Ґурам ПЕТРАШВІЛІ

 

ВІРШІ

 

 

*   *   *

 

Я малим кудбацару[*] вгору закинув.

Потім довго шукав,

та знайти не зумів.

Певно, й досі лежить собі десь у кропиві...

 

Та даруйте мені цей малесенький гріх,

якщо іноді

думаю так:

«Може,

й справді

докинув

до неба?!»

 

 

*   *   *

 

У вечірньому місті виблискує мокрий асфальт.

Біжать кудись веселі дівчата...

А в освітленій вітрині,

поміж великих барабанів,

сам-саміський сидить

маленький плюшевий ведмедик,

якого після тривалих вагань

так і не купили...

 

 

*   *   *

 

Пізно увечері

в школу проникли,

замисливши капость,

та раптом

застигли

перед прочиненими дверима в учительську.

«Що тут удієш, люблю...» –

говорив комусь

і тихо плакав

наш учитель математики...

 

 

*   *   *

 

А гарно було б...

тримати в руках ґумовий шланг,

на голові – стара шапчина,

й поливати дерева все своє життя...

 

І завжди чекати,

що зашелестить якесь деревце

і раптом

заговорить до мене...

 

 

У ЗООМАГАЗИНІ

 

Учора в зоомагазині

сталася біда:

у маленької пташки пропав голос.

О, як вона билася об пруття клітки,

як хотіла умерти...

Знесилівши,

принишкла, затужила

й так і сиділа, марно розкриваючи рота...

Ніколи вже не заспіває нещасна пташка!

Наляканий продавець

доповів про все директорові.

Директор вислухав.

Невдоволено стиснув губи.

Довго думав.

Комусь телефонував,

вивчав документи,

шукав пташку в довіднику

на літеру П...

А тоді оголосив рішення.

 

Продавець зрадів, кивнув головою,

діловито тицьнув до рота кінчик олівця,

лизнув язиком...

Узяв із полиці клітку з пташкою

і на ярлику –

замість «п’яти рублів»

вивів

«чотири»...

 

 

*   *   *

 

...І коли ми зогледілись,

то виявилося, що все довкола має свій номер.

Усе пораховане,

виміряне й зареєстроване:

моря на землі,

дощі, хмари в небі,

смужки на тигрі,

колючки на троянді,

маса місяця

й частота сумного

гавкоту пса на місяць.

............................................

Від цього мене обійняв такий туск,

що я, може,

й заплакав би,

та раптом злякався,

що й до мене підійде хтось

із ґросбухом у руках

і почне обліковувати

мої сльози.

 

 

*   *   *

 

Ранесенько

визираю в омитий нічним дощем сад

і відводжу очі

від дальнього кутка.

Там, сумна й замислена,

застигла маленька вишенька,

з якої вчора

зібрали перші плоди.

 

 

*   *   *

 

Під це дерево

приходили на побачення,

і дерево гадало,

що сміх –

єдине заняття людей

на землі.

 

 

*   *   *

 

Якщо дещиця заздрості

все ж допустима на світі,

я заздрю

лише мулярам:

вправно вони працюють,

роблять свою роботу

й буденно так, повагом,

помаленьку

рухаються

до неба.

 

 

*   *   *

 

Та невже ці астрономи справді вірять,

що в свої телескопи вони бачать зірки?

Та ж якщо не лежиш літньої ночі

на стозі в оточенні цвіркунів

і не пригадуєш

перший доторк жіночого волосся

до твого обличчя, –

то невже зірка називається зіркою?..

 

 

УТЕЧА

 

Під кінець обіду

подали величезного кавуна.

І тоді один із тих, що сперечалися

про розподіл сущого на світі,

раптом припинив балачку,

схопив свою виделку й ножа,

акуратненько вирізав дірочку

і пірнув у соковиту прохолоду...

І як його потім

            не кликали,

він із того кавуна вже не виходив.

 

 

*   *   *

 

Якось ізранку він здогадався:

у кожного свій шлях до неба,

і в клітку

заліз

до пташок.

 

 

КИЦЯ-КОПИЛКА

 

Зрештою

доля вділила і їй

справжнього життя

дещицю:

викинули її на смітник

під великанським небом,

і замість брудних монет

дощами,

свіжими зливами

наповнювалася голова.

 

 

*   *   *

 

Це не так печально,

що вимерли –

все на світі

            колись добігає кінця, –

біда лише,

що тепер

більше ніхто

на землі

не знає –

співали іноді

чи взагалі не співали

динозаври.

 

 

ГЛЯДАЧІ

 

Дехто сплакнув,

а інші

незадоволено

розійшлися.

Оце й була

вся вистава:

розсунулася завіса,

посеред сцени

проросла

малесенька ніжна

квітка,

розцвіла,

запашіла

на мить,

 а тоді зів’яла

й обернулася на порох.

 

 

У МІСЬКОМУ ПАРКУ

 

Мов дитина,

що впала з гойдалки,

зляканий,

розгублений,

ось-ось заплаче,

стояв дідусь

і дивився:

лебеді вийшли з води,

посунули перевальцем,

некрасиво повиляли задами,

люто накинулися на траву.

 

 

*   *   *

 

Якби ми аж так не соромилися

сентиментів

і глухими

спеціально

не прикидалися,

ми б неодмінно

почули стогони,

коли біля підніжжя могутніх дерев

їхнє

листя спалюють.

 

 

*   *   *

 

Звичайне сталося вбивство.

Зірвали польову квітку

і по холодному місту

з веселощами й реготом

до пізньої ночі носили.

 

 

*   *   *

 

А ми все спішимо... спішимо

і не встигаємо

однієї з найважливіших

на світі справ

зробити –

із обличчям спокійним,

із обличчям щасливим

перед квітучим

вишневим деревом постояти.

 

 

*   *   *

 

Це

саме старістю

й було.

Стояв у потемку

дуб

і більше не відчував,

чи сидять птахи на гілках,

чи вже полетіли.

 

Переклав Іван Андрусяк