http://www.dt.ua/3000/3680/62152/
Його поезія впізнається одразу. Якщо починаєш
читати вірш і відчуваєш, що світ навколо став тихішим,
час — повільнішим, а сам почуваєшся наче храм, у якому читають молитву, — то це
точно написав Іван Андрусяк. А ось публіцистика в нього з гумором. Критика
іноді теж із гумором. І взагалі, Андрусяк пише все: для дорослих, для дітей; прозу, поезію, критику, публіцистику, перекладає й
редагує. Напевно, якби були вигадані ще якісь маніпуляції з текстом, він і їх
опанував би не гірше за всі решту. Пише Іван Андрусяк надзвичайно добре, а ось говорити не любить. Тому інтерв’ю довелося
робити в епістолярно-цифровому жанрі — з допомогою електронної пошти.
— Пане Іване, вас вважають одним із найкращих декламаторів, після Романа Скиби. Чому ж ви все-таки не даєте інтерв’ю
усно?
— Задля самозаспокоєння… Я коли говорю, то легко збиваюся на манівці,
ухопившись за перший-ліпший образ, котрий у ту мить
мене чимось «зачепить», — а тоді думаю собі: «І що ж це ти, Іване, отаке
наплів». А якщо серйозно, то це, ясна річ, не догма, а
радше звичка. Я все життя пишу, пишу — ото колись і
забуду, як це — говорити…
— Зараз популярно стало поділяти літературу на літпопсу й непопсу. Які особисто
у вас критерії оцінювання?
— Усе дуже просто: літературою є текст, котрий залишає «післясмак»,
схиляє читача до розмислу; текст, читання якого є свого роду «співтворчістю» —
бо інколи спричиняється до такої гами почуттів чи такого емотивного або інтелектуального
відкриття, яке автор і не «закладав», але яке читачеві саме «відкрилося» від
спілкування з тим текстом.
Але якщо текст цікавий доти, доки його читаєш, а опісля нічого від нього не залишається, — то це попса. Звичайна собі попса,
яка теж потрібна. Бо живій людині іноді й просто відпочити хочеться.
А вже якщо читати гидко, якщо від читання якісь
чорні інстинкти починають ворушитися, якщо хочеться плюватися і блювати, — то
мені тяжко уявити, на кого таке письмо розраховане. Я про людей, узагалі ж, трішки кращої думки.
— Вас декотрі критики зараховують до «дев’ятдесятників».
Чим вони («дев’ятдесятники») відрізняються від
«вісімдесятників» і «двотисячників»?
— А біс його знає, чим відрізняються… Це все дуже
штучні й дуже умовні поділи. Хоча в них теж «щось є», якщо дивитися на це з
точки зору, так би мовити, соціологічної. Бо в самому
понятті «покоління» дуже важливий, буквально засадничий, нюанс — «поколіннєве
переживання». У шістдесятників цим переживанням була
політична псевдовідлига, у вісімдесятників — суспільна атмосфера
«езопомовлення», яка схиляла до метафоризування, у дев’ятдесятників — постання
Незалежності. Це те, що припадало на «молодість» усіх авторів, яких до того чи
іншого покоління зараховують, припадало на час їхнього входження в літературу,
— і це, хотіли вони того чи ні, впливало на їхній світогляд.
А що найдужче впливає на двотисячників — я наразі
сказати не готовий. Зрештою, вони мусять із цим
визначитися насамперед самі.
— У своєму публіцистичному есеї «Інша» чи «повна»?» ви зазначили, що
якісна, питомо українська література майже не видається.
Що заважає виходу такої літератури у світ: видавці,
держава, самі письменники, читачі?
— Це «хвороба росту» — книжковий ринок іще дуже кволенький, вразливий і тому
зорієнтований насамперед на видання тих текстів, які,
на думку видавців, «швидше окупляться». Це зрозуміти можна. Але тут є і
«зворотний бік медалі»: так видавці нав’язують читачеві якщо не свої смаки, то
принаймні своє розуміння того, яким має бути не лише ринок, а
й література. І те, що в їхній «формат» не вкладається, вони іґнорують.
Оскільки ж видавців, які працюють професійно, у нас ще небагато, — відтак і
вибір книжок невеликий. І таким чином суттєво
звужується парадигма українського письменства — не кожен читач зможе знайти у
власній літературі те, що йому потрібне.
Отак і виходить, що українська — «неповна література»! Дмитро Чижевський
вводив цей термін на означення ситуації в нашому письменстві часів романтизму,
фактично часів — у суспільному вимірі — колоніальних.
Зараз ми нібито з того дискурсу вилізли — але таким чином самі себе заганяємо в
нього назад. І ця тенденція
мені дуже не подобається. Бо я, скажімо, вже не перший рік
є експертом рейтинґу «Книжка року», і щоразу для мене найбільшою проблемою було
обирати між масою хороших книжок у номінації «Поезія», — але цього року я з
жахом завважив, що «поличка» з поетичними книжками раптом стала страшенно
куцою, що вибирати там майже ні з чого. То що, в нас перевелися поети? Аж ніяк! Просто наші видавці раптом почали «боятися» видавати
поезію!
Мушу наголосити: насправді я дуже далекий від того,
аби звинувачувати «в усьому на світі» видавців. Це було б, як мінімум,
несправедливо. Я просто констатую, що є така тенденція і що вона дається взнаки. Констатую для того, щоби ми — письменники,
видавці, читачі — подумали про це. А коли подумаємо — тоді щось і придумаємо.
Знайдуться люди, які придумають, — насамперед із середовища тих-таки видавців.
Головне, щоби держава тим людям не заважала, — якщо вже не вміє допомогти…
— Багато проблем видавничої справи пов’язані з
відсутністю реклами книжок. Хоча вже є кілька телепрограм: на каналах «Сіті», УТ-1. Що скажете про їхню якість і дієвість?
— Нічого не скажу, бо я практично не дивлюся
телевізор. Я цей «предмет інтер’єру» останнім часом умикаю лише тоді, коли
транслюють цікавий футбол. Раніше ще новини дивився, — а тепер самого лише
Інтернету більше ніж досить…
— Як не крути, відсотків 90 сучасних наших письменників,
нехай дуже перспективних і здібних, навіть талановитих, порівняно погано знають
мову й пишуть із помилками. Хто винен: самі письменники, редактори видавництв,
погані вчительки мови у школах?
— Точно не редактори. Це вже редакторська карма — зазвичай необхідно правити
навіть граматику! Як на мене, редактор мусить перш за все зосереджуватися на стилі, на нюансах композиції, на динаміці тексту, — а тут
мусиш губитися посеред купи «бліх»…
Найгірше те, що деякі автори навіть пишаються своєю безграмотністю: я,
мовляв, не філолог, то які до мене можуть бути
претензії… Але ж якщо ти, чоловіче, берешся будувати хату і взяв для цього
крихку стару цеглу, яка розвалюється у тебе в руках, або ж гниле, поточене
шашелем дерево, — то чи казатимеш ти, що це дурниці, бо прийде штукатурник і
все поправить?!
На превеликий жаль, ми нині втрачаємо стару добру редакторську школу. Мене
вчили редаґувати якраз такі люди — Олесь Шевченко, Наталя Сойко, Микола Ілляш,
— і від них я трохи знаю, що це таке і з якого боку до
цього підходити. Але ж нині видавництва зазвичай беруть на редакторську роботу
самих лише дівчаток-студенток, — економлять, бачте.
Тому і якість тексту в книжках усе гірша й гірша. А
має бути так: у штаті кожного видавництва принаймні один «редактор-монстр»,
який знає «все на світі», — а довкола нього «купка діток», із яких за кілька
років такі «монстри» виростуть, що жодна «блоха» не втече…
А нині: добрих редакторів одиниці — Ярослав Довган у Франківську,
Ростислав Мельників у Харкові, ще кілька людей у Львові, Києві, Чернігові,
Тернополі, та й усе…
Але й це, власне кажучи, навіть не півпроблеми, а
лише підхід до проблеми. А ключ до неї в тому, що ми нині не
маємо навіть нормального, єдиного для всіх правопису! І жоден державний
орган не має навіть мінімальних повноважень на те, щоби покарати видавництва,
які випускають книжки з купою кричущих помилок! А вже про мову реклами, мову
газет, мову телебачення й казати нічого, — від того
сказитися можна! Як і мову, якою в ЗАГСах прописують документи, калічачи людям
прізвища й імена…
Ні, тут потрібні системні заходи!
— Які ніші у стильово-жанровому просторі
української літератури мало заповнені, а які не заповнені взагалі?
— Критики нема, історична і соціальна проза
кульгає, підліткова проза «у глибокій задумі», детектив вироджується, поема
відмерла… Одне слово, все чудово, бо скрізь можна стати першопрохідцем!
— Чому більшість поетів зараз пишуть верлібрами
або білими віршами?
— Це модно. Це створює ілюзію «легкої перекладаності». Це до певної міри цікаво — як експеримент. Але якщо на цьому
зациклюватися — не вийде нічого хорошого. Тоді це буде суттєво звужувати сферу
поетичного і збіднювати саму поезію.
— Ви, як і більшість талановитих українських письменників, народилися в селі. Думаєте, це карма, якийсь
знак Україні чи щось інше? Місце народження сильно впливає на
якість, характер творчості?
— Безперечно, до певної міри впливає — як і все
інше, — але я не робив би з того ані «карми», ані будь-чого іншого. Як на мене,
сучасній людині дуже важливо мати як моральний, духовний стрижень, який у селі більшою мірою відчутний, так і інтелектуальне начало,
якого не здобудеш без міста. А все решта — речі індивідуальні.
— Декотрі критики, читаючи ваші парадоксальні, з мовної точки зору,
твори, порушують питання: чи обов’язково авторові знати семантичне значення
всіх незрозумілих для читачів слів? Чи використовували
ви колись слова, не знаючи їхнього значення?
— Ні, я всього лише намагаюся експериментувати з семантикою — інколи вдало,
а інколи й невдало, — тож Толя Дністровий так і пожартував. У кожному жарті, як
відомо, лише часточка жарту — бо з певних не зовсім вдалих моїх експериментів
можна ще й не такі висновки робити, — однак без пошуку
не було би знахідок. Тим паче що «семантичні зрухи» — один із
найперспективніших, як на мене, шляхів розвитку поезії. Принаймні значно
перспективніший, ніж «поголовна верлібризація».
— Ви — рідкісний представник українського
письменства, бо не використовуєте матюків у творах.
— Обсцентна лексика тому й обсцентна, що вона має свій,
доволі обмежений, ареал вживання. Як ви назвете типа, який використовуватиме цю
лексику вдома, у розмовах з дружиною, батьками, дітьми?
Правильно, я теж назву його точнісінько так само! Але якщо він вживе кілька
експресивних словечок у компанії своїх старих друзів — то вже буде зовсім інша річ…
Точнісінько так само і в літературі: немає поганих слів,
якщо вони вжиті доречно; і водночас будь-яке слово погане, якщо його «ляпати»
де попало. Тим паче коли йдеться про слова, наділені —
що не кажіть — чорною енергетикою…
— Вірші вашої дружини іноді формою нагадують Каммінгса, іноді відчуттєво
нагадують ваші. Це якось пов’язано зі спільною перекладацькою діяльністю чи подружнім життям взагалі?
— Катруся вважає, що її вірші — це «побічний
продукт» роботи науковця, і не ставиться до них серйозно. Вона
літературознавець, дослідниця українського барокового письменства, — і ця сфера
справді «її», вона справді нею «живе», на інші літературні сфери, у тім числі на переклад чи власні вірші, хіба
«відволікаючись».
— Якби не література, що сильно вас поєднує, як
гадаєте, ви були б разом?
— Те, що ми займаємося хай і не зовсім однією, але близькою справою, дуже
добре — таким чином ми можемо професійно допомагати одне одному, підказувати, а деколи й підправляти. Одне слово, це
позитивно впливає на якість тексту кожного з нас. Але
особисте — то особисте, воно від цього жодним чином не
залежить.
— Ніколи не думали написати разом поетичний чи прозовий твір?
— Ні.
— Ви нерідко звертаєтесь у творах до Бога. Хто і
який Він для вас?
— Бог — це Бог. Я не думаю, що можу якось «описувати» Його… Спілкуватися з Ним
— так, це духовна потреба, мабуть, кожного християнина, кожної віруючої людини.
Іноді в мене з того спілкування випливають якісь тексти… Але назагал мені
достатньо того, що я вірю в Нього.
— Чим би відрізнялися вірші Андрусяка-атеїста
від віршів Андрусяка, що вірить?
— Я не уявляю собі віршів Андрусяка-атеїста. Був колись Андрусяк-«богошукач» — і то він мені дуже не подобається…
— Коли й чому ви почали писати для дітей?
— Після того як народилася Стефа, моя найменша
донечка — їй зараз п’ять із половиною. Почалося воно з якихось жартів,
«домашніх приколів»; і лише коли я помітив, що ті приколи можуть якось виходити
за «домашні» рамці, — вирішив дещо оприлюднити. Ну і
втягнувся… Особливо після того, як мені за три дні
написалася повістина «Дядько Барбатко сміється», з якою я переконався в тому,
що і в рамцях дитячої літератури можна, виявляється, говорити про дуже складні,
серйозні й важливі речі.
— У вас троє дітей. Що вони
читають, або що ви їм читаєте?
— Практично все хороше, що видають грамотні українські дитячі видавництва.
Всеволод Нестайко, Леся Воронина, Роман Скиба, Мар’яна Савка, Сашко
Дерманський, Марина Павленко, Ґурам Петріашвілі… І дитячу класику, звичайно. І
татове — що мене дуже тішить!
— Кого із сучасних українських письменників, на вашу думку, вивчатимуть у школах через 50 років?
— Логіку кандидатів педагогічних наук збагнути
тяжко, а вже докторів — тим паче…
— Якби ви увійшли до числа таких, то який би свій
твір хотіли бачити в шкільній хрестоматії?
— Щось із дитячого. І веселого.
— Що б ви змінили в шкільній програмі літератури?
— Сам принцип її формування. У нас дітей вчать
історії літератури — а треба власне літератури.
Отакий
текст вийшов у «Дзеркалі тижня».
А це –
повна версія цього ж інтерв’ю.
Викладаю
її без жодної «задньої думки» – лише для ознайомлення.
– Пане Іване, Вас вважають одним з
найкращих декламаторів, після Романа Скиби. Чому ж Ви, все таки, не даєте інтерв'ю усно? :-)))
– Це таке собі самозаспокоєння… Я коли говорю, то легко збиваюся на манівці, ухопившись за перший-ліпший образ, котрий у ту мить мене чимось «зачепить», – а тоді думаю собі: «І що ж це ти, Іване, отаке наплів». А коли пишу, то можна «наплести» іноді й ще більше, – але тоді вже називається «сам винен»…
А якщо серйозно, то це, ясна річ, не догма, а радше звичка. Я все життя пишу, пишу – ото колись і забуду, як це – говорити…
– В Україні письменник – не професія (з
матеріальної точки зору). Чим Ви заробляєте на життя, окрім журналістики й
книг?
– Книгами я якраз не заробляю. Досить того, що я перекладаю здебільшого те, за що платять; і редагую дуже часто те, що є «просто роботою»; не кажучи вже про всяку «газетщину», з якою всім усе зрозуміло. Але це дає «копійчину» – хоча й забирає час.
Та якби я після всього цього ще й писав не такі книжки, які мені самому хочеться, а такі, за які платять, – то користі з мене було би як із козла молока!
Ні, інколи, звичайно, буває так, що переклад сприймаєш як «свою справу» – востаннє це було, скажімо, з дуже хвацькими дитячими віршами Міхаїла Яснова, які зараз готуються до друку в «Гранях-Т», або з не менш хвацьким журналістським розслідуванням Валєрія Панюшкіна і Міхаїла Зиґаря про Ґазпром, яке скоро має вийти у видавництві «Факт». Але такі збіги – коли робота кореспондується з тим, що хочеш робити – нечасті.
– Яких умов не дотримано Україні для того,
щоб слово «письменник» могло означати професію?
– А хіба так уже треба, щоб воно саме професію означало? Щодо працівників «книжково-конвеєрного цеху» це й так уже професія. А за кілька років ринок іще розвинеться, і книгарні повернуться як мінімум в усі райцентри (принаймні я б дуже хотів, щоб усе саме так і було), – тоді воно тим паче щось подібне означатиме. Але чи відповідатиме це значення суті? Сумніваюся!
Просто є література, а є книжковий ринок. Це на ринку є професії – а в літературі професій нема. Коли ринок розвивається – це дуже добре. Це потрібно. Без цього навіть якби я чи хто інший зробив щось зовсім геніальне в літературі, то про той твір ніхто б не дізнався. Бо мусить бути «тло», і «тла» мусить бути багато.
Але література все одно розвивається за своїми законами, і від усієї цієї метушні вона за природою своєю дуже мало залежна.
– Зараз популярним стало ділити
літературу на літпопсу або «літгівно» й непопсу. Які особисто у Вас критерії
оцінювання? (Якщо такі є)
– Усе уже просто: літературою є текст, котрий залишає «післясмак», схиляє читача до розмислу; текст, читання якого є свого роду «співтворчістю» – бо інколи спричиняється до такої гами почуттів чи такого емотивного або інтелектуального відкриття, яке автор і не «закладав», але яке читачеві саме «відкрилося» від спілкування з тим текстом.
Але якщо текст цікавий доти, доки його читаєш, але опісля нічого від нього не залишається, – то це попса. Звичайна собі попса, яка теж потрібна. Бо живій людині іноді й просто відпочити хочеться.
А вже якщо читати гидко, якщо від читання якісь чорні інстинкти починають ворушитися, якщо хочеться плюватися і блювати, – то мені тяжко уявити, на кого подібне письмо розраховане. Я про людей, узагалі ж, трішки кращої думки.
– Вас декотрі критики відносять до «дев'ятдесятників». Чим вони («дев’ятдесятники») відрізняються
від «вісімдесятників» і «двотисячників»? :-)
– А біс його знає, чим відрізняються… Це все дуже штучні й дуже умовні поділи. Хоча в них теж «щось є», якщо дивитися на це з точки зору, так би мовити, соціологічної. Бо в самому понятті «покоління» дуже важливий, буквально засадничий нюанс – «поколіннєве переживання». У шістдесятників цим переживанням була політична псевдовідлига, у вісімдесятників – суспільна атмосфера «езопомовлення», яка схиляла до метафоризування, у дев’ятдесятників – постання Незалежності. Це те, що припадало на «молодість» усіх авторів, яких до того чи іншого покоління відносять, припадало на час їхнього входження в літературу, – і це, хотіли вони того чи ні, впливало на їхній світогляд.
А що найдужче впливає на двотисячників – я наразі сказати не готовий. Зрештою, вони мусять із цим визначитися насамперед самі.
– У своєму публіцистичному есеї ««Інша» чи
«повна»?» Ви зазначили, що якісна, питомо українська література майже не видається. Як читач може визначити, що питомо українське, а
що «не дуже»? («дуже» в даному випадку прислівник). Що заважає виходу такої
літератури у світ: видавці, держава, самі письменники,
читачі?
– Це «хвороба росту» – книжковий ринок іще дуже кволенький, вразливий, і тому зорієнтований насамперед на видання тих текстів, які, на думку видавців, «швидше окупляться». Це зрозуміти можна. Але тут є і «зворотній бік медалі»: так видавці нав’язують читачеві свої якщо не смаки, то принаймні своє розуміння того, яким має бути не лише ринок, але й література. І те, що в їхній «формат» не вкладається, вони іґнорують. Оскільки ж видавців, які працюють професійно, у нас ще небагато, – відтак і вибір книжок невеликий. І таким чином суттєво звужується парадигма українського письменства – не кожен читач зможе знайти у власній літературі те, що йому потрібне.
Отак і виходить, що українська – «неповна література»! Дмитро Чижевський вводив цей термін на означення ситуації в нашому письменстві часів романтизму, фактично часів – у суспільному вимірі – колоніальних. Зараз ми нібито з того дискурсу вилізли – але таким чином самі себе заганяємо в нього назад. І ця тенденція мені дуже не подобається. Бо я, скажімо, вже не перший рік є експертом рейтинґу «Книжка року», і щоразу для мене найбільшою проблемою було обирати між масою хороших книжок у номінації «Поезія», – але цього року я з жахом завважив, що «поличка» з поетичними книжками раптом стала страшенно куцою, що вибирати там майже нема з чого. То що, в нас перевелися поети? Аж ніяк! Просто наші видавці раптом почали «боятися» видавати поезію!
Мушу наголосити: насправді я дуже далекий від того, аби звинувачувати «в усьому на світі» видавців. Це було б як мінімум несправедливо. Я просто констатую, що є така тенденція і що вона дається взнаки. Констатую для того, щоби ми – письменники, видавці, читачі – подумали про це. А коли подумаємо – тоді щось і придумаємо. Знайдуться люди, які придумають, – насамперед із середовища тих-таки видавців. Головне, щоби держава тим людям не заважала, – якщо вже не вміє допомогти…
– Багато проблем видавничої справи пов'язані з відсутністю реклами книг. Хоча вже є кілька
телепрограм: на каналах «Сіті», УТ-1. Що скажете про
їхню якість і дієвість?
– Нічого не скажу, бо я практично не дивлюся телевізор. Я цей «предмет інтер’єру» останнім часом умикаю лише тоді, коли транслюють цікавий футбол. Раніше ще новини дивився, – а тепер самого лише інтернету більше ніж досить…
– Як не крути, відсотків 90 сучасних наших
письменників, нехай дуже перспективних і здібних,
навіть талановитих, порівняно погано знають мову й пишуть з помилками. Хто
винен: самі письменники, редактори видавництв, погані вчительки мови в школах?
– Точно не редактори. Це вже редакторська карма – зазвичай необхідно правити навіть граматику! Як на мене, редактор мусить перш за все зосереджуватися на стилі, на нюансах композиції, на динаміці тексту, – а тут мусиш губитися посеред купи «бліх»…
Найгірше те, що деякі автори навіть пишаються своєю безграмотністю: я, мовляв, не філолог, то які до мене можуть бути претензії… Але ж якщо ти, чоловіче, берешся будувати хату, і взяв для цього крихку стару цеглу, яка розвалюється у тебе в руках, або ж гниле, поточене шашелем дерево, – то чи будеш ти казати, що це дурниці, бо прийде штукатурник і все поправить?!
На превеликий жаль, ми нині втрачаємо стару добру редакторську школу. Мене вчили редаґувати якраз такі люди – Олесь Шевченко, Наталя Сойко, Микола Ілляш, – і від них я трохи знаю, що це таке і з якого боку до цього підходити. Але ж нині видавництва зазвичай беруть на редакторську роботу самих лише дівчаток-студенток, – економлять, бачте. Тому і якість тексту в книжках усе гірша й гірша. А має бути так: у штаті кожного видавництва принаймні один «редактор-монстр», який знає «все на світі», – а довкола нього «купка діток», із яких за кілька років такі «монстри» виростуть, що жодна «блоха» не втече… А нині: добрих редакторів одиниці – Ярослав Довган у Франківську, Ростислав Мельників у Харкові, ще кілька людей у Львові, Києві, Чернігові, Тернополі, та й усе…
Але й це, власне кажучи, навіть не півпроблеми, а лише підхід до проблеми. А ключ до неї в тому, що ми нині не маємо навіть нормального, єдиного для всіх правопису! І жоден державний орган не має навіть мінімальних повноважень на те, щоби покарати видавництва, які випускають книжки з купою кричущих помилок! А вже про мову реклами, мову газет, мову телебачення й казати нічого, – від того сказатися можна! Як і мову, якою в ЗАГСах прописують документи, калічачи людям прізвища й імена…
Ні, тут потрібні системні заходи!
– Сьогодні не розбереш: чи сучасне
мистецтво формує громадські думки й смаки, чи віддзеркалює вже ті, що існують?
Катарсис – це добре, але яке завдання українського
мистецтва?
– Нічого воно не формує і нічого не віддзеркалює. Тим паче, до катарсису йому – як свині до неба!
– Зараз у нас переважає літературознавча
есеїстика, на думку Сергія Пантюка. А чому ж видавництва не випускають справжню
серйозну критику? Ви кажете, що читач розумний і допитливий, то невже, коли
так, не було би попиту на видання з критикою? В чім річ?
– Івано-франківське видавництво «Тіповіт» зараз готує до друку мою другу книжку критики, яка зватиметься «Латання німбів». Перша – «Літпроцесія» – вийшла кілька років тому в Донецьку. Так само книжки критичних статей виходили чи не в усіх авторів, які активно відстежують літпроцес, – Євгена Барана, Сашка Бойченка, Ігоря Бондаря-Терещенка, Василя Слапчука тощо.
Але справа не в цьому. Справа в тому, що саме поняття «книжка критики», як на мене, нонсенс. Ні, час від часу такі книжки потрібні для якогось більш ширшого, масштабнішого аналізу літературної ситуації; та й для того, аби розгублені по різних газетках цікаві тексти дійшли у зручному форматі до фахового читача. А справжня критика можлива лише на шпальтах спеціалізованої періодики.
Де ж та періодика? «Книжник-review» зжерли, про «Книжковий огляд» уже ніхто й не пам’ятає, МАУП спершу морально, а тоді й фізично знищила «Книжковий клуб плюс», а «Критика» пише більше про політику, ніж про літературу…
Ось якби «Дзеркало тижня», чи «Газета по-київськи», чи «24», чи будь-яке інше популярне видання взялося випускати тижневий літературно-критичний додаток, неодмінно ні до кого не упереджений, – оце було би принаймні початком якихось змін!
– Які ніші в
стильово-жанровому просторі української літератури мало заповнені, а які не
заповнені взагалі?
– Критики нема, історична і соціальна проза кульгає, підліткова проза «у глибокій задумі», детектив вироджується, поема відмерла… Одне слово, все чудово, бо скрізь можна стати першопрохідцем!
– Яку роль в сучасному українському
літпроцесі відіграє Спілка письменників? Чому там
немає молоді? (Запитання, можливо, риторичне, але Ваша думка все одно цікава
(коментарі в дужках у друк не підуть :-))).
– Та є там молодь! Двотисячників у секретаріаті Спілки скоро буде більше, ніж будь-кого іншого! І це нормально. Як нормально і те, що певна частина молоді, як і певна частина старших авторів до Спілки не признається. Просто монополію на літературний процес ця організація втратила, але певними ресурсами ще володіє, – і тими ресурсами треба користатися. Ось випуски «УНІАН-Культура» виходять з ініціативи Спілки – і це вже добре. Але мало… Якби ще в «Літературну Україну» прийшли молоді люди і зробили з неї нормальну газету, – що до речі, було би дуже актуально в контексті нашої розмови про критику, – це було б іще краще.
Я дуже спокійно ставлюся до Спілки – якщо тільки Спілка не претендує на те, щоби бути «міністерством літератури». А свого роду «письменницька профспілка», нехай і з трішки ширшими функціями – це нормально. Ненормально те, що їй практично немає альтернативи – АУП, на жаль, в організаційних (сиріч «бюрократичних») питаннях «утонула», а все інше взагалі було несерйозне або й дурнувате…
Ось якби в нас, як у 1920-і роки, було з десяток отаких спілок, і кожна видавала свій журнал і мала своє як мінімум одне видавництво, – ото було би значно краще. Але поки є лише одна Спілка – то хай собі буде бодай одна.
– Чому більшість поетів
зараз пишуть верлібрами або білими віршами?
– Це модно. Це створює ілюзію «легкої перекладаності». Це до певної міри цікаво – як експеримент. Але якщо на цьому зациклюватися – не вийде нічого хорошого. Тоді це буде суттєво звужувати сферу поетичного і збіднювати саму поезію.
– Ви, як і більшість
талановитих українських письменників, народилися в селі. Думаєте, це карма,
якийсь знак Україні чи щось інше? :-))) Місце народження сильно впливає на
якість, характер творчості?
– Безперечно, до певної міри впливає, – як і все інше, – але я не робив би з того ані «карми», ані будь-чого іншого. Як на мене, сучасній людині дуже важливо мати як моральний, духовний стрижень, який у селі більшою мірою відчутний, так і інтелектуальне начало, якого не здобудеш без міста. А все решту – речі індивідуальні.
– Декотрі критики, читаючи Ваші
парадоксальні з мовної точки зору твори, підіймають
питання: чи обов’язково авторові знати семантичне значення всіх незрозумілих
для читачів слів? Чи використовували Ви колись слова, не знаючи їхнього
значення?
– Ні, я всього лише намагаюся експериментувати з семантикою, – інколи вдало, а інколи й невдало, – тож Толя Дністровий так і пожартував. У кожному жарті, як відомо, лише часточка жарту – бо з певних не зовсім вдалих моїх експериментів можна ще й не такі висновки робити, – однак без пошуку не було би знахідок. Тим паче, що «семантичні зрухи» – один із найперспективніших, як на мене, шляхів розвитку поезії. Принаймні значно перспективніший, ніж «поголовна верлібризація».
– Ви – рідкісний
представник українського письменства, бо не використовуєте матюків у творах.
Чому? Де межа між вмотивованістю й обмеженістю
лексичного запасу?
– Обсцентна лексика тому й обсцентна, що вона має свій, доволі обмежений, ареал вживання. Як ви назвете типа, який використовуватиме цю лексику вдома, у розмовах з дружиною, батьками, дітьми? Правильно, я теж назву його точнісінько так само! Але якщо він вживе кілька експресивних словечок у компанії своїх старих друзів, – то вже буде зовсім інша річ…
Точнісінько так само і в літературі: немає поганих слів, якщо вони вжиті доречно; і водночас будь-яке слово погане, якщо його «ляпати» де попало. Тим паче, коли мова йде про слова, наділені – що не кажіть – чорною енергетикою…
– Як ставитеся до використання матів
колегами?
– Із гумором.
– Вірші Вашої дружини іноді формою
нагадують Каммінгса, іноді відчуттєво нагадують Ваші. Це якось пов'язано зі
спільною перекладацькою діяльністю чи подружнім життям
взагалі?
– Катруся вважає, що її вірші – це «побічний продукт» роботи науковця, і не ставиться до них серйозно. Вона літературознавець, дослідниця українського барокового письменства, – і ця сфера справді «її», вона справді нею «живе», на інші літературні сфери, у тім числі на переклад чи власні вірші, хіба «відволікаючись».
– Якби не література, що сильно Вас поєднує, як гадаєте, Ви були б разом?
– Те, що ми займаємося нехай і не зовсім однією, але близькою справою, дуже добре – таким чином ми можемо професійно допомагати одне одному, підказувати, а деколи й підправляти. Одне слово, це позитивно впливає на якість тексту кожного з нас. Але особисте – то особисте, воно від цього жодним чином не залежить.
– Ніколи не думали написати разом поетичний
чи прозовий твір?
– Ні.
– Ви нерідко
звертаєтесь у творах до Бога. Хто і який Він для Вас?
– Бог – це Бог. Я не думаю, що можу якось «описувати» Його… Спілкуватися з Ним – так, це духовна потреба, мабуть, кожного християнина, кожної віруючої людини. Іноді в мене з того спілкування випливають якісь тексти… Але навзагал мені достатньо того, що я вірю в Нього.
– Чим би відрізнялися
вірші Андрусяка-атеїста від віршів Андрусяка, що вірить?
– Я не уявляю собі віршів Андрусяка-атеїста. Був колись Андрусяк-«богошукач» – і то він мені дуже не подобається…
– Коли й чому Ви почали писати для дітей?
– Після того, як народилася Стефа, моя найменша донечка – їй зараз 5 з половиною. Почалося воно з якихось жартів, «домашніх приколів»; і лише коли я помітив, що ті приколи можуть якось виходити за «домашні» рамці – вирішив дещо оприлюднити. Ну, і втягнувся… Особливо після того, як мені за три дні написалася повістина «Дядько Барбатко сміється», з якою я переконався в тому, що і в рамцях дитячої літератури можна, виявляється, говорити про дуже складні, серйозні й важливі речі.
– Що читають Ваші діти
або що Ви їм читаєте?
– Практично все хороше, що видають грамотні українські дитячі видавництва. Всеволод Нестайко, Леся Воронина, Роман Скиба, Мар’яна Савка, Сашко Дерманський, Марина Павленко, Ґурам Петріашвілі… І дитячу класику, звичайно. І татове – що мене дуже тішить!
– Кого з сучасних українських письменників,
на Вашу думку, вивчатимуть у школах через 50 років?
– Логіку кандидатів педагогічних наук збагнути тяжко – а вже докторів тим паче…
– Якби Ви увійшли до числа таких, то який
би свій твір хотіли бачити в шкільній хрестоматії?
– Щось із дитячого. І веселого.
– Що б Ви змінили в шкільній програмі
літератури?
– Сам принцип її формування. У нас дітей вчать історії літератури – а треба власне літератури.
– На які запитання журналістів Ви найбільше не любите відповідати і яких запитань би
самі ніколи не поставили письменникові як журналіст?
– «Жовтушних».
– На яке запитання Ви б
хотіли відповісти, а я не здогадалася його написати? :-)
– Нібито в мене нема тем, на яких би мене «переклинювало», – як і тем, яких би я «боявся». Ось чого я справді боюся, то це висоти і стоматолога J – а з усім решту впораємося…