ДО ПРИРОДИ ЧОЛОВІЧОЇ ЧУТТЄВОСТІ

Сергій Грабар. Кава меланж. – К.: Факт, 2009

 

Читач Сергія Грабара, який бере до рук його книжки не вперше, свідомий того, що «простота», «легкість для сприймання» текстів цього письменника є зазвичай не більше ніж позірною – насправді ж у нібито «звичних» словах і ситуаціях «ховаються» максимально сконцентровані художні проявлення інтелектуальної та емотивної енергії[1]. Відтак і стриманий, часом навіть наголошено «прохолодний» тон викладу в Грабаревих новелах, незрідка напрочуд близький до притчевого, сприймається в цьому контексті, власне кажучи, формальним стилістичним прийомом, покликаним «мобілізувати» читача на проникнення в суть мовленого, не відволікаючись на саме мовлення.

Тим не менше, смислове значення, ідею художнього образу ми, як відомо, «пізнаємо лише у формі його чут­тєвого образу, з яким ідея зливається в органічну цілість»[2]. Виходячи з цього, ще Геґель визначав художній образ як щось таке, що існує немовби посередині між чут­тєвим образом, тобто зображуваним одиничним предметом, і його ідеєю, тобто тим логічним смисловим наслідком, що постає з роздумів над зображеним: «На відміну від безпосереднього існування природних предметів чуттєве в художньому творі сприймається як чиста умовність, і художній твір перебуває між безпосередньою чуттєвістю і належною до сфери ідеального думкою. Він ще не є чис­тою думкою, але, усупереч своєму чуттєвому характеру, вже не являє собою голого матеріального існування, подіб­ного до каміння, рослин і живих організмів. Саме чуттєве в художньому творі належить сфері ідеального, але, на від­міну від наукової думки, це ідеальне разом з тим зовні існує у формі речі»[3].

Відтак логічно з’ясувати в цьому контексті роль і місце чуттєвого в тексті такого письменника як Сергій Грабар – «ключ» до сприйняття текстів якого нібито ж передовсім мисленнєвий, а відпочатково заданий у більшості творів формат притчевого викладу сюжетів із превалюванням алегоричних рефлексій і символічних кодів, розкриття яких уможливлене значною мірою почерез використання прийому прикінцевої «сили» (своєрідного «висновку» наприкінці новели), нібито ж схиляє нас до сприйняття емотивних нюансів сюжету як не більше ніж елементів символічного тла.

Одразу ж завважимо, що в текстах, зав’язаних на сюжетах зі Святого Письма та духовної історії, значною мірою все так і є: їхнє емоційне наповнення сприймається як особисте перепроживання засадничих істин, а відтак маємо в них справу не так із чуттєвістю, як із прочутністю, де вільняється емотивність зовсім іншої – дуже умовно кажучи, «реколекційної» природи. Проте такими творами творчий доробок Сергія Грабара не обмежується – маємо в нього й чимало текстів цілком, сказати б, «житейських», вибудуваних на сюжетах із життя нинішнього і почуваннях людини не символічної, а цілком реальної, «з плоті й крові», котра, поряд із духовними пошуками й осмисленням природи християнської смиренності, має привабу й до маленьких добрих насолод на кшталт хоч би й філіжанки смачної кави. Власне кажучи, нова книжка новел Сергія Грабара «Кава меланж» (К.: Факт, 2009) уже своєю назвою наголошує на тому, що йдеться в ній передовсім про «людське».

Нашу увагу в цій книжці привернули тексти з головним чи побічним любовним сюжетом. Чи не найперше, що в їх контексті впадає в око читачеві, – те, що автор практично не послуговується узвичненими в літературі для «прописування пристрастей» художніми засобами, як то епітетами, порівняннями, навіть метафорами першого рівня «уподібнюваності». Будь-які «красивості» виявляються чужими письму Грабара не лише в текстах розмислового плану, а й навіть там, де йдеться про чуттєве, – тим не менше, в читача вони знаходять саме емотивний, чуттєвий відгук.

Щоби збагнути природу цього парадоксу, глибше пригляньмося до кількох ключових текстів цього циклу. І почнімо з новели «Монолог», яка за типом художньо досліджуваного конфлікту чи не найближча до історичного й теологічного циклів у творчості Сергія Грабара – у текстах цих циклів, як ми свого часу зазначали[4], зображається межовий, ключовий, апотеотичний, переломний для героя момент, який відтак визначає його долю (відому нам з історії). Так і тут: ця новела, власне кажучи, і є монологом – фанатично, до нестями, до втрати глузду закоханого чоловіка. Він розповідає (кому? об’єкту своєї пристрасті? формально так, але фактично читач розуміє, що зараз перед ним цього об’єкта немає, і він, звертаючись до коханої, насправді, вочевидь, говорить до вух когось іншого, до кого не звертається, але кому довіряє, – автор прописує це так, ніби його герой розповідає саме тому конкретному читачеві, який цієї миті знайомиться з його текстом!) про свої душевні муки, причому розповідає ніби постфактум, коли все вже вирішено, і залишається лише дивуватися з того, скільки пережитого може вміститися в одному нібито звичному, нібито цілком буденному слові. Через це письмо автора тут тим паче не містить ані натяку на будь-які красивості – речення короткі, нерідко радикально короткі, ніби між ними, а часто й усередині більших речень, коли вимовляти їх уголос, просяться довгі паузи, котрі так само є не позначеною, але невід’ємною частиною тексту.

Позначення цих пауз трикрапками (ніби задихування в ході розповіді) зринає тоді, коли в сюжеті починає прописуватися любовний трикутник: «Одного разу їхні залицяння перейшли все дозволене. Цей чоловік... Якщо його можна назвати людиною... він спокушав тебе. Тебе, яка була вивершенням цноти. Тебе, яка не подарувала нікому ніколи жодного приводу для залицяння. Тебе, яка належала тільки мені...» А в мить кульмінації речення знову стають радикально короткі, ніби вирвані згустки болю з переповненої душі: «Відвела від мене очі й усміхнулася. Йому. Не мені, а йому.

Я скам’янів. Невже. Ти завжди виважена. Вірна. Віддана тільки мені...

І тоді я пішов на це...»

Єдині узвичайнені «красивості» знаходимо аж наприкінці тексту, буквально в останньому реченні: «Я кохаю тебе. Я задихаюся без тебе. Мені замало твоєї усмішки. Загадкової, цнотливої, спокусливої, недосяжної усмішки», – це симптоматично, оскільки тут об’єкт пристрасті нарешті виходить із-під «контролю» інтимного світу героя новели й у «силі» (своєрідному постскриптумі, характерному для текстів Грабара) розкривається, справляючи шокове враження на читача: виявляється, що мова йде про Вінченцо Перуджо, викрадача славетної «Мони Лізи» Леонардо да Вінчі.

У попередніх книжках новел Сергія Грабара («Стан душі», «Сецесії», «Притчі», «Вибір») любовні мотиви зазвичай утілювалися в сюжети «переродження через кохання» (новели «Храм», «Спасіння», «Кохання», «Зустріч» та ін.) або символістичні візії («Почуття», «На острові», «Відчай», «Ліліт» та ін.). Тим часом у «Каві меланж», ніби на продовження цих сюжетів і візій, маємо – попри художні дослідження теми пристрасті (крім монологу, це ще й новела «Гра», в якій алегоричними образами виведено зародження й вибух сексуального шаленства) – унікально чудове відчитування теми зрілого, «витриманого», «настояного» кохання. Ця тема зазвичай дається письменникам дуже непросто, а в нашій літературі останнім часом я взагалі не пам’ятаю її належних утілень, тож це привертає до творчості Грабара особливу увагу.

У своєму розвитку ця тема найбільш вдало відчитується в триптиху «Три історії про кохання з прологом та епілогом», зав’язкою до якого є фраза «Не вистачає весни і кохання...», почута героєм із вуст «ще зовсім молодої жінки», втомленої перманентними депресіями сучасного мегаполісу, де проблема відчуження, проблема «олюднення» людських узаємин є однією з ключових не лише в приватному, а й у суспільному сенсі. У героя ця фраза спричиняється до низки цілком фізичних відчуттєвих асоціацій, зокрема на рівні запаху («Згадалося, як пахнув асфальт після дощу»), й у висліді розгортає перед нами три любовні історії з різного віку тривання пристрасті: історія з юності постає вихором узаємного шаленства, яке впивається собою, але не готове боротися за себе, й у висліді його притамовує саме життя; історія з молодості мовби поставлена на терези емотивного й раціонального, де раціональне переважує внаслідок бодай того, що емотивне вже обпікалося й боїться обпектися ще раз; і, нарешті, історія зі зрілості розкриває напрочуд світлу, хоч і помережану час від часу спалахами, та все ж напрочуд рівну картину органічно мудрого тривання пристрасті як основи гармонії людини в світі: «Це прийшло якось інакше, по-дорослому. Мені захотілося тебе зігріти. Захистити від жорстокого світу. Мені захотілося стати твоїм лицарем, охоронцем, батьком, братом, чоловіком. Твоєю половиною.

Як може любити доросла людина?

Нестримно. Не зупиняючись, не відкладаючи на завтра. Все тільки сьогодні. Сьогодні. Бо завтра може і не настати.

Як може любити доросла людина?

Самовіддано. Щоби бачити щастя в твоїх очах. Насолоджуватися. Милуватися тобою. А ще боготворити до храмового співу. До небесного передзвону».

Таке сприйняття зрілих узаємин між чоловіком і жінкою проявне в багатьох творах Сергія Грабара, зокрема в одному з його ключових текстів – новелі «33.20», побудованій на розмові закоханих людей про вічні цінності:

«– Але ми говоримо не про мене, а про Нього.

– Ми говоримо про нас, бо без Нього нас би не було. Він наша совість і наша любов».

Особливо тонке відчитування теми зрілого кохання як гармонії маємо в низці новел Сергія Грабара, які за стилістикою близькі до поезії в прозі – «Ви мені подобаєтеся...», «Подивився...», «Я обернувся до зали», «Кава меланж». Тут письмо нібито ж так само – традиціно для цього письменника – скупе на зовнішні вияви афектації, наголошено позбавлене «красивостей», – але тут на перший план виходить добір лексичного матеріалу з особливо «ніжною», «леткою» енергетикою та його добре продуманий ритмомелодичний виклад, напрочуд близький за стилістикою до верлібру. Утім, ритмомелодика в Грабара – це тема окремої посутньої розмови, бо значною мірою саме на ній у цього письменника будується внутрішній сюжет, саме за її допомогою оповідь у його текстах насичується емотивно, а відтак і не потребує узвичайнених епітетних «красивостей» для передачі пристрасті, підсвідомо трактуючи їх як «заношені» попередніми письменницькими практиками, а відтак «штучні» для сприймання сучасного читача.

У висліді не можемо не завважити, що таке проявлення чуттєвості в художньому тексті за своєю психологічною природою «чоловіче»[5]; а відтак означимо любовну лінію в збірці новел Сергія Грабара «Кава меланж» як один із найцікавіших зразків чоловічого інтимного письма в сучасному українському письменстві.

Іван АНДРУСЯК