НАШ ГОГОЛЬ

Парадоксально, але факт: українська книжка вперше здобула ґран-прі на міжнародній виставці

Ця новина і спантеличила, і сповнила гордості. Бо хороших новин останнім часом узагалі не так і багато – а тут раптом отаке! Справді, є чим пишатися: вперше від часу проголошення Незалежності українська книжка отримала ґран-прі на престижній міжнародній книжковій виставці! Зважаючи на сумненький стан нашої книговидавничої справи, це тим паче вражає… Однак з першого погляду й насторожує, якщо знати, що та престижна міжнародна виставка відбувалася не де-небудь у Варшаві, Парижі чи Лондоні, а – в Москві. Москва-бо останнім часом ставить під сумнів саме існування нашої держави, принципово й наголошено ігнорує все українське – а тут раптом зважилася поцінувати українську книжку? Якось не віриться… Проте не віриться людині, яка цього тому і в руках не тримала. А хто побачив, а тим паче розгорнув, зважив у руках, помилувався – той повірить беззастережно! Бо ця книжка зроблена так, що навіть у вкрай упередженій до нас Росії проігнорувати її не змогли! Без жодного сумніву – є чим пишатися!

А крім того – це Гоголь… Росіяни вважають його «своїм». Точнісінько так само, як вважають «своїми» Дмитра Туптала, Стефана Яворського, Володимира Вернадського, Сергія Корольова, Володимира Короленка… Ну, дай їм волю, то вони весь світ вважатимуть своїм – то ж росіяни! Але чому нібито ж «наші» міністерство освіти і академія педагогічних наук (сиріч укладачі шкільних програм) теж вважають Миколу Васильовича Гоголя «їхнім» – це для мене одна з найбільших у світі загадок! Чому ми так легко його – вкупі з названими й неназваними геніями – їм віддаємо?! Адже це нонсенс! Адже це – неправда! Елементарна неправда, а по-простому кажучи – брехня!

Бодай тому, що Гоголь – як, до речі, й лавреат Нобелівської премії Вернадський (а ми ще торочимо, що не маємо лавреата Нобеля – та тю на нас!) – усе життя позиціонував себе як українець. І ніколи не поривав зв’язку з Батьківщиною, ба навіть писав книжки з української історії. Не кажучи вже про таку самоочевидну штуку як творчість – адже не лише у «Вечорах на хуторі біля Диканьки», а й у «Петербурзьких повістях» та в «Мертвих душах» виведено виразно українські типи! То чого нам ще треба?!

Ні – на відміну від Яворського, Туптала чи Вернадського, росіяни мають об’єктивні підстави вважати Гоголя «і своїм теж», – він-бо писав хай і пересипаною українізмами, але все ж російською мовою. Проте й це не може слугувати для нас підставою для того, аби «відмовлятися» від Гоголя. Бо, по-перше, велика українська література триста років до Гоголя творилася різними мовами, включно з польською й латиною – але від того вона не була менше українською літературою! А що ми тієї великої української літератури не знаємо – це не її вина, а наша! І не її сором, а наш! А по-друге, в часи Гоголя в упослідженій, колоніальній Україні просто не існувало культурної традиції писати прозу українською мовою. Як це не важко, не сумно, не дивно – а не існувало! Ту традицію лише започатковував харківський дворянин Григорій Квітка, й інші харківські дворяни докоряли йому цим, просили «не ганьбити себе» – і лише лист від Васілія Жуковського, в якому той повідомляв, що читав «Марусю» царській родині, й «цариця та великі княжни плакали», – лише цей лист змінив настрої українського харківського дворянства, і воно сказало Квітці: пиши ще! Це наша історія, і вона така, як є – тут нічого не вдієш… Навіть Тарас Шевченко, якому й найостанніший дурень не зважиться закинути, що він «неукраїнський письменник», – навіть Тарас Шевченко свої повісті писав російською, ба навіть російською вів власний щоденник! Бо – повторюю – не існувало ще на ту пору традиції писати прозу українською мовою. Не існувало – і фертик! Тому нема сенсу «постфактум» докоряти Гоголю в тому, що він не писав українською, і на цій підставі відмовляти йому в праві бути українським письменником – він писав так, як міг за тих обставин писати. І був українцем.

…Утім, весь цей довгий чи то вступ, чи відступ лише для того, щоби ми з вами, шановний читачу, перейнялися важливістю події. Бо подія й справді непересічна: уперше з часу проголошення Незалежності українська книжка отримала ґран-прі на престижній міжнародній виставці. І цією українською книжкою є «Петербурзькі повісті» Миколи Гоголя, які побачили світ у київському видавництві «Грані-Т».

Отож, чому Гоголь є українським письменником – це ми вже з’ясувати. А чому українською (себто, не просто за місцем видання, а витриманою повноцінно в річищі українських культурних традицій) є ця книжка – про це докладніше розкаже людина, котра значною мірою її «пережила» й «народила» – мистецтвознавець, шеф-редактор видавництва «Грані-Т» Діана Клочко.

– Пані Діано, насамперед розкажіть, будь ласка, про відзначену книжку: як вона робилася і чим вона унікальна?

– Оскільки Гоголь узагалі людина містична, то й ця книга має свою містичну історію. Почнемо з того, що ілюстрування Гоголя – це ціла традиція і в російському дореволюційному, і в радянському, і в українському книговидання. Традиція, де виробилися свої формати й стандарти. І ось на початку 1980-х років львівському тоді молодому художникові Юрію Чаришнікову одне з київських видавництв замовило ілюстрації до видання «Петербурзьких повістей». Він не вклався у відведені терміни, бо обрав надзвичайно складну техніку – літоґравюра, ґравюра на камені, яка потребує просто надзвичайної зосередженості. Однак художник цим захопився, і зробив унікальну річ – настільки унікальну, що коли робота була готова, і він подав її у видавництво, воно відмовилося це друкувати. Тому що він зробив абсолютно сюрреалістичну книжку, яка жодним чином не вкладалася в тодішні канони. Відтак йому нічого не залишалось, як демонструвати ці роботи на виставках – і таким чином дуже скоро його офорти стали майже знаменитими. Бо і сама техніка, і те, як він це зробив і як тлумачив свої образи – це було явищем! Але – тільки у виставковому просторі… Згодом ці роботи почали в Чаришнікова купувати різні музеї світу – наголошую: світу! Про це писали не лише статті, але й дипломні роботи. Так, із однієї з дипломних робіт Київського художнього інституту я й дізналася про цей цикл.

Відтоді минуло більше ніж двадцять років. І ось торік – після того, як на Форумі видавців був відзначений наш альбом Пінзеля – мені раптом зателефонував Юрій Чаришніков і сказав: «Я хочу вам запропонувати «Петербурзькі повісті» Гоголя». Оскільки я вважала, що це вже історія мистецтва, то була дуже подивована… Тим не менше, йому за всі ці роки так нікого й не вдалося вмовити зробити це книжкою. Він сам виготовив макет такої книжки, пропонував видавцям у Москві, Парижі, Нью-Йорку – але всіх це відлякувало, не вкладалося в жодні параметри книжки як товару. Бо це доволі сміливо – видавати Гоголя як авторський проект. Тим паче, він хотів, щоби текст був академічний – мовою ориґіналу, хотів сам дібрати шрифти й повністю зробити електронний макет книжки так, як він її бачить, і щоб вона була видрукувана на особливому, дуже дорогому папері. Причому мав він лише диск з електронною версією своїх робіт – саме літоґрафське каміння згоріло в його майстерні…

Умови, ясна річ, трішки «божевільні», на які треба було зважитися – бо російська мова, дуже незвичайні принципи типографіки і так само дуже незвичайні самі зображення, які з одного боку вже історія мистецтва, а з іншого – неприйнятні для друку в такому форматі. Однак ми зважилися на все це погодитись. Хоча найскладнішим виявилося не це – найскладнішим виявилося знайти, зібрати в Україні всі матеріали для виготовлення такої книжки і знайти поліграфічну базу, де все це можна було б утілити на належному рівні. Бо чорно-білий друк нібито легший, ніж кольоровий, але потрібні справді висококваліфіковані друкарі, які знаються на деяких нюансах чорного кольору і можуть витримати протягом усієї книжки однаковий чорний тон, о не так і просто. Тим не менше, це нам вдалося.

Одне слово, зшили, склеїли – і декілька примірників ми повезли в Москву, презентували х в українському культурному центрі на Арбаті. Це було за кілька днів до 1 квітня, дня народження Гоголя. У Москві була страшенна заметіль – здавалося, ця книжка зараз розлізеться в руках… Але довезли, презентували – і я спостерігала за тим, як знавці графіки, професори брали цю книжку до рук і не зовсім вірили, що вони її тримають у руках! Це було таке розгублення… Вони її розкривали, закривали, клали, відходили, знову брали… До того ж, цей папір дуже легкий – здається, що книжка доволі об’ємна, а насправді в руках вона як пір’їнка…

Тим не менше, я побачила, що мистецтвознавці – навіть ті, які знали про ці офорти – сприйняли книжку дуже нерівно. Бо вона мовби змінює всі уявлення про те, якою має бути книжка взагалі, і Гоголь зокрема. Справді змінює… Бо інтерпретації художника схиляють до напрочуд активного переосмислення кожного абзацу Гоголевого тексту. А це дуже непросто річ – переосмислення, потрібно ще, щоб читач погодився на це!

Тому, коли цю книжку подавали на виставку «Мистецтво книги», я розуміла, що її якось відзначать – бо це неможливо не відзначити. Тим паче, ми тут «уплітаємося в політкоректність» – бо все-таки російська мова, але українська книжка; а крім того, підписано міждержавну угоду про спільне святкування 200-ліття Гоголя, яке буде наступного року. Тобто, розрахунок ніби був, та водночас упевненості в тому, що цю естетику сприймуть, не було. І як виявилося, бої за цю книжку були запеклі. І ґран-прі – це перемога нового погляду на книжку, який узагалі не збігається з пострадянським ставленням до книжки як такої. Бо це нова естетика!

– На одному з інформаційних сайтів, який повідомив про здобуття цієї книжкою ґран-прі, хтось із відвідувачів залишив такий коментар: а в чому українськість цієї книжки? Лише в тому, що українське видавництво?

– Найперше я тішуся з того, що ключове словосполучення – українське видавництво – прозвучало вже в запитанні. І ще одне, не менш важливе: нарешті прозвучало питання, в чому полягає українськість книжки. Себто, що таке власне українська книжка і чим вона відрізняється від будь-якої іншої. Те, що такі питання порушуються – вже дуже добре, адже раніше про це не було й мови…

А вся справа в тому, що графічна школа – це і є українська книжка! На відміну від російської, яка завжди була живописною!

Саме українська графічна школа виробила свої унікальні принципи оформлення книжки – і Чаришніков на цьому виховувався! Він виховувався у Львові – саме на цих традиціях української графіки! Це українська традиція!

***

Отож, ми з вами, шановні читачі, з’ясували кілька концептуальних речей.

Що Гоголь – український письменник (хай і російський так само).

Що існує потужна українська традиція графічного оформлення книжки, яка й нині активно розвивається.

Що смілива, креативна робота українського видавництва, помножена на українську літературну й мистецьку школи, здатна вразити навіть Москву.

Що не кажіть – а все це дуже багато важить!

Бо коли перестати бідкатися і творчо, професійно взятися до справи – то є й результат. І в книговиданні, і в будь-чому іншому…

Іван АНДРУСЯК