не оглядаючись на жодну довколишню метушню. Навіть на своє покоління, котре вочевидь сприймає ніби обіч себе, і сама сприймається ніби обіч нього – бо розуміє, що «колгоспом» у літературі робити нічого, тут варті чогось лише затяті одинаки. Вона з тих, хто – в образному, звісно, смислі – по камінчику, по піщинці «лупає сю скалу» (не власне як каменяр, а радше як вода камінь), і дивись – а по якомусь часі вже й постала цілком придатна для життя поезії й цілком затишна для настоювання духу «печерка»:
І час ішов, не вірячи, що дійде.
І світ вертав, бо там уже він був.
І простору кричати було ніде –
Учився слухать. І насправді чув.
І тоді справді «аж таким уже симулякром» ніщо не видається, бо сенс поезії – в герметиці, але – в герметиці кожнісінької живої душі.
…Ходімо, друже читачу – «перезимуймо це століття»!
Іван АНДРУСЯК