* * *

Слава бачиться, неначе багато убрана,

Але скута золотими ланцюгами Пані.

На її барвистих шатах розмаїті взори,

Що розшила їх, напевно, квітородна Флора.

Тут нарциси й розмарини, лілії й тюльпани,

Адже вдячністю рожденні шати ці духмяні.

Ані навіть Аріадна в критськім Лабіринті

Зроду-віку не стрічала таких ґіацинтів,

Що постали під ту пору на розквітлих шатах

Й навіть Арґуса-стоока могли вчарувати.

Тож, напевно, є та пані красною Весною,

Чи Помоною, чи навіть Флорою самою.

Із убранства її знаю, що це вдячність щира,

Яку, власне, д о б р о ч е с н і с т ь Твоя спричинила.

* * *

Де ти, славо стоголоса? У якому краї?

На Морфеєвому лоні все ще спочиваєш?

Як Менандра й Евріпіда різноткані рими,

Так і ти перенесешся в край наш незборимий.

А чи Сцилла, чи Харибда, люттю обійняті,

Закликають тебе, горду, у свої палати?

Ні, зобачені Дедалом із висот буремних,

Вже на тебе зачекались Роксоланські землі.

Нехай орел Ганімедів, любий тобі досі,

Занесе в країну нашу славу стоголосу.

О прийми ж ти, чесна славо, вільні віншування,

Наші згуки стоголосі, труби тріумфальні.

Хай розлунене відлуння гряне в піднебесся!

Мелодійним співом вдячність викажем безмежну.

Нехай лунко трублять роги славі на пошану,

Нехай світові на подив радість в нас настане.

Надто убога

умів наших міра,

а й не таку ще вивершує віра.

Око не вбачить,

ум не вміщає

все, що одна лише віра спізнає.

Осягне, окрилена Словом Господнім,

усе, що чуття осягнути не годні.

Праці писання не може той знати,

хто сам ніколи не брався писати.

Гадаєш, писання то легке діло –

три персти пишуть, а болить все тіло.

Чим швидше кухоль осушає,

тим швидше нового бажає.

Весна любая прийшла! Зима лютая пройшла!

Уже сади розцвіли і солов’їв навели.

Ах, печале, геть звідсіль! Не спотворюй красних сіл.

Біжи собі в болота, в підземнії ворота!

В пекло вернешся назад! Не для себе рай і сад.

Душа моя процвіла і радостей навела.

Той щаслив і без утіх, хто здолав смертельний гріх.

Душа його – Божий град, душа його – Божий сад.

Буде завше він цвісти і даватиме плоди,

Навесні ж усе цвіте й ні листочка не впаде…

О, мій Боже, Ти – мій град! О, мій Боже, Ти – мій сад!

Цнота зладиться цвісти, любов і мир – то плоди.

А душа моя – верба, біля неї Ти – вода.

Питай мене в сій воді, утіши мене в біді.

Я нічого не боюсь, лиш одних гріхів страшусь.

Здолай в мені кожен гріх: се ключ радостей моїх.

Кожній громаді звичай і права;

Кожна інакше велить голова;

В кожному серці любов інша є,

Кожному горлу смакує своє,

А мене думка одна перейма,

Думка єдина не сходить з ума.

Гнеться за чин перед паном Петро,

Фєдька-торгаш обрахує за трьох.

Хтось вибудовує дім дорогий,

Інших, як нендза, обсіли борги.

А мене думка одна перейма,

Думка єдина не сходить з ума.

Землі захланно купує один,

Інший розводить заморських тварин.

Треті муштрують мисливських собак,

В домі четвертих щоденна гульба, –

А мене думка одна перейма,

Думка єдина не сходить з ума.

Сам собі пише юриста права,

Диспут – студенту тріщить голова.

Інших Венерин амур здоганя,

Кожного власна хвилює дурня, –

А мене думка одна перейма,

Як би мені вмерти не без ума.

Смерте страшна, замашная косо!

В тебе буває і царський призов,

Ти не глядиш, де мужик, а де цар, –

Все жереш так, як солому пожар.

Хто ж не зважа на твою гостру сталь?

Той, чия совість, як чистий кришталь…

Супокою наш небесний! Де почезнув ти ураз?

Всім ти любий, всім чудесний, врізнопуть розсипав нас.

За тобою ген вітрила в здаленілих кораблях,

Щоб могли тебе сі крила вбачить по чужих краях.

За тобою марширують, нищать, садять на коли,

Безупину бомбардують, – чи досягнуть хоч коли?

По будинках крешуть війни то великі, то малі,

А хатини більш спокійні, якщо хліб є на столі.

Ах, нічого вже не миле, – з цим всі радощі забув!

Мислі в головах засіли, спокушаючи на бунт!

Загнуздаймо дух неситий! Віку довгого катма!

Край наш буде знаменитий? – а людина ж та сама.

Всюди ся печаль витає, по землі й воді їй путь,

Швидше блискавки ціляє і знаходить, де не будь.

Радість Бог волів творити, не тікаймо ж до скорбот,

Досить червам нас трубити, чаша є на кожен рот.

Славні, приміром, герої – й ті були побиті впень.

Хто задовго жив в спокої, той на старості стражден.

Бог утішив вас ґрунтами, дар не вічний поготів,

А мій жереб – з жебраками, та Бог мудрості вділив.

Возлети на небеси, хоч в Версальськії ліси,

І короною укрийся;

А радости нема – багатства всі дарма.

Проживи хоч 300 літ, пережий усенний світ,

Чи воно тобі впімнеться,

Як в риданнях серце рветься?

А радости нема – то всі літа дарма.

Цілу землю завоюй, над народами царюй,

Чи тобі це не обридне,

Як душа ридає ридма?

А радости нема – то й влада вся дарма.

Не турбуйся про знаття, чи на місяці життя!

Кинь Коперникові сфери.

Глянь в сердечнії печери!

В душі слова знайди – і в них щасливий ти!

Бог найкращий астроном і найкращий економ;

Бо натхненная природа,

Знай, абищиці не родить.

Потрібніше тобі знайдеш сам у собі.

Всеред себе загляни – друг чаїться в глибині;

Там знайдеш інакшу волю,

В злій розгледиш добру долю:

Там світло аж до дна і квіти між багна.

Правду мовив Августин: пекла в світі не знайти.

Наша воля зла – вона

Піч пекельна, вогняна.

Здолай ти волі згук – ні пекла, ані мук.

Трута волі всенький світ, труїть воля всенький світ;

День і ніч не спочиває

І до всього діло має.

Уб’єш її в собі – то й пекло, далебі.

Боже! Сутносте Одна! Хто без Тебе радість зна?

Всім життя й веселість Ти,

Всім – єдиний рай святий!

Понищ злу волю в нас, нехай прийде Твій час!

Даждь нам сей великий дар, Ти, хто над царями Цар.

Тебе славить вся вселенна,

В сім законі сотворенна,

Що справжнє не трудне, несправжнє хай мине.