Іван АНДРУСЯК: “МОРАЛЬ НЕ КУЛЬТИВУЮТЬ –
НЕЮ ПРОСТО ЖИВУТЬ”
– Чи згодні Ви з тією думкою, що з
розпадом Радянського Союзу наше суспільство втратило старі радянські моральні
імперативи, а нових українських так досі й не сформувало?
– Я взагалі не розумію, про які «радянські
моральні імперативи» може йти мова. Про «моральний кодекс будівника комунізму»,
з якого кепкували ще за сов’єтів усі, хто бодай трішки мав клепку в голові? Та
не смішіть людей!
Ні ж бо – Російська імперія, насамперед в її
сов’єцькому інваріанті, якраз дощенту винищувала (їхньою мовою кажучи,
«витравлівала кальоним желєзом») усталені віками народні моральні імперативи,
базовані насамперед на християнських цінностях. А сформульовані були ці
імперативи чітко, мудро й загальнодоступно ще в Нагірній Проповіді Христа, у
Десятьох Заповідях. Зруйнувавши в народі віру, насаджуючи «войовниче безбожжя»,
сов’єти якраз і розхитали ті «стовпи», на яких тримався світ, – а ми тепер,
безпам’ятні, ще говоримо про якусь «радянську мораль»!
Так само марна справа вигадувати тут щось
«новоукраїнське» – будь-які подібні спроби наперед приречені на поразку. Святий
Димитрій Ростовський – великий український поет і мислитель Дмитро Туптало –
дуже мудро завважував свого часу, що Мойсеєві Скрижалі – це закон, даний для
розбудови держави, тоді як Нагірна Проповідь Ісуса – моральні імперативи для
духовного розвитку людини, особистості. Ясна річ, мова йде не про буквальне
розуміння Скрижалів у сенсі практичного втілення принципу «око за око», а про
те, що дух будь-яких державних законів (у нашій традиції – починаючи вже від
Руської Правди) a priori передбачає суспільне покарання за суспільний переступ, тоді як дух
християнства передбачає якраз глибоко особисте покаяння за свій особистий
переступ – і без цього покаяння неможливий поступ людини, її духовне
вдосконалення. Відтак нема потреби вигадувати якісь «новоукраїнські моральні
велосипеди», а необхідно всього лише пригадати, хто ми такі, звідки взялися,
навіщо живемо в цьому світі. І це пригадування неодмінно приведе нас до
старожитніх українських моральних устоїв, які закладалися ще в язичницькі часи
і остаточно викристалізувалися з прийняттям християнства, котре сформувало
цілісний світогляд, «уливши» в дохристиянський уклад життя українця моральний
первень Нагірної Проповіді.
Тут є, одначе, дуже суттєва заввага. Ведучи мову
про старожитні моральні цінності, я зовсім не маю на увазі «лубкове» чи
«шароварно-гопачкове» їх розуміння, усталене в свідомості багатьох сучасників
під упливом трактування сов’єцькою школою вітчизняого письменства XIX століття. Просто кожен новий час – і постмодерний
тут аж ніяк не виняток – закономірно адаптує засадничі моральні постулати до
своїх соціальних, економічних умов, до свого укладу життя. Адаптує сам і
органічно – але тільки за умови, що людина, особистість, має в собі
успадкований із покоління в покоління особистий моральний стрижень; що людина вихована
у вірі – й ця віра постійно дає їй персональні, особисті відповіді на те,
як реагувати на все нові й нові виклики. У сов’єцькі часи у нас якраз і було
зруйноване оце поняття особистої віри – тож тепер душа не має опертя.
Вона вперто й інтенсивно шукає його – намагається опиратися хто на ідеологію,
хто на маскульт, хто на новітні або чужорідні релігійні вчення, хто на ще инші
симулякри; але це, звісно, нічого не дасть, бо нічого дати не може – симулякр
створює лише ілюзію опертя, котра рано чи пізно руйнується, і тоді «падіння» буває
дуже болюче.
Нині якраз критична маса українців перебуває в
пошуку такого опертя, і в нас є тільки один-єдиний шлях для морального поступу
нації – особистий духовний поступ кожного, який мусить початися з національної,
мовної, культурної, духовної самоідентифікації, з «підключення» до того кореня,
який живив українство протягом тисячоліть. Будь-які инші шляхи, зокрема й
спроби «почати все спочатку», писати свою духовну історію «з чистого листа»,
ведуть до катастрофи.
– Чи є проблема втрати моральних цінностей
та «вільного прочитання» стандартів поведінки суто українською, чи ж вона є
частиною всесвітньої тенденції?
– Справа, звісно, не в поведінці, а в згаданій уже
«розхитаності» духовного опертя. Якщо в постсов’єцькому світі до цього
спричинилася людиноненависницька політика російських імперкомуністів, то в
решті християнського світу – ліберальні ґлобалізаційні тенденції, органічні й
закономірні в економіці, але руйнівні для духовно-культурної сфери. Йдеться
насамперед про американський «м’якший» (порівняно з брутально-цинічним
російським) варіант націонал-шовінізму з його нав’язуванням симулякру власного
«способу життя» (симулякру – бо насправді саме американське суспільство в
переважній своїй більшості, навпаки, доволі консервативне, а подекуди взагалі пуританське;
і виходить, що одні цінності культивуються «для себе», а инші виносяться «на
експорт»).
Мушу тут, одначе, наголосити, що, констатуючи
російський та американський «внески» в цю тенденцію, я насправді дуже далекий
від того, аби пропаґувати щось на кшталт «пошуку ворога» чи иншу подібну дурню,
а тим паче звинувачувати конкретні народи, котрі, до слова, страждають від
цього не менше. Просто згадані чинники вплинули та й продовжують упливати на ці
процеси справді доволі вагомо в сенсі геополітичному – і зіґнорувати це з
міркувань «політкоректності» чи якихось инших було б неправильно. Але насправді
це хоч і вагомі, та все ж тільки окремі чинники, що спричиняються до
«розгублення» моральних цінностей, – а на кожен національний організм діє таких
чинників, більших чи менших, цілий комплекс. Першопричиною ж його доречно,
очевидно, вважати те, що людство наразі дійшло чергової критичної фази свого
розвитку, зіткнулося з цілою низкою новітніх викликів і переживає згадуваний
уже процес адаптації засадничих житейських постулатів до змінених умов життя.
Такі фази людство вже не раз переживало – і завжди народжувало нову якість. Не
сумніваюся в тому, що саме так станеться й тепер – ось лише не певен, що іще за
нашого життя, цей процес може бути доволі тривалий.
– Чи існує зв'язок між кризою моральних
пріоритетів та зрослим добробутом суспільства? Чи ж ціннісні проблеми виникають
з инших причин?
– Це лише один із факторів, так би мовити,
«допоміжний» – і проявляється він, як ви розумієте, далеко не скрізь. Ключові ж
причини не в тому, що людина «має» або чого «не має», а в самій людині.
– Що породило нинішній культ ґламуру та
показного багатства? Чи існує межа жаги споживання?
– Молодь за всіх часів потребувала, потребує й
потребуватиме у своєму становленні прикладу. І якщо особистим прикладом
завжди були, є і будуть насамперед батьки, то функцію прикладу суспільного в
стабільні часи зазвичай виконують духовні особи, письменники, філософи, вчені,
педагоги – одним словом, мислителі (у деяких народів навіть юродиві – так
би мовити, «нестандартні мислителі», але все одно ключовою для них є функція розмислу).
У часи ж непевні, коли попередні способи мислення вже не знаходять належного
відгуку в серцях людей, а нових, адекватніших до ситуації, ще не вироблено, –
тоді функцію прикладу самовільно перебирає на себе те, що «спливло на воді під
час бурі», що спокійнісінько гнило собі на дні, де йому й місце, а тут його
винесла хвиля, і воно, втішившись у своєму невігластві, прагне «показати себе».
Усе, на що здатні ці так звані публічні люди
– це показувати публіці свою, у прямому й переносному значенні, спідню
білизну. На це нині є попит у людей молодих, із несформованою психікою, а також
у людей із психікою деформованою, котрих, щоправда, завжди критична меншість.
Констатуючи руйнівну роль усіх цих, за влучним визначенням музиканта Юрія
Шевчука, «поющіх трусов» (як і «трусів, які пишуть те, що вони вважають
книжками», «трусів, які засідають у парламенті», «трусів, які ведуть
телепрограми» тощо), я все ж не схилявся б до її катастрофічности – з тієї
банальної причини, що людське тіло, при свій красі його вигинів і при всій
одночасно їх-таки потворності, є насправді дуже обмеженим «простором», який
неможливо «відкривати» (як у прямому, так і в переносному значенні) безконечно.
І далеко не всім молодим людям, котрі потрапили в це «коло притягання», воно
суттєво зашкодить – дуже швидко ці люди виростуть, знайдуть собі пару, народять
дітей, і саме життя їх від дурні «відучить». А до того часу, може, й мислителі
щось таки – та «придумають»…
– Чи згодні Ви з тією думкою, що сьогодні
ЗМІ переважно виконують функцію деморалізації нації?
– На жаль, так. Річ у тім, що ця сфера, на моє
глибоке переконання, потребує дуже жорсткого контролю з боку суспільства, і з
боку держави теж. У нас же виходить так, що під благовидним приводом «свободи
слова» власники ЗМІ в погоні за баришами кинулися культивувати абсолютну
вседозволеність – і всяк боїться сказати їм що-небудь усупір, щоб його не
вважали «ворогом вільної преси». Але ж даруйте: цигарки і алкоголь дітям цілком
закономірно продавати заборонено – та чому тоді можна газету «Бульвар»?! Від
неї ж дитині шкода зовсім не менша, а по-моєму, й більша. І взагалі: хіба не є
кричущим порушенням свободи слова той факт, що, приміром, у Харкові чи Донецьку
неможливо днем з вогнем знайти в пресових кіосках і на розкладках жодної
української газети – зате відверто порнографічного характеру друкована
продукція продається на кожному кроці?!
Ні, ця ситуація вимагає нагального і дуже
жорсткого перш за все державного регулювання. Ба навіть моральної цензури –
виключно в тому сенсі, що видання можуть собі бути які завгодно, хай і
порнографічні в тому числі, але останні мусять продаватися виключно у
спеціальних місцях на кшталт секс-шопів, клубів, барів, борделів тощо, де до
них буде максимально ускладнений, а краще взагалі неможливий доступ
неповнолітніх. І загальнодоступний «телепакет» узагалі не повинен містити
каналів бульварного і порнографічного штибу; хто ж хоче такі канали – той
мусить за них додатково платити, купуючи спеціальні декодери. І подібне
стосується не лише ЗМІ, а й реклами – та, що розрахована на збудження
сексуальних інстинктів, може розміщатися виключно на каналах, доступних через
декодери; і ігрового бізнесу – усіх штибів «однорукі бандити» можуть розміщатися
лише в спеціально призначених для дорослих розваг не просто приміщеннях, а
районах міста, і доступу неповнолітнім туди бути не повинно. Усе це – очевидні
речі, самі собою зрозумілі, котрі жодної «свободи» не порушують, а навпаки –
забезпечують свободу розвитку особистості, дають змогу людині самій обирати
собі телеканали, журнали, газети, розваги, а не нав’язувати їй усе це. Рано чи
пізно ми мусимо прийти до такого розуміння.
– Де і ким повинні культивуватися
суспільні стандарти та цінності?
– Вони ніде і ніким не повинні «культивуватися» –
ними кожна людина мусить просто жити. Жити – і все. Мораль – це як повітря,
яким дихаємо, як вода, як органічна людська потреба спілкуватися, працювати,
відпочивати, насолоджуватися, сміятися, плакати – жити. І кожен із нас мусить,
не афішуючи, дбати про них так само, як дбає про те, щоби були в нього на столі
хліб і до хліба, щоб його діти не ходили босі-голі, щоб вони здобули освіту,
зреалізували себе… Так живе кожна нормальна людина, не «культивуючи», не напоказ,
а тому, що вона – людина.