Ґурам Петріашвілі
Бегемот і сон
Одного разу бегемот заснув у своїй великій калюжі й побачив сон. А коли прокинувся – то здивувався, що лежить у тій-таки великій каламутній калюжі. Вона анітрохи не скидалася на те, що йому привиділося.
«Дива! Як же так, куди поділася та красива місцина?» – думав він, нічого не розуміючи.
Бегемот не знав, що може снитися сон.
Довго ламав він голову, але так і не зміркував, як потрапив туди, у ту красиву місцину, і як повернувся назад.
Думав бегемот, думав і непомітно для себе знову заснув.
І знову опинився в тій чудовій місцині.
Прокинувся, оглянувся – та він і далі лежить у своїй каламутній калюжі.
«Як це відбувається? Хто за одну мить переносить мене туди й назад? І чому я не відчуваю, коли він піднімає мене? Він, мабуть, дуже сильний – запросто носить мене. І напевно добрий, бо ж показує таку красу...»
Бегемотові подобалася місцина, у яку він втрапляв, засинаючи. Йому так хотілося побути там якомога довше.
«Спробую підглянути, хто прийде за мною, щоб віднести туди, і попрошу залишити мене там», – вирішив він нарешті.
І почав хитрувати: заплющить очі й лежить, прикидається, начебто спить, і чекає – ось-ось побачить таємничого друга.
Так хто міг прийти до нього!
Заплющуючи очі, бегемот мимоволі засинав...
«Ні, не перехитрю його», – сказав собі бегемот.
І все-таки вірив, що рано чи пізно дізнається, хто про нього турбується.
Одного разу, коли він лежав із заплющеними очима, зненацька почувся шепіт:
— Іди за моїм голосом, не відкриваючи очей!
У бегемота серце затріпотіло від радості.
— Іду, – тихесенько відповів він і радо пішов на голос: недарма, виявляється, він сподівався й чекав.
Раз у житті й бегемота, і небегемота неодмінно поманить за собою таємничий голос. «Заплющ очі і йди за мною», – скаже хтось невідомий, але мало хто довіряється йому. Зазвичай підхоплюються й голосно запитують: «Куди йти? Навіщо йти, та ще й із заплющеними очима! Може, ти мене у прірву скинеш?»
А було б непогано послухатися і без остраху піти на таємничий голос.
Наш бегемот довірився йому.
Певно, тому, що бачив сни й терпляче на когось чекав.
Ішов бегемот на голос, на шепіт.
— Іди, іди за мною, сюди, сюди, – вів його хтось.
Довго йшли вони.
Бегемот не сумнівався, що його ведуть у те чудове місце, у яке він утрапляв іноді, й лише дивувався, чому вони йдуть так довго? Може, той, хто миттєво переносив його досі, втомився і зараз просто вказує шлях?
«Що ж, не такий я і легкий, зрештою», – подумав бегемот. Він багато міркував про себе й добре знав, який він.
Ішов він і йшов.
То спека дошкуляла йому, то холод пробирав; він долав то підйом, то спуск, знесилювався, спотикався і часом навіть скочувався по каменистому схилу, але завзято йшов на голос.
— Сюди, сюди, – раз-по-раз чув він.
Ішов бегемот.
Ішов із заплющеними очима.
Наслухав різноманітні звуки й здогадувався: шумить ліс, дзюрчить струмок, вітер завиває в ущелині, опадає листя. І відчував, чи йшов потраві, чи по піску, по камінню чи м'якій землі.
Нарешті, здолавши ще один схил, він почув:
— Прийшли.
Бегемот зупинився.
Він стояв і чекав, коли ж йому дозволять розплющити очі.
Але ласкавий голос більше не озивався.
А бегемот боявся, що коли завчасу розплющить очі, то всі його муки по дорозі сюди виявляться марними, і він знову побачить свою калюжу.
Раптом щось приємно, ніжно торкнулося його лоба.
Бегемот зрозумів – це потаємний знак.
І розплющив очі.
Він стояв на пагорку, а перед ним лежала барвиста квітуча долина, далеко за якою сходило сонце.
Тепло його променів і відчув бегемот на лобі.
Від радості в бегемота затріпотіло серце.
Саме цю долину бачив він, коли засинав.
Але тоді не пурхали над нею ці яскраві метелики, на крилах яких райдужно сяяли промені.
Сон рідко збувається, та якщо вже збудеться, то виявиться значно чарівнішим від того, що сниться людині.
Зачекайте, а чому – людині, ми ж про бегемота розповідаємо!
Треба було написати так:
Сон рідко збувається, та якщо вже збудеться, то виявиться значно чарівнішим від того, що сниться бегемотові.
Але в такому разі ви подумаєте, що я веду мову лише про бегемота. А я, як ви напевно вже здогадалися, і людей маю на увазі, розповідаючи цю історію.
Що б не погрішити проти істини й сказати те, що хочеться, напишу так:
Сон рідко збувається, та якщо вже збудеться, то виявиться значно чарівнішим від того, що наснилося.
У цьому й суть – чи сниться тобі сон. Одна істота відрізняється від іншої саме цим – чи сниться їй сон.
Можливо, комусь мої слова не припадуть по душі, але я все-таки скажу: у людини й бегемота, яким сняться сни, більше спільного, ніж у двох людей, одна з яких бачить сни, а інша ні. І додам: добре було б з'єднати слова «сон» і «бачити» або ж «видіти» в одне – і кожного, хто вартий цього, називати «сновидцем».
А його визначити легко.
Сидимо ми, скажімо, у парку, а по алеї йде людина, – щойно глянеш на неї, й одразу стає зрозуміло, що їй сняться сни. І в душі у нас самі собою народжуються рядки:
«Сновидець іде по алеї, сновидець найщасливіший...».
Рядки ці – початок вірша.
А вірші складають сновидці.
Тепер зізнаюся вам, і не картайте: я зайняв вас цими міркуваннями, щоб залишити бегемота наодинці зі своєю радістю. У такі хвилини хочеться побути самому.
Але повернемося до бегемота.
Пригадуєте – він зачаровано дивився на строкату долину, і серце в нього тріпотіло від захвату.
Ми залишили його веселим, а тепер він стояв сумний, опустивши голову.
Чого ж він засумував?
Тому, що боявся – зникне зараз долина, і він знову буде лежати в каламутній калюжі. І вирішив бегемот не заплющувати очей, дочекатися того, хто привів його сюди, і попросити не вести назад. А якщо він не погодиться, то бегемот упреться. «Хай спробує перенести силою», – погрозив він... Але знав, що нічого не зуміє зробити: той, хто привів його, поверне назад, коли здумає.
Сумно було бегемотові...
А над долиною пурхали метелики.
Один із них підлетів до бегемота й запитав, що його засмутило.
Голос метелика був дуже знайомий.
– Це ти привів мене сюди? – запитав він.
– Так, я.
«Невже й справді він? Як же йому вдалося, такому крихітному? І чому вони, ці красиві метелики, не пурхали тоді над квітами?» – здивувався бегемот.
Але особливо хвилювало його інше.
– Я мушу повернутися назад?
– Чому? – здивувався метелик із яскравими барвистими крильцями.
– Але ж раніше я завжди вертався до калюжі.
– А хіба ти бував уже тут?
«Отже, це не він досі мене переносив. Може, й не поведе назад чи принаймні зоставить тут якомога довше»,– з надією подумав бегемот і мовив:
– Я часто бував тут, але ніколи не бачив вас.
– А як ти втрапляв сюди?
– Не знаю, лежав собі в калюжі, а коли заплющував очі, то опинявся в цій долині. Хтось приносив мене.
Метелик просяяв. Він-бо знав, чого йому запраглося полетіти за тридев'ять земель і привести сюди саме цього бегемота, що дрімав у величезній калюжі. Метелик знав, що той сновидець. Не здогадувався лише, що йому снилася саме ця долина.
– Ти цю долину бачив у сні.
– А що це таке... сон?
– Сон – це картина, але у твоїй голові, у твоїй уяві, коли ти спиш. Нікуди тебе не переносили, ти лежав у калюжі й бачив те, що уявлялося твоїм очам – бачив сон.
– Отже, все було сном? – знову засмутився бегемот. – Невже й ця долина – сон, і...
Він не договорив, але метелик здогадався, що той хотів сказати.
«Сумнівається щодо мене, гадає, що і я снюся йому» – подумалося метелику.
– Не бійся, зараз ти все бачиш наяву.
– Наяву?
– Так, долина така ж справжня, як і калюжа, приміром.
– А можна мені залишитися тут назавжди, милуватися квітами? – несміло запитав бегемот.
– Звичайно.
– Спасибі. – Бегемот присів на гірці й, зітхнувши, вигукнув: – Як чудово!
Метелик відлетів, опустилася на квітку й покликав бегемота:
– Ходи сюди.
– Ні, ні, я розтопчу квіти, – злякано сказав той і заплакав, тому що в сні саме цього хотілося йому завжди – походити по квітучій долині. Ні, не міг він цього зробити ні зараз, ні в сні.
– Не бійся, ходи, – знову покликав метелик.
– Шкода квітів.
– Ти не зашкодиш їм, повір.
– Я дуже важкий.
– Нічого, іди, зважуйся, – вмовляти й інші метелики, підлетівши до нього.
– Нічого, що я важкий, так? – хвилюючись і радіючи, запитав бегемот.
– Заплющ очі й устань, – сказав йому метелик із барвистими крильцями.
Бегемот заплющив очі.
– Зроби крок.
– Сюди, сюди ходи, – зашептали й інші метелики.
Бегемот зважився, ступив, але нога його чомусь не торкнулася землі...
Раптом він – злетів!
Полетів над квітами. У нього дух захопило від захвату, а то він на всю долину закричав би:
– Я літаю, літаю! Е-ге-гей!
– Е-ге-гей, літає бегемот, літає!
Але це вже вигукнув я, знову втрутившись у розповідь.
Захотів, щоб усі довідалися про те, яке диво сталося!
Так тільки кому про це відомо?
Лише мені й вам.
А зробімо ось як:
Якщо зараз ніч – не будіть сусідів, а якщо день і якщо вам передалася радість бегемота – розчиніть вікно й вигукніть:
– Бегемот літає, бегемот почав літати! Е-ге-гей!..
У дворі напевно грають діти. Вони перервуть гру й глянуть угору – хто це там кричить!
Не розмріюймося. Будуть серед них і насмішники, які нічому не вірять. Вони зневажливо кинуть: «Не бреши» – а може, й сплюнуть негарно.
Але хто-небудь із дітей довірливо перепитає:
– Літати почав?
– Так, так, літати! – гукнете ви.
– Бегемот?!
– Так, бегемот!
Хлопчик (а може, це буде дівчинка) завмре здивовано, а тоді зірветься з місця й побіжить.
Побіжить навпідстрибки і все повторюватиме:
– Бегемот літає! Бегемот літає!
І я твердо знаю – він (а може, вона) сновидець!
І хоча я не бачив того дитяти, та готовий побитися об заклад, що воно вміє бути справжнім другом. Не ябедничатиме й не вийде у двір із яблуком, щоб самому з'їсти його при всіх...
...Літав наш бегемот серед метеликів.
Милувався красивими квітами.
Потім опустився зовсім низько й побачив у росинці своє відображення.
Своє і сонця.
Літав бегемот, а довкола нього вели хоровод метелики.
Потім його метелик-провідник сів на блакитну квітку.
– Лети-но, сядь і ти, – покликав він бегемота.
– Як же я сяду, такий величезний!
– Сідай, не бійся!
Бегемот підлетів і опустився на квітку поруч із метеликом.
А квітці хоч би що – мовби й не сідав ніхто на неї. Стеблинка навіть не зігнулася.
Бо що може бути ніжніше від бегемота, у якого збувся сон…
Переклав Іван Андрусяк