Фауст.
Перезавантаження
На прем’єрі в
Національній опері найкращими були хор, оркестр і балет
Іван Андрусяк
Чесно кажучи,
не пощастило мені з цією прем’єрою. На “Фауста” французького оперного класика
Шарля Гуно, створеного за мотивами німецького літературного класика Йоганна
Вольфганга Ґете, я зміг втрапити лише в той день, коли партію Мефістофеля
виконував не “фундаментальний” бас Тарас Штонда, а “наївний” баритон Сергій
Скубак. Відтак довелося насолодитися чудовим хором і не менш чудовими оркестром
і балетом Національної опери…
Бо сам Фауст
(Микола Шуляк) у Гуно, на відміну від Ґете, виглядає не більше ніж гутаперчевою
лялькою, абсолютно керованою й катастрофічно безвольною. Побачив старий пердун
перше-ліпше красиве дівчатко, і тут же продав чортові душу за банальне
омолодження – подумаєш… Зате Мефістофель тут – характер справжній, потужний.
Красиво розігруючи з себе “слугу”, він насправді тонко зводить до своїх пальців
ниточки всіх цих маріонеток і хвацько кермує ними доти, доки й сам уже вірить,
що справді кермує! І трагедія цього персонажа полягає насамперед у тому, що не
здатен диявол у принципі кермувати жодним світлим, чистим почуттям – то хіба ж
він винен, що кохання Маргарити (Лілія Гревцова) до цього й мізинця її не вартого
горе-ловеласа Фауста виявилося саме таким… Проблема ж Сергія Скубака в тому, що
він грав саме “слугу”, “бісика середньої руки”, який зміг упіймати голосом лише
кілька ниточок своїх маріонеток, а вже про всі не міг і мріяти – у нього навіть
невдаха Фауст пручається, а що вже казати про Маргариту. Очевидно, саме через
це наприкінці другої дії, де вперше мав звучати знаменитий моторошно
саркастичний Мефістофелів сміх, Скубак просто… змовчав! No comment.
Одним словом, на
“Фауста” хочеться сходити ще раз. По-перше, на Тараса Штонду, талант якого,
наскільки можна судити з його попередніх робіт, спроможний не лише “підняти”
складний образ Мефістофеля, але й “огранити” інші партії, що є одним із ключів
для опери Гуно (скажімо, Лілія Гревцова була доволі вдалою в образі Маргарити,
але цього разу, без достойного партнера-“суперника”, її щирі старання просто
губилися). По-друге ж, на саму виставу, традиційну для Національної опери
(досить згадати, що в ній у різний час співали Борис Гмиря, Зоя Гайдай, Микола
Фокін, Анатолій Кочерга, Гізела Ціпола, Анатолій Солов’яненко), але цього разу
суттєво модернізовану італійським режисером Маріо Корраді.
Утім, ця
модернізація найвиразніше проявилася лише в першій дії, де інтер’єр нагадував
атомну станцію, екран на сцені зображав хаотичні потоки літер, як у
голівудському хіті “Матриця”, Мефістофель показував Фаустові
“видіння”-Маргариту на моніторі ноутбука, а сам Фауст, співаючи “вип’ю цей
кубок до дна”, стискав у долоні… одноразовий шприц. Тим не менше, вдягнувши
хористок у джинси, а хористів у бронежилети, Корраді таким чином лише механічно
переніс дію в наш час, але жодним чином не попсував класичне звучання опери
Гуно. Тож якщо на перших порах щось і виглядало смішно, то згодом це враження
розсіялося, а відчуття “сучасності” залишилося – і це геть незле.
А кому направду
хочеться подякувати, так це дириґенту-постановнику, народному артисту України
Володимиру Кожухару, хормейстеру-постановнику, народному артисту України Леву
Венедиктову та балетмейстеру-постановнику, народному артисту України Віктору
Яременку. Їхня праця – оркестр, хор і балет – були бездоганні!
На світлині:
Маргарита –
Лілія Гревцова, Фауст – Микола Шуляк