Валєрій Куклін

 

МІСЯЧНИЙ ДРАКОН

 

Переклав із російської Іван Андрусяк

 

Там ліс і доли сповнені видінь...

А.С. Пушкін

 

Як Дракон викрав Принцесу

 

Колись давно у печері, що зяяла в пагорбі на краю Заповітної галявини, жив Дракон. Був він дуже гарний. Шкіра його мала дивовижну властивість: вона світилася зсередини, від кожного руху переливалася всіма барвами веселки, від чого Дракон скидався на величезного метелика, що сяяв у темряві.

І всі жінки на світі, звичайно ж, були закохані в нього.

Вони писали йому листи, призначали таємні побачення, розповідали одна одній небилиці про нього. Сотні прекрасних пань і панянок роками просиджували біля вікон своїх неприступних замків, і кожна сподівалася, що якоїсь чудової миті Дракон обере саме її, на заздрість усім подругам викраде й віднесе у своє зловісне лігвище.

Сотні заміжніх пань розповідали, як їх викрадав Дракон, а теперішні їхні чоловіки боролися з прекрасним чудовиськом, визволяли їх із темниці й повертали у свої неприступні кам'яні замки для того, щоб їхні спокусниці скніли там від смутку й туги за покинутим Драконом.

Насправді ж Дракон довгі роки жив у печері сам. Удень він спав, щоб не лякати пастухів і їхніх овець, а ночами літав, розминаючи крила.

Він літав так високо, що навіть у дощову погоду хмари клубочилися під ним, а зірки здавалися такими близькими, що хотілося назбирати їх у жменю й пересипати з руки в руку.

Тим паче що передні кінцівки Дракона були не пазурястими лапами, як це малюють художники, а прегарними людськими руками з тонкими витонченими пальцями, немов у піаніста.

І саме цими пальцями він і схопив за поділ оксамитової сукні Принцесу, яка вирушила на пошуки Дракона, але звалилася з переляканого коня в прірву.

Принцесу супроводжувала безліч слуг, які несли лантухи з провізією, столи, стільці, розбірні будиночки, скрині з сукнями, скрині з пахощами, скрині з рум’янами, з пудрами, з усілякими кремами, з перуками, з приладдям для чотирьох перукарів і ще безліч тюків і скринь, де були не менш важливі й не менш необхідні речі.

Сама Принцеса їхала верхи на гарній гнідій кобилі, яку вели за прикрашену срібними бляшками вуздечку двоє слуг.

У такий спосіб Принцеса дісталася з палацу до Драконового лісу, зупиняючись на день-другий на затишних галявинах, жила там у переносному будиночку, грілася ночами біля коминка, а вдень бавилась і веселилася з придворними дамами та юними фрейлінами.

Шлях їй видавався дуже важким і втомливим, про що під її диктовку особистий секретар Принцеси писав листи двічі на день і відсилав разом із поштовим голубом у столицю. Для цього в Принцеси був, крім зграї мисливських собак, і похідний голубник на тисячу птахів.

Подорож здавалася Принцесі ще й нудною, позбавленою розмаїття. Подумаєш, собаки розтерзали кілька овечих отар. Подумаєш, охорона скривдила пастушок. Подумаєш, убили кількох пастухів, що заступалися за дочок. Яка це розвага? Дрібниці – лише на якусь хвильку...

А Принцесі хотілося справжньої пригоди! Щоб громами гриміли мечі у поєдинках за її красу, щоб кров лицарська лилася рікою, щоб билися в конвульсіях тіла богатирів, ридали тисячі матерів, удів і сиріт над трупами воїнів, що полягли за щастя Принцеси.

І тоді, вибравши найкращого, вона прикрасила б його меч власним бантом і, взявши за руку, повела б його у храм, де священик їх обвінчає, а лицар повісить свою зброю з її бантом на почесному місці. І минуть тисячі років, і зміниться безліч поколінь, а люди будуть приходити в храм і милуватися стрічечкою Принцеси.

Подумавши про це, а ще дужче про свою неминучу смерть, що настане у далекому майбітньому, обов'язково в дуже похилому віці, обов'язково в оточенні дітей, онуків, правнуків, а краще навіть прапраправнуків, юних коханців і поклонників, у Принцеси псувався настрій, і вона або плакала, або влаштовувала скандали й наказувала охороні та катові жорстокіше карати слуг, замикати їх у похідну в'язницю й морити там голодом.

Отож, коли вони підходили до пагорбів, порослих Драконовим лісом, і саме йшли повз вузьку річечку, що весело дзюркотіла, – якраз тоді конюхи й не супроводжували Принцесину кобилу, бо зранку вона звеліла посадити їх під замок за те, що... втім, вона й сама не знала, за що вирішила потримати у в'язниці тих слуг. Просто трапилися під руку, коли в неї був кепський настрій.

Дорога, як це завжди буває біля річок, що течуть крізь гори й пагорби, звужувалася, – і кобила Принцеси опинилася попереду всього її пішого почту сама, без підтримки конюхів по обидва боки. Праворуч від Принцеси була круча, ліворуч – урвище і річка внизу, що бурхала поміж великим камінням.

І треба ж було так статися, що саме цього разу Дракон залетів так далеко від своєї печери, що ночі для польоту йому не вистачило, й він повертався додому пізнього ранку.

Тінь Драконового крила впала на дорогу, – й кобила Принцеси злякалася. Спіткнулася, сіпнулася, – і Принцеса вилетіла з сідла.

Дракон помітив це й кинувся на порятунок!

Він упіймав її саме тієї миті, коли дівчина, волаючи з жаху, сторчголов летіла з кручі на мокре каміння.

Піймав – і, піднявшись угору, полетів собі зі здобиччю, що втратила свідомість.

 

Як Дракон закохався

 

Переляканий Принцесин почт упав додолу й, накривши голови руками, благав порятунку, шукаючи виправдання за погану охорону володарки, а Дракон полетів до своєї печери.

Руки його ніжно стискали в обіймах дівчину.

Він розумів, що їй зараз потрібна допомога, а слуги надто вже перелякані й не в змозі заспокоїти Принцесу, подати їй води та проспівати колискову пісню.

Адже сон, твердо знав Дракон, – найкращий засіб від переляку й непритомності.

Підлетівши до своєї печери, він тихо опустив Принцесу на м'який верес, що ріс на березі струмка, сів поруч і, піднявши крило над головою дівчини, щоб сонце не сліпило їй очі, вперше за багато років не заснув удень.

Сидіти так було незручно, робити не мав чого, все навколо було знайоме, тому він дивився на єдину тут новинку – на сонну Принцесу.

Обличчя дівчини променіло тією особливою красою, що буває в цих створінь за пори переходу від дитинства до юності й так хвилює чоловіків. Дівчина була, звичайно, значно старшою, ніж можна було судити з її вигляду, — просто з дитинства голівка її не переймалася жодними клопотами. Вона тільки те й робила всі свої вісімнадцять років, що їла, пила, розважалася й тішилася життям.

Але Дракон цього не знав. Він дивився на неї – і бачив юну людську жіночу істоту, яка щойно могла загинути, а тепер, бач, спить собі, мовби нічого й не сталося.

Ніколи він не бачив жінок так близько, ніколи не чув їхнього глибокого подиху поруч себе.

Дівчина поворухнулася, мерзлякувато повела плечима, – і Дракон одразу підняв друге крило, ховаючи її від протягу.

Принцеса заспокоїлася...

 

А надвечір вона занедужала. Заметалася вві сні, тіло її стало гаряче, красуню морозило. Принцеса жалібним голосом просила води й, не розплющуючи очей, жадібно пила з долонь Дракона.

«Дівчинка застудилася від вогкого моху й води, – зрозумів він, – Це моя провина», – і переніс Принцесу до печери.

Там було охайно й тепло. Адже за порядком наглядав Печерний – невисокий на зріст дідок із пишною білою бородою. Його обов'язком було стежити за тим, щоб кажани, які ночували в печері, не сварилися, вкладалися спати на свої місця, повиснувши головами вниз під стелею. А ще він стежив за тим, щоб до печеру завжди струміло свіже повітря; щоб павуки не плели забагато павутиння, де осідає пилюка і робить житло неохайним; щоб миші й інші підземні жителі не гризли й не псували печерне майно, не крали чужі припаси.

Допіру в печері з'явилася хвора Принцеса, як дідок сказав Драконові сердитим голосом:

– Друже мій, це немічне створіння треба скоріше вилікувати, а тоді одразу повернути туди, звідки ти її взяв.

– Гаразд, – погодилися губи Дракона, але серце його простукало: «Нізащо!»

– Нізащо... – повторив услід за серцем внутрішній голос Дракона.

Тому що час, який просидів він поруч зі сплячою Принцесою, не минув марно – Дракон уперше в житті відчув себе комусь потрібним. Йому запраглося почути слова подяки з вуст красуні, побачити її усмішку.

Печерний не прислухався до внутрішнього голосу Дракона, хоча й був у великій дружбі з ним багато років. Він повірив Драконовому слову – і поспішив зайнятися хворою.

Перед цим, звичайно, попросив Дракона прилягти на півгодинки, бо, не виспавшись, Дракон може стати злим і небезпечним, а хворій дівчині після того, як вона прокинеться, необхідно бачити навколо себе лише привітні обличчя…

– І тоді її хвороба минеться, мовби й не було ніколи... – сказав Печерний.

Злякавшись, що може перешкодити лікуванню Принцеси, Дракон одразу поспішив у свій куток, де лежав величезний оберемок свіжоскошеного сіна й стояв глечик із чистою джерельною водою.

Попивши, Дракон упав на свою постіль і почав спостерігати за тим, як Печерний готує дівчині ліки.

Багаття розпалює... воду з глечика бере... якісь трави змішує...

І непомітно заснув...

 

Прокинувся Дракон від звуку двох голосів.

– То це все казки? – здивовано запитав жіночий голос. – А мені тітка розповідала, що Дракон її викрав, а юний лицар...

– Бреше! – перервав її голос Печерного – Слово честі, бреше! Нічого схожого не було й бути не могло. Дракон досі не крав нікого й нічого: ні жінок, ні дівчат, ні пшениці, ні золота, ні коштовностей. Він – чесний дракон.

– А ви звідки знаєте?

– Я живу тут. У печері. Все життя.

– Все життя... – повторила дівчина, дивлячись на сиву бороду Печерного.

І важко зітхнула.

Тут сонячний промінь зазирнув до печери й осяяв її дивовижно гарне обличчя, відбившись у великих карих очах, вишукано поєднаних із косами кольору воронячого крила, яке мальовничо відтіняло світле личко.

– А він і справді гарний? – запитала Принцеса.

– Хто?

– Та цей ваш... Дракон.

– Ніби так... – знизав плечима Печерний. – То й що?

– Тоді я згодна, – рішуче заявила дівчина.

– Із чим згодна?

– Бути його бранкою.

– Як це – згодна? – невдоволено запитав Печерний. – Ми ж домовилися: ви одужуєте й повертаєтеся додому. Адже домовилися?

– Домовилися, – кивнула Принцеса. – То й що? А я передумала.

– Але як же?.. Чому?

– Тому що він – гарний. Тому що славетний. Тому що багатий. Тому що мені тепер усі заздритимуть.

– Але він же... – почав Печерний, збираючись сказати: «Але він же – Дракон. Крилатий ящур. А ви – гожа юна дівчина», – але Дракон перебив його.

– Доброго ранку, – сказав він.

Принцеса заглянула в темну глибінь печери й нікого в мороці не побачила.

– Агов, ти там! – сказала тоді вона. – Виходь.

Дракон зніяковів.

– Я... ще не вмивався... – зізнався він. – Вибачте, будь ласка.

– Це нічого, – заявила Принцеса. – Показуйся, який є.

І Дракон, бентежачись і заточуючись, підняв своє величезне тіло й поніс його до виходу.

Там, на галявині, він став на весь зріст, випростав спину, розправив крила й глянув на Принцесу.

– Ах! – почув.

Принцеса лежала непритомна.

Поруч із нею сидів сторопілий Печерний.

– Ти чого? – здивувався Дракон.

– А ти? – почув у відповідь. – Що це з тобою?

Дракон оглянув себе.

Тіло його було сіре і безбарвне.

– Он вона яка... – вимовив він розгубленим голосом і закінчив: – ...любов.

 

 

ПОВНІСТЮ ЧИТАЙТЕ КНИЖКОЮ!

КНИЖКА ГОТУЄТЬСЯ ДО ДРУКУ

У ВИДАВНИЦТВІ «ГРАНІ-Т»