Ґурам Петріашвілі
Маляр і понурий пан
Якось уранці в Маленькому місті з'явився веселий маляр – малювальник. Весь він був вимазаний фарбами, а на голові мав строкату шапку.
Він ішов, наспівуючи, й тягнув за собою візок.
У візку була скринька, а до її кришки прив'язана розкладна драбина.
Маляр зупинився біля першого ж будинку й, промурмотавши: «Почнімо», постукав.
Коли господарі відчинили йому двері, він чемно привітався, знявши шапку, і запитав, є чи в них діти.
– Є, звичайно, – відповіли вони.
– Це добре. – Маляр посміхнувся. – Дозвольте, я пофарбую стіни в дитячій.
Господарі відмовилися – грошей зараз, мовляв, немає на ремонт, і переставляти речі клопітно, важко.
Маляр надягнув шапку на голову й знову посміхнувся.
– Не потрібні мені ваші гроші, ані ваша допомога, про це не турбуйтеся. Лише до вечора впустіть у кімнату.
Господарі погодилися.
Чоловік відв'язав драбину, дістав скриньку, банки з фарбами й щітки. Вніс усе це в дитячу й зачинився там.
Повернувшись зі школи, діти всіляко старалися заглянути у свою кімнату, довідатися, що в ній відбувається, але маляр добре завісив вікна. Їм залишалося лише слухати, як він муркоче, працюючи.
Увечері маляр відчинив двері й весело запросив господарів і дітей у кімнату.
Діти першими переступили поріг. І застигли вражені.
Навколо них цвів сад.
Їхнє ліжка й інші речі стояли серед пагорбів, які вкривали дерева, всі в рожевому й білому. В одному місці дерево височіло на скелі, просто над водоспадом, а із зелених кущів визирало блакитне озеро.
Діти стояли серед квітучих садів. Їм здавалося, що вітерець доносить аромат квітів...
Опам'ятавшись від подиву, вони застрибали від захвату.
Батьки не знали як і дякувати малярові.
– Не варто дякувати, це моя робота, – сказав той. – Я б і інші кімнати розмалював вам, але спершу повинен розписати кімнати дітей в інших будинках. Бувайте здорові.
– Куди ви проти ночі? – заходилися втримувати його господарі.
– Не турбуйтеся, я сплю під відкритим небом, так треба.
– Хоча б повечеряйте з нами, – попросили вони.
– Ні. – Дивний маляр відмовився й від вечері.
Діти допомогли йому укласти в скриньку щітки й фарби, прив'язати драбину до скриньки, і він поволік свій візок далі.
– До побачення, до побачення! – кричали йому вслід діти.
Маляр помахав їм шапкою й зник у темряві. Водночас затих і шум візка.
Батьки ще довго стояли, задумливо посміхаючись, а потім зайшли в дім.
Діти захоплено застрибали, дуже подобалася їм незвичайна кімната.
Уранці наступного дня маляр-малювальник знову прийшов у містечко, наспівуючи пісеньку, і розфарбував стіни ще в одному будинку.
Так з'являвся він щодня й перетворював у якому-небудь домі одну з кімнат на сад.
Весело було дітям.
А найдивніше, що ніхто з них більше не хворів.
І ось залишився єдиний будинок на окраїні, у якому не побував дивовижний маляр.
Нарешті постукався він і в цей дім.
Двері відчинив похмурий пан.
– У мене немає дітей, – тужно мовив він.
– Сумно, – завважив маляр.
– Анітрошки, – буркнув на це господар.
Маляр зітхнув і, мовчки потягнувши мотузку, покотив за собою візок.
Крокував і наспівував, але тепер наспівував сумної.
Маляр пішов у сусіднє місто, щоб і там розмалювати кімнати, в яких живуть діти.
Господар провів його похмурим поглядом, пробурчав: «Не подобається мені цей тип», і повернувся в дім.
Цей похмурий пан завжди був насуплений, і не те що сміятися – навіть посміхався не волів, уважаючи себе мудрим, а мудрець, на його розуміння, мусить бути серйозним і похмурим.
Люди прозвали його Несміяном.
Несміян рідко виходив на вулицю, а якщо вже вибирався з дому, то простував із суворим, замисленим виглядом, ні з ким не вітаючись.
Але найдивніше, що й мешканці Маленького міста вважали його мудрим, хоча ніколи ні слова від нього не чули. Певно, чимало на світі є людей, які гадають, що будь-яка людина із задумливо серйозним обличчям – мудрець.
Отож, варто було містянам зустрітися з цим понурим паном, як вони одразу ж переставали сміятися, їм бувало соромно, що вони легковажно веселі, коли він серйозний.
А Несміянові було приємно, що, побачивши його, у людей із облич злітала посмішка. І сміх уривався. І він думав задоволено: «Зачекайте-но, я вас напоумлю, ви збагнете нарешті, як нерозумно сміятися, і всі станете такими, як я».
Можливо, так би й сталося, дорослі мимоволі вподібнилися б йому зрештою, але з дітьми в нього нічого не виходило.
Вони не переставали гратися, веселитися. Угледівши його, коли поблизу не було дорослих, бігли за ним і дражнили: «Бабай, Бабай!».
Несміян давно помітив, що батьки, дивлячись на своїх дітей, щасливо посміхалися.
Тому він і не мав сім’ї, боявся як би ненавмисно й він не посміхнувся, адже це не личить мудрецеві.
Мало того, він соромився, переживав, що колись і сам був малям, і сам сміявся.
Несміян завважив, що останнім часом у місті все частіше бринів дитячий сміх, але чому – ніяк не міг збагнути.
Тепер, побачивши маляра, зрозумів, що у всьому винен цей усміхнений, несерйозний чоловік, весь у фарбі.
Несміян одягся в чорне, надяг чорну шапку і вийшов на вулицю.
Напустивши на себе ще дужче, ніж зазвичай, серйозного й суворого виду, він постукав у будинок сусіда на іншому боці вулиці.
Сусід відчинив двері й ледве не онімів – зовсім не очікував, що така мудра людина опуститься до нього, зробить йому честь своїми відвідинами.
– Заходьте, будь ласка, – запросив він.
– Мені ніколи, – сказав Несміян, не вітаючись. – Скажіть, у вас теж був цей забруднений фарбами тип?
– Так, був.
– А що йому знадобилося?
– Розмалював кімнату дітей.
– Зрозуміло... І більше нічого?
– Ні... нічого, – відповів сусід, стурбувавшись. – Чому ви запитуєте?
Несміян мовчачи відвернувся й пішов, мовлячи про себе: «Ні, тут щось не так ».
А сусід і справді приховав від нього правду, вірніше, не розповів йому всього...
У кого є діти, ті бодай раз – та встають серед ночі глянути, чи спокійно спить маля, чи не розкрилося. От чому всі батьки знали, що відколи маляр зобразив на стінах квітучі сади, у дитячій кімнаті відбувалося щось дивне.
Сусід Несміяна передав дружині свою розмову з ним, і обоє ламали голову, навіщо він до них з'явився.
– Може, розповісти йому все? Раптом нашим дітям загрожує небезпека?
Подумали вони, подумали й вирішили відкрити Несміянові правду.
Уночі, коли діти заснули, батьки запросили Несміяна й провели в їхню кімнату.
Бліде світло місяця опромінювало кімнату серед квітучих садів.
Діти спали.
Раптово листя на одній гілці зашелестіло, ледь розсунулися, і з куща випурхнули дві дивовижні барвисті птиці.
І тихо заспівали.
Співали птиці, й посміхалися діти у сні...
Потім птахи стрепенулися, разом злетіли й зникли в кущах на стіні.
Листя більше не ворушилися, як і слід намальованому листю.
Стократно похмуріший вийшов із кімнати Несміян.
Господарі мовчки вийшли за ним.
Нарешті Несміян суворо похитав головою, підняв указівний палець і прорік:
– Діти занадто багато сміються, а це погано закінчиться. Скажіть усім, що потрібно вжити термінових заходів. Насамперед упіймайте цих птахів і принесіть їх мені. А я подумаю, що з ними робити.
Наступного дня вказівка похмурого пана була відома всьому місту.
«Раніше й слова від нього не почуєш, а тепер он скільки сказав! Виходить, нашим дітям справді загрожує серйозна небезпека»,– мовили люди одне одному.
Уночі, коли діти позасинали, батьки сіли біля них, і щойно на кущах з'явилися птахи, схопили їх і замкнули в клітки.
А вранці принесли птахів Несміянові.
Віддавши йому клітки, люди чекали, хотіли довідатися, що він зробить, зібравши всіх птахів.
Дім Несміяна повнився птахами.
Але ось принесли й останню клітку.
Несміян став у вікні, маючи намір звернутися до городян із промовою, заздалегідь заготовленою для цієї події, як раптом пролунало голосне тріпотіння крил.
Це у всіх клітках разом стрепенулися птахи.
Дружно змахнули крилами.
Раптом будинок відірвався від землі й піднявся в повітря.
– Що ти робиш! – закричали люди Несміянові.
Вони гадали, що він сам якимось чином підняв будинок.
– Нічого не розумію! Чому я лечу?! – крикнув їм згори Несміян.
Але його вже не чули – усі заходилися від сміху.
Певно, суворий вигляд пана у вікні надто вже не в'язався з будинком, який так легковажно злетів.
Розсердився Несміян.
– Чого регочете! – крикнув він і погрозив людям кулаком.
Але вони ще голосніше зареготали.
А будинок летів усе далі.
І незабаром зник із очей.
– Ось тобі й серйозний чоловік, ось тобі й мудрець, – сказали містяни й пішли кожен до свого дому.
Цілий день літав Несміян.
Спершу він сподівався, що птахи втомляться, але вони невтомно змахували крильми.
«Куди вони мене несуть, куди?! Що робити, що робити?!» – говорив він собі в розпачі, геть забувши, що вважав себе наймудрішим, і навіть сказав собі якось: «Нумо, знайди вихід, якщо ти не дурень!»
Настав вечір.
Будинок летів у темряві.
На небі блищали зірки.
Несміян помітив, як вони, одна за одною, зривалися з неба, і зміркував, що робити.
Відчинив одну клітку, другу, третю...
І відчув – будинок поступово опускається вниз.
Випустив на волю всіх птахів, одну за одною.
І коли відчинив останню клітку, будинок повільно опустився в темряві на землю.
Несміян полегшено зітхнув і задумливо мовив:
– У небі політав!
І згадав усе. Згадав, як розвеселилися городяни, і уявив, який смішний вигляд він мав у будинку, що ніс його вгору, уявив свою розгублену міну й розреготався.
Так, так – розреготався!
Бачили б ви, як заразливо він сміявся!
Аж котився зо сміху.
І заснув, знесилений сміхом...
І довго спав, умиротворений.
А птахи стрімко полетіли назад і встигли тієї ж ночі повернутися до дітей.
Розвидніло.
Понурий пан і далі спокійно спав.
А навколо будинку зібралася юрба здивованих людей.
Виявляється, будинок опустився на площі якогось містечка.
Люди стояли й думали, як бути, і вже хотіли ввійти усередину, як раптом із будинку почулася пісня.
І у вікні з’явився усміхнений пан.
Маю сказати вам, що коли людина бодай раз від душі посміялася з себе, вона більше в жодному разі не намагатиметься мати аж такий серйозний вигляд.
А якщо політає зі співочими птахами, то в неї з'явиться слух, і вона полюбить спів.
Пан привітався з незнайомими людьми й залишилася в тому місті...
Відтоді він учить дітей співу. Організував хор, у якому співають усі діти міста, а серед них і семірко його малят.
На світанку він піднімається на дах свого будинку й оглядає в підзорну трубу всі дороги, що ведуть у містечко.
Упевнений – рано чи пізно прийде в те місто веселий маляр, – тож хоче зустріти його врочисто.
Нікому не зізнається, кого він чекає, каже лише: «Побачите, настане день, коли всі наші діти будуть веселими».
А діти й без того раді кожному новому дню, адже в їхньому місті живе найвеселіша на світі людина.
Переклав Іван Андрусяк