УПРИТУЛ ДО ЖИТТЯ
(Анджей Стасюк. Фадо: есеї. Переклала з польської Богдана Матіяш. – К.: Грані-Т, 2009)

Так сталося, що до побутування в нашому літературному і медійному просторі есеїстики як жанру в мене накопилося аж надто багато претензій. Здебільшого всі вони зводяться до того, що рамці есеїстичного тексту напрочуд розмиті, й у висліді кожен, кому не лінь, може вписати в них мало не все, що завгодно – шкіци й замальовки, подорожні нотатки, щоденникові записи, спостереження й рефлексії, літературну чи довколалітературну критику, газетну колумністику… Ба навіть елементарна журналістика й безпросвітна публіцистика (котру я – де справедливо, а де й ні – відверто недолюблюю) надміру часто проникає останнім часом ув анонсовані як есеїстичні книжки наших відомих і не дуже відомих авторів. З одного боку, може здатися, що нема на те ради, бо есеїстичний простір за самою своєю природою всеїдний і всепроникний; та з іншого, все ж хочеться від письменників більшої самодисципліни – особливо там, де йдеться про «художній акт прямої дії», яким я передовсім і мислю собі есеїстику.
Річ у тім, що в нинішні малосприятливі для письменства часи саме цей жанр, завдяки своїй відкритості й мобільності, розкриває перед письменником чи не найбільші можливості для спілкування з тим інтелектуальним читачем, у якого через загальну завантаженість рідко доходять руки до красного письменства. В усі часи це й був основний читач – тому що мисливий; однак нині йому доводиться шукати принагідну поживу для своєї мисливості хіба в інтернеті чи в сурогатних псевдохудожніх писаннях «на одну поїздку в метро». Тоді як есей – жанр літератури – саме й покликаний дати такому читачеві не просто реакцію на котресь із суспільних чи мистецьких явищ, а передовсім зразок художнього письма. Погодьтеся, що з цим першочерговим завданням наші автори нині здатні впоратися вкрай нечасто.
Та принаймні їм є з кого брати приклад. У цьому контексті хотів би привернути увагу до книжки есеїв польського письменника Анджея Стасюка «Фадо» (К.: Грані-Т, 2009), з любов’ю перекладеної Богданою Матіяш. Звісно, йдеться не про відкриття – Стасюк є одним із найзнаніших у нас сучасних польських авторів; проте і про відкриття теж – бо тексти дібрані тут перекладачкою з очевидним добрим умислом: створити атмосферу тієї особливої інтелектуальної та духовної близькості з читачем, тієї високої інтимності, на яку здатен лише високохудожній текст. Таку атмосферу сестри Матіяш – і Богдана, і Дзвінка – плекають у власних творах (попри те, що вони доволі різні як письменниці, ця чудова риса притаманна їм обом); її ж вони шукають і в своїх перекладацьких студіях (незайво тут пригадати дивовижну збірку вибраних поезій польського поета, отця Яна Твардовського «Ще одна молитва», яка кілька місяців тому побачила світ у перекладах Дзвінки Матіяш у тому ж видавництві «Грані-Т»). Прикметно, що «Фадо» – перекладацький дебют Богдани, проте це той випадок, коли нема потреби робити жодної скидки на «дебютність».
Загалом, про Стасюка в нас писали справедливо багато – та все ж найбільше про міт Східної Європи, який він старанно культивує у своїх есеях. Ця особливість виразно помітна й у цій збірці, – та все ж студії про «екзотику малих націй» (до котрих, як би це не було нам прикро, західноєвропейська суспільна думка відносить і українців) є в цього автора передовсім спричинком до значно поважніших розмислів про людську природу й національний характер, а відтак і про ті невідворотні зміни в людині, які волею чи неволею проявляються в процесі змін цивілізаційних. До слова, в жодного з відомих мені письменників не відчитується так виразно, як у Стасюка, моторошна абсурдність поділу сучасної Європи на «євросоюзівську» та «іншу» – в політичному сенсі ці художні зусилля польського автора вартують набагато більшого, ніж уся робота вітчизняного МЗС за останні вісімнадцять років. А все тому, що вони переконливі передовсім художньо – а вже відтак суспільно чи політично.
Ця переконливість особливо вражає там, де автор у своєму письмі вдається до тих художніх засобів, котрі є питомо есеїстичними, адже ідеально вписуються в структуру саме цього жанру – скажімо, в романі чи навіть у новелі вони б ніколи подібним чином не прозвучали, бо вимагають довіри між автором і читачем безпосередньої, а не опосередкованої, почерез персонажів. Візьмімо для прикладу есей «Спокій», котрий полюбився мені особливо, – об’єктом обсервації автора тут стали… смітники, чи то пак, їх ще недавно практична відсутність у селах. «Тоді купували різні речі, але від них мало що залишалося… Убивали тварину й з’їдали її. Кістки давали псові. Шкіру можна було продати. Шкіра тоді дорого коштувала. Так само, зрештою, як і вовна. Людина небагато після себе залишала. Ці рештки можна було спалити або ж віддати тваринам. Власне, псам або свиням, які з’їдали все. Не було смітників. Не було сміття. Я це пам’ятаю». Я, власне кажучи, теж це пам’ятаю, як і те, що «за літньою кухнею була якась подоба смітника. Хоча це слово не надто пасує на позначення цього місця. Скажімо так: поміж чагарів і кропиви розлягалося щось на кшталт кладовища речей. Хоча ні, бо предмети, що там лежали, не були до кінця мертві. Каструлі, звісно, перестали бути придатні до вжитку, а проте не втратили форми. Вони й далі вміщували сформований простір, і далі щось у собі зберігали, навіть якщо це було лишень порожнє повітря, порохнява або білі паростки рослин, що проростають усередині їх дірявих і затишних оболонок». Відтак зрозуміло, про що мовлять читачеві інші впокоєні там речі – поламані годинники (метафора часу) чи старі гасові лампи, каганці… Й зрозуміло, куди далі поведе нас автор – і як «від малого до великого» творитиметься неповторна атмосфера тексту як життя…
Есеїстика – це жанр, котрий підходить до читача дуже близько, буквально впритул. І саме тому хочеться, щоби вона говорила про речі по-справжньому важливі – людські. Про почуття! Польський письменник дуже добре показав, як це робиться. Тож тепер я дуже сподіваюся есеїстичних книжок такого ж рівня і від українських авторів.
Між іншим, «фадо» в перекладі з португальської означає «доля», але передовсім так зветься меланхолійна пісня, в якій вилився смуток за безповоротно втраченим. Згадується вона тут лише раз, принагідно – та насправді її атмосферою просякнута вся книжка Стасюка.
Отак, власне кажучи, й твориться атмосфера…

Іван АНДРУСЯК