КИЇВСЬКА ШКОЛА ЯК «НОВА КЛАСИКА»
Один із найкрасивіших міфів української поезії ХХ сторіччя – Київська школа – став нарешті безповоротною класикою. Розпочався процес «окласичування» іще в 1992-ому, коли Шевченківською премією була відзначена «Калина об Різдві» Василя Голобородька, а завершився «офіційно» вже у 2005-ому, коли цієї ж відзнаки удостоїлася збірка «Слуга півонії» Миколи Воробйова. Наступний закономірний у цьому процесі крок – свого роду «леґітимізація» в читацькій свідомості авторів цієї ґенерації як новітніх класиків. Її виразні ознаки ми й спостерігаємо в нових виданнях обидвох чільників Київської школи – вибраному Василя Голобородька з дивацькою, але симптоматичною назвою «Ми йдемо» (Київ-Рівне, видавництво «Планета-друк») і збірці Миколи Воробйова «Оманливий оркестр» (Київ, видавничий центр «Просвіта»), де в режимі «конфігурацій» (авторське визначення) ностальґійно поєдналися поезії й щоденникові записи.
«Ми йдемо» – це, так би мовити, книга-пам’ятник. На 1052-х (!) сторінках цього направду розкішно виданого тому вмістилася переважна більшість текстів, створених автором протягом сорокаліття творчого шляху, – за винятком хіба збірки-циклу «Українські птахи в українському краєвиді» (2003), перевидати яку наразі не дозволила угода з харківським видавництвом «Акта». Зайво й казати, що для читача, давно й щасливо залюбленого у творчість Василя Голобородька, це неабиякий подарунок, «обрамлений», до того ж, чудовою й дуже адекватною стосовно текстів графікою В. і О. Чуприніних та «академічною» передмовою авторитетного літературознавця Миколи Сулими. Біда лише, що банальний тисячний наклад цього дива традиційно канув у нашу безпросвітну книгонерозповсюджувальну «лету» – книжку неможливо не те що «знайти», а й навіть, як у старі-недобрі сов’єцькі часи, «дістати».
Поміж тим, для фахівців цей том особливо цінний авторською реконструкцією збірок і циклів, поданих за хронологією, – це дає змогу відстежити динаміку творчості поета, його еволюцію. Досі таке відстеження було серйозною проблемою – адже після справдешнього цькування, яке влаштували молодому Голобородькові московські критики через «підрив основ соціалістичного реалізму», видавництво «Молодь» у 1966-ому році відмовилося видавати його дебютну збірку «Зелен день», а наклад запланованої на 1967-й рік збірочки «Летюче віконце» порізало і здало в макулатуру. Відтак до українського читача дійшла аж у 1990-ому збірка «Ікар на метеликових крилах» – фактично вибране, як і наступна його видана книжка «Калина об Різдві». Насправді ж за цей час поет створив 15 (!) збірок, кожна з яких мислилась як естетична цілість. Розглядати таку парадигму в рамцях однієї рецензії годі й братися – це тема як мінімум дисертаційної студії. Скажу лише, що я, читаючи й перечитуючи цей том, був направду вражений тим, як плавно психофольклорні візії ранніх книжок «перетікають» в екзистенційне письмо 1970-х – початку 1980-х, а відтак, десь до середини 1990-х, іноді навіть вироджуються до голої декларативності, – та лише з тим, щоб у пізнішій творчості знову повернутися екзистенцією психофольклору, вже «настояною» на метафізиці. Направду, великі поети й у відверто «прохідних» текстах усе одно великі – бодай тому, що вміють «прохідне» переступати.
Тим часом в іншого чільника Київської школи Миколи Воробйова хронологічна реконструкція творчості – неодмінний атрибут «перетворення на класика» – ще попереду; і не сумніваюся, що вона буде не менш захоплюючою, ніж у Голобородька. Тим часом його «Оманливий оркестр» – книжка не так «фундаментальна», як дуже особистісна, щемка, навіть тендітна. Щоденникові записи поета, який, здається, ніколи не вів щоденника (принаймні в традиційному його розумінні), такі ж безнадійно самодостатні, відсторонено вічні, щасливо геніальні, як і вірші, – межі між ними настільки розмиті, що відрізнити одне від одного нерідко взагалі неможливо. Лише де-не-де поміж тим рядочок-півтора «житейської конкретики» – не дисонанс, а радше якась «басова партія» з власним мотивом, яка глухо пробивається в авторський самостатечний світ ніби з-поза стін: «10.12.1966 року. Зайшли в СПУ Кордун, Рубан і я. Ігнатенко: – Ви мертві, безперспективні. 14.12. 1966 року. Кафе «Мрія». Вечір поезії. Жаль тільки, що світло відключили…» Вражаюча ілюстрація буття поезії у світі небуття!
«Оманливий оркестр» – так само подарунок давнім і вірним шанувальникам творчості Миколи Воробйова. Один із читачів-«новачків», – мій приятель із журналістського середовища, який придбав цю книжку «тому, що це ж наш новий класик», – читаючи, кілька разів телефонував мені і все допитувався, «у чому ж тут, власне кажучи, суть справи». Я так і не зміг йому нічого пояснити… Бо це ж треба було як мінімум кілька студентських років прожити з ранішими книжками Воробйова під подушкою! Це треба спершу відчути – а тоді вже кайфувати від того, як оманливо переплітаються органічні й випадкові партії в цьому дивовижному оркестрі Київської школи поезії…
Як бачимо, процес, так би мовити, «леґітимізації нових класиків у суспільній свідомості» намічається непростий – надто вже не вписуються чільники Київської школи в дотеперішні канони. Адже останніми в часі поетами, що їх «офіційно» визнано в нас за класиків вітчизняного письменства, є шістдесятники (і, звісно, Василь Стус – але він і тут постать осібна). А між ними і тією ж Київською школою – справдешня естетична прірва. Як слушно завважував авторитетний літературознавець Володимир Моренець, «поети-шістдесятники (дуже різні і письмом, і вдачею, і талантом), стали останнім пишним, дикозаплідненим цвітом на виснаженому древі соцреалістичної естетики, їхня захоплююча жовто-блакитність при щільній тужавості вже багато в чому відмінних образних форм була, по суті, знаком високої осені цілої епохи, що віджила своє і відходила… Але корінням, основами художнього мислення вони сиділи в соцреалістичному ґрунті». Тим часом у митців Київської школи (а також низки інших, яких я свого часу означував як «витіснене покоління») «варіант поетичного світосприймання, – пише професор Моренець, – не виходить з надр шістдесятництва як талановитого художнього бунту в межах певної естетичної системи… Все це – обік шістдесятництва і прямо кореспондує з домінантами європейської поетичної традиції типу Аполлінера, Еліота, Сен-Жон Перса, Пшибося, Незвала, Неруди і т. п.».
Отже, сприймання такої поезії вже як класики, сиріч взірця мусило б суттєво розширювати читацькі овиди, а відтак і уявлення про саму поезію. Процес цей, ясна річ, не одномоментний, і він деякий час уже триває. Але що це змінить по суті? Очевидно, найперше, що мусив би змінити – самі принципи викладання у вишах та школах (невід’ємна в контексті класики річ), які передбачали б вивчення самої літератури, а не її історії, як зараз. До цього, як бачимо, активно схиляє нас сама логіка розвитку літератури, – і це, власне, головне, що я хотів сконстатувати цією рецензією. Бо ситуація, коли наша література є значно глибшою і цікавішою, ніж наші про неї уявлення, давно перейшла критичну межу, у висліді чого ми живемо фактично «без літератури». І давно наспів час над цим принаймні задуматися.
Іван АНДРУСЯК