НАВІЩО «ЕЛЬЗА»

 

Олег Соловей. Ельза. – Х.:Треант, 2010

 

Одна з ключових проблем сучасного письменства – й українське тут не є винятком – полягає в тому, що воно, попри всі докладені протягом останніх десятиліть чималі зусилля, так і не змогло виробити єдиної оптимальної стилістики для художнього відображення часу, в якому ми нині живемо.

Звісно, це аж ніяк не дивно, зважаючи бодай на те, що світ останнім часом став інформаційно набагато «меншим», а отже, і його розмаїтість – соціальна, психологічна, культурна, економічна тощо – сприймається набагато гостріше. Відтак люди мисливі не раз змушені були констатувати, що жодна стилістика в таких умовах не має ні найменшого шансу стати панівною. Тим не менше, охота до пошуків такої стилістики, – хай би це навіть було не більше ніж процесом ловлення вітру, – й досі залишається одним із найважливіших самозавдань літератури, якою б різношерстою й дезорієнтованою вона себе не почувала.

Однією з найцікавіших останнім часом спроб такого пошуку в українській літературі бачиться проза Олега Солов’я. У його текстах, повістях і невеликому романі, що увійшли до книжки «Ельза» (Х.: Треант, 2010), часом подибуємо відгомін письма Генрі Міллера та більше Мішеля Уельбека – авторів, на яких також позначилося «ловлення вітру», чи то пак, стилістики часу. Та все ж цей відгомін не критичний, а сприймається радше як закономірне взорування до культурного досвіду, який однак доводиться перепроживати по-своєму. І головна проблема, якої не може оминути приречений на таке проживання автор, полягає в тому, що світ часу нинішнього закономірно сприймається як хаос, а отже, обертаючись у цьому хаосі, неможливо збагнути його природи: «для артикуляції хаосу не вистачить навіть музики», а відтак «єдине, що ми можемо робити, – це вигадувати купу не потрібних нікому слів». Щоб уловити хаос, обмислити його, треба зупинитися самому, почати «забувати слова» (не всі, зрозуміло, а лише ті, які вигадані, щоб назвати те, що до називання не надається), – а зупинившись, випадаєш із часу, стаєш «іншим», або ж, із погляду цього хаосу, – «хворим». Поміж тим, саме «хаос дозволяє мати якісь ілюзії. Найважче, коли ілюзій уже не лишається – зовсім і остаточно. Ілюзії мають бути. Інакше життя або й смерть втрачають будь-який свій щонайменший шанс».

Ось те «зачароване коло», в якому обертається, силкуючись вирватися й не знаходячи виходу, проза Олега Солов’я. Закономірно, що така проза не може мати подієвих сюжетів – тут «подією» є будь-яке, щонайнезначніше втручання зовнішнього світу (= хаосу) в плин розмислів. Сюжет тут вибудовується за іншими законами – радше тими, котрі прийнято вважати притаманними поетичному текстові, – нагнітання енергетичної напруги, внутрішнього розвитку образів. Власне кажучи, сюжетом є розмисел героя – й у висліді герой набуває рис, притаманних літературному дискурсу «героя нашого часу»: бо ж, «хворий» на бажання й неможливість осмислити час, він уособлює найголовніше, чого бракує цьому часові, –  біль!

Саме біль є сюжетом – і героєм – «Ельзи». Саме біль є тим, що втратив утоплений у хаосних перегонах час. Найбільша біда нашого часу в тому, що хаос є суцільним болем, з яким звикся, якого не відчуваєш у перманентній гонитві, але він усе ж є і руйнує тебе зсередини, непомітно, – а герой усвідомлює його, – і тому «хворий», – і тому він «герой» цього часу.

Оце і є те найголовніше, що каже нам Олег Соловей своєю книжкою. Але почути це, на жаль, можуть лише ті, хто сам не розучився відчувати цей біль. Себто ті, хто бодай трішечки «хворі». А про решту чемно промовчимо – хаос-бо любить гру, а болю боїться. Тому література нашого «часу без стилістики» – це література гри. Коли ж усі награються – на жаль, аж тоді згадаємо про «Ельзу»...

Іван АНДРУСЯК